SPATIUM VII
Мемуари китовраса Григорія Інноліура або Дитинство, отроцтво, юність, повість про нещасливе кохання, мандри й блукання, а також про знайомство з ліліпуткою Зізі і про те, що з цього вийшло
(двадцять сім років коневі під хвіст)
Усім відомо, що рогів у китоврасів не буває. Навіть недорікуваті варвари, що іменують чесних китоврасов «центаврами», знають про це. А вже самі китовраси – й поготів.
Грині не поталанило й пощастило одночасно. З невдачею усе зрозуміло. Уявіть, що це ви народилися з такою «прикрасою» на голові – і якщо ви не болотяний фавн, дракон чи найостанніший цап, то відразу зрозумієте, що ми маємо на увазі.
А поталанило тому, що до моменту народження Грині пророцтва Іппана Суворого були визнані помилковими та позбавленими сенсу. Зокрема, там передрікалося: «І народить ворона китоврасиця з білою зіркою на чолі рогате дитя. І буде те дитя втіленням Споконвічного Згубника Валідуса та призведе до загибелі всього китоврасового роду, якщо вчасно не позбутися його в огидний спосіб».
Мати Гриніна була гнідою, а не вороною. І зірки на чолі не мала. Але поміркуйте самі, хіба такі дрібниці зупинили б переляканих родичів? На щастя, за вісім років до народження маляти Рада Найшвидших проголосувала всіма сімома хвостами за розбиття ковальським молотом Скрижалей Іппана Суворого – оскільки жодне пророцтво Іппанове й дотепер не збулося. А пророкував цей сивий огир суцільно самі капості та нещастя. І до чого, питається, треба було тисячу років підряд залякувати довірливих одноплемінників?!
«Огидний спосіб» юному Григорієві Інноліуру тепер не загрожував. І батьки його любили, незважаючи на каліцтво. Як не дивно, батько рогатого дитяти, коли побачив сина, не накинувся на дружину з докорами та бійкою. Тільки довго допитувався: з ким загуляла цього разу? Покайся, мовляв, добровільно! Цікаво ж! Китовраси будь-якої статі, як відомо, досить велелюбні й частенько сходяться не тільки одне з одним, але й із найрізноманітнішими істотами.
Але щоб із таким результатом?!
Мати почала пригадувати, з ким «крутила хвостом» протягом останнього року, згадала багатьох, однак рогачів серед них не знайшлося, крім законного чоловіка. Так і залишилася поява Грині на світ нерозгаданою таємницею природи.
Передбачаючи тяжку синову долю, батьки вирішили по-збавити улюблене чадо сумнівної прикраси. Батько особисто привіз у табір майстра-рогопила з людей. Маленький Гриня відбивався, як міг, брикався й репетував не своїм голосом, однак майстер роги йому все-таки спиляв. Залишилися крихітні горбочки.
– Волосся відросте, їх і видно не буде! – запевнив рогопил, отримуючи обумовлену платню.
Аякже, марно сподівалися! Уже за п’ять днів роги стали помітні, а за два тижні відросли до первісної довжини. Рогопила притягли за шкірки, вшановуючи останніми словами, історія повторилася. Із третього разу сім’я зрозуміла: марно.
І впокорилася з виглядом нащадка.
Жилося маленькому Грині в таборі несолодко. Дорослі, особливо старовіри, косували на «роганя» несхвально, а то й із побоюванням. Могли брикнути ні за що – коли під гаряче копито потрапляв. Однолітки проходу не давали. Діти – кати, гірші за дорослих. Це Гриня швидко відчув на власній шкірі. Добро ще, коли просто обсміють із голови до ніг. Рогатий шибеник уродився незлостивий, найчастіше сміявся разом із усіма. Він вивчив назубок: смішні – гарні. Смішні завжди допомагають одне одному. Бо смішні – це ті, з кого сміються. А ось ті, хто сміється, воліючи почати сміятися першими і скінчити останніми…
Траплялося, скривджений китоврасик утікав додому в сльозах, запекло тупочучи копитами.
Битися він не любив.
Але вивчився – через лихо, без любові. Із цього часу його почали обходити десятою дорогою.
І все б далі в Грині, напевне, добре склалося, якби не кохання нещасливе. Любові, як відомо, всі в будь-якому віці покірні, а вік у Григорія був для пристрастей дуже привабливий. Вляпався юний китоврас у чалу красуню, на два роки старшу за незграбного кавалера. По самі кінчики рогів уляпався.
Красномовством Гриня ніколи не відзначався. А коли побачив чалу, й зовсім занімів, застиг на кшталт монумента на площі 3-го Едиктарію в Ятриці. Зрештою він набрався сміливості: червоніючи та затинаючись, зізнався в любові предметові своїх зітхань.
Чала зміряла героя оцінюючим поглядом. Підморгнула:
– Що, змучився геть? Ну давай. Я не проти.
І недвозначно розвернулася до отрока крупом.
Гриня сторопів. Він же розраховував, що чала, в найкращому разі, вислухає його заникувате белькотіння хоча б до середини. А тут… раптом… відразу… До такого бурхливого розвитку подій він був не готовий. Навіть у найзухваліших мріях Гриня уявляв кохання зовсім інакше.
– Агов, заснув? Я чекаю!
Чала грайливо хльоснула його хвостом по грудях.
Цю феєрію пристрасті він запам’ятав на все життя. Додому Гриня повернувся над ранок, змучений і щасливий. На губах у нього блукала дурнувата посмішка. З нею він заснув, із нею і прокинувся до полудня. І відразу, забувши про сніданок, помчав до коханої.
Його зустрів не погляд – спис із жалом з байдужого подиву.
– Малий, ти з глузду з’їхав? Гадаєш, пов’яжу життя з рогатим виродком?! Скачи-но звідси, дурило. Схочу – сама покличу. Ні, не завтра. Й не післязавтра. Кумедний ти… Йди-йди, цапок…
Якщо звергають когось із небес у безодні пекла – то страшна річ. Він до коханої – всім серцем, всією душею. А вона… Її, виявляється, цікавила аж ніяк не його душа. Зовсім інша, цілком певна частина тіла, що у цапів за чутками грандіозніша, ніж у наймогутніших китоврасів. Жива іграшка, утішний виродок, із яким можна крутнути хвостом наліво, а потім відігнати, як обридлу муху. От і вся любов.
Смішні – це ті, з кого сміються.
Хотілося втопитись. Із розмаху застромити собі в груди що-небудь гостре. Раз і назавжди припинити цей біль, у порівнянні з яким тілесні страждання – ніщо. Наїстися грибниці кажанника: від неї, кажуть, спершу виростають крила, несуть у ніч, у безгучні спалахи блискавиць, а потім крила підламуються, блискавиці гаснуть, залишаючи лише вічну пітьму. Гриня скакав геть від табору, в степ, без дороги, куди очі світять. Він мчав довго, а коли стемніло й закривавлене сонце поглинула чорна пащека обрію, упав знесилений.
Могутнє тіло трусило від ридань.
Юнак сам не помітив, як заснув.
Збудила його надокучлива комашня. Виявилося, що заснув він у вогкій низині, котра кишіла гнусом. Відпльовуючись, відмахуючись руками й хвостом, Гриня кинувся навтьоки й незабаром виявився на битому шляху. А там прибився до мандрівних перекупників і твердо вирішив ніколи не повертатися до табору.
Сім місяців він гуляв із новими приятелями від міста до міста, від села до села, навантажений скринями та торбами з товаром. Надивився, обтерся серед людей. Одного разу зрозумів: він для перекупників – дешева робоча сила, кінь з рогами, що говорить. Отоді Гриню й зманила бандерка закладу «Бабільонська Блудниця», запропонувала місце викидайла.
Нове життя Григорієві сподобалася. Робота нескладна: одного вигляду китовраса вистачало, щоб знавіснілий хам роздумав кривдити дівчаток. Копитами обробить – добре, ручиськами зачавить – ще не лихо, але ж ще й на роги підніме, ц-цаписько! Нахаби не знали, що грізний викидайло – істота мирна й навіть сором’язлива. Одним словом, Гриня був задоволений, бандерка щаслива, дівчатка захисника любили без тями, а міське життя просто-таки заворожувало китовраса строкатістю та незбагненністю! Шкода, Доступні Сестри незабаром накинули оком на рогатого. Втома й наплив клієнтів їм не перешкодили. У вільний час то одна, то інша забігали до Грині. Спочатку він бентежився та лякався, однак щоразу поступався палкому натискові. Далі дібрав смаку. Схуд, змарнів; шерсть потьмяніла, збилася в ковтуни. «Довго не витримаю, – зітхав бідолаха. – Ці й мертвого піднімуть, і живого вкладуть…»
Наступного ранку він тихцем накивав копитами з міста.
Поки на смерть не заїздили!
Біля Фергонця його ловили работоргівці-мустангери – китоврас на невільницькому ринку коштував великі гроші! – та Гриня порвав з десяток ласо, вломився в ліс і втік. До осені перебився з лісорубами: дерева валив нарівні, колоди тягав за трьох. Ставилися до нього з повагою. Сила в лісорубів цінувалася, а силоньки Григорієві не бракувало. Однак ледь настав час розрахунку, старший платити відмовився.
– Прожер ти, братику, весь свій заробіток, – тужно повідомив він.
Гриня не знав, скільки він «прожер» і скільки заробив, але дуже засмутився. Звичайно тихий, він раптом розгнівався, посунув на старшого. Кутиком ока помітив, як інші беруться за сокири. І тільки плюнув з серцем.
– Гаразд, отримай від щедрот. Знай мою добрість! – старший пожбурив йому під копита жменю дріб’язку.
«Повернутися в табір? – гірко думав китоврас, вибираючись на шлях. – Годі, наблукався світами…»
До вечора він ледь не завербувався до війська. У корчмі край шляху Гриня зіткнувся з родичем. Родич хизувався шкіряною попоною, що густо обросла металевими бляшками. На поясі, що охоплював людський живіт китовраса, висіли меч і кинджал. У куті купою валялися кіраса, шолом, лук і сагайдак зі стрілами.
– Гайда до нас, не пожалкуєш! – палко переконував Гриню сірий у яблуках вояк, підливаючи вина в олив’яний кухоль. – Окремий ескадрон розвідки й флангової підтримки! З самих наших. Тільки ротмістр – людина. Але, вважай, теж наш, той ще жеребець! За своїх – у вогонь і в воду. Платня гарна, харч від пуза… А в тебе, братику, ще й роги! Вважай, додаткове озброєння. Та тобі сам Вічний Мандрівець велів – до нас!
Гриня кивав, заворожений обіцянками й блиском металу. Випите вино вдарило в голову. Хотілося подвигів і слави. Але тут сірий у яблуках припустився помилки. Він почав захоплено розписувати подробиці якогось кривавого бою, і Гриня втік надвір: блювати. Битися він, як було сказано вище, не любив. І до війська йти передумав. З вином, випитим уперше, він свій кураж ніяк не пов’вязував. А даремно. Відомо ж, що хмільні китовраси буйні. Добре, що випив небагато.
Наступного дня Григорій Інноліур зустрів пересувний «Цирк Виродків».
Спочатку він не знав, що це – цирк. Просто розташувалися на привалі люди… і не зовсім люди… і зовсім не люди. Намети поставили, обід варять. Як у рідному таборі! Він справедливо вирішив, що в строкатому товаристві знайдеться містечко й рогатому китоврасу, та насмілився підійти. Назустріч йому вибігла дівчинка з ляльковим личком. На бігу хоробро крутонула подвійне сальто й зупинилася перед гостем, із захватом дивлячись на велетня знизу нагору.
– Ти до нас? Тебе як звуть?
– Гриня… Григорій, тобто. А до вас можна?
– Можна, можна! Пішли, обідати будемо.
Його прийняли, як свого. Ніхто не сміявся, не дражнився, не косував. Нагодували смачною юшкою. І навіть не натякнули, що обід відробити доведеться. Гриня сам узявся допомагати новим знайомим. У таборі завжди робота знайдеться: дров нарубати, води принести, казани помити. А ввечері він уперше побачив репетицію.
І закохався в цирк раз і назавжди.
Два довгорукі гноми-переростки жбурляли в повітря небезпечні, гострі залізяки – й ловили, нітрохи не поранившись. Карли-тролі, на зріст менші за гномів, бігали по натягнутій линві, перекидалися і жонглювали мідними тарелями. Бородата фея виписувала піруети; брати-доппельгангери, зовсім не схожі один на одного, крутили ногами писані бочки. Хатній шишок майстерно грав на всякій всячині менуети й контрданси. Приосадкуватий велетень із пивним черевцем легко рвав сталеві ланцюги, якими його обмотував добросердний лепрекон, а потім узявся крутити на коромислі буффонів-глумотворців, які потішно волали.
Гриня стомився ойкати, коли до нього підійшла Зізі. Китоврас устиг з’ясувати, що вона не дівчинка, а ліліпутка. Доросла, просто маленька. І звуть її Зізіфельда Трабунець, для друзів – Зізі.
– На тобі покататися можна?
У запитанні крилася лукавинка, та Гриня пропустив її повз вуха. Варто зазначити, що возити людей на собі – для китовраса не було особливим задоволенням. Але хіба міг він відмовити крихітці Зізі?!
– Сідай, – він поплескав долонею по своїй кінській спині.
Зізі була легша за пташку. Гриня майже не відчував її ваги. Довелося озирнутися, щоб упевнитись, що ліліпутка на місці.
– Тримайся, Зізі! Поїхали!
Триматися руками Зізі й не подумала. Вона сіла боком, як на широкій тахті, начебто все життя на китоврасах їздила. Гриня рушив по колу. Дуже обережно. На п’ятому колі ліліпутка пригорнулося до його людської спини, шепнула на вухо:
– А тепер швидше й рівніше. Гаразд?
Китоврас кивнув, перейшов на помірну рись. Колись у них в таборі бували перегони з кухлем води на спині. Розіллєш – знеславишся. Зараз ця навичка дуже придалася. Але що там витворяє Зізі? Китоврас озирнувся на скаку й онімів. Ліліпутка не сиділа, а стояла. Уміло балансуючи, вона підстрибнула, зробила сальто й опустилася на колишнє місце. Китоврас відчув лише слабкий поштовх.
Григорій злякався. Йому уявилося, що крихітка Зізі зараз розіб’ється на смерть! Або напореться на його роги. Або… Йому залишалося скакати якомога рівніше й молитися, щоб із відчайдушною дурепою нічого не сталося!
Нарешті Зізі лянула його долонькою по плечі:
– Годі, Гриню, досить. Дякую.
Вона зіскочила на землю. Китоврас хотів негайно вилаяти циркачку за дурнуваті штуки. Але тільки глянув у сяючі очі Зізі, й усі правильні слова вилетіли з голови.
– Залишайся! У нас буде чудовий номер!
Григорій залишився.
Номер дійсно вийшов чудовий. Пізніше з’ясувалося, що в Грині сильний бас, і він почав співати. Глядачі плескали, діти волали від щастя. Грині було добре в цирку. Тут знайшли притулок брати по каліцтву, які не прижилися поруч із одноплемінниками. Вигнанці, втікачі, бурлаки. Всі були смішні, а виходить, друзі. Навіть мовчазний хазяїн чи суворий шпрехшталмейстер Страйд, якого Гриня побоювався. Втім, Страйдова суворість була не безпідставна: спробуй-но тримати у вузді всю цю різношерсту ватагу!
Уперше за багато років Гриня був щасливий. А крихітку Зізі він просто обожнював. Напевне, їх пов’язувало щось більше за дружбу. Однак це почуття не мало ніякого відношення до спогадів про чалу кокетку й Доступних Сестер. Потрібних слів Григорій дібрати не міг, не вмів і не збирався навчатися цього обтяжливого мистецтва.
Одним словом, Зізі була просто чудова!
А ще вона вміла чаклувати.
CAPUT VIII
«Що меч? Нікчемність і журба! Чаклунство, брат, і ворожба – оце завжди в ціні…»
– Тобто як? – із ледь помітною гидливістю поцікавився Мускулюс.
Від різноманітних умільців його вже нудило. На Високій Науці та щурячих перегонах знаються всі, це аксіома. Історія щиросердного китовраса зворушувала невибагливістю, викликала відповідну симпатію – але заключний пасаж… Приховати роздратування, подібне до того, яке відчуває гурман перед мискою кисляку, виявилося складно. Андреа нізащо не зізнався б навіть амулету-сповідникові, що часом почувається Едвардом II, королем Реттії п’ятирічної витримки.
О, манія величності була тут ні до чого!
Хоча малефік і обгородив себе кутом-оберегом, а таки пом’янув марно таємне ім’я Нижньої Мами, небезпечне для власників мани – Манія.
