CAPUT VI
«На щастя, тий пожежі ніж відризав їх від бід…»
Про «захворювання лжеманою», так званий злам, Мускулюс, зрозуміло, чував. Хоча зустрічати людей, вражених цією астральною недугою, не довелося. Хто ж міг знати, що в просторіччі злам це зветься?! Доречне слівце. «Шарлатанська магія»? Навряд чи слово походить від подібного скорочення. Швидше «магія-шмагія»… Тепер зрозуміло, чому Меліс образилася. Чесну відьму у вічі шарлатанкою обізвати! Решта зрозуміло: тому чинбар у себе вдома гультяєві-Яношу дав притулок. Хлопець теж зламаний. Шмаг. Ось і побачив Леонард у волоцюзі – себе молодого. Споріднену душу знайшов.
Багато чого ставало на свої місця.
Та не всім цвяхам знайшлися дірки.
Ну, злам – це дивна хвороба, котру й хворобою не назвеш… Але – система? Якщо чаклунство фальшиве, якщо не мана, а омана – чому так схоже на справжнє? Чи треба запитати чарівника-медикуса, і той роз’яснить діагноз: симптоми вірні, хвороба протікає природним шляхом… Тоді чому чинбар, який на довгі роки переборов недугу, на схилі віку взявся за колишнє? Лихо з дружиною збило з пантелику? Та лихо з Ядвігою Швелер ніяк не пояснює, звідки юний Янош так близько знайомий із приват-демонологом Кручеком!
Запитання, запитання. Куряться образливим туманом. Бреде в тумані консультанти лейб-малефіціуму Андреа Мускулюс, сліпо тицяє в кострубаті відповіді.
У крижану геєну всі загадки! У Мокрінь Бездонну всі запитання!
Мускулюс простяг руку, торкнув сорочку Тіля, відчув у кінчиках пальців легке тремтіння.
– Майстре Леонарде, я ціную вашу щирість. А зараз прошу вибачення. Північ, самі бачите. Час братися до справи.
Час чаклун відчував хребтом. Для цього йому не по-трібні були ні зірки, ні новомодні «годинники». Тим більше, що останніх у нього все одно не було.
– Не буду заважати, майстре Андреа. Піду, мабуть, у дім. З Ясею посиджу. Вдалого вам волхвування.
Про те, що від волхвування, можливо, залежить доля його внука, Леонард Швелер ні словом не згадав. Чаклун був вдячний господареві за це.
Секунди падали з місячної клепсидри краплями рідкої ртуті. Тремтіння в пальцях змінилося поколюванням; сверблячка наростала, поширюючись вище по руці… На жаль, нічну тишу розколов оглушливий гавкіт. Точніше, спершу з будки пролунали два попереджувальні «Стій, хто йде?!». А потім Нюшка зайшовся довжелезною тирадою, недобре відгукуючись про опівнічних гостей.
У ворота боком протиснувся Якоб Гонзалка з ганчіркою в руках. Ні, не ганчірка – дитяча сукенка.
– Ось… Пан Намюр передали, що вам потрібно…
Андреа мовчки вказав вільною рукою на стіл: по-кладіть, мовляв, сюди. Коли вказівку було виконано, жестом відіслав архіваріуса.
– Усе зрозумів, майстре чаклун. Іду, йду…
Задкуючи до воріт, архіваріус дрібно вклонявся, нагадуючи механічного цирульника. Зарипіла стулка. Нюшка ще погарчав для порядку та вгамувався.
У голові чітко вдарив дзвін.
Північ.
Другою рукою Андреа взяв сукенку Іскри за комірець. Потяг носом, втягуючи ауру – на майбутнє, коли з’явиться можливість узятися до гороскопа дівчинки. І знову зосередився на сорочці Тіля.
Сверблячка швидко доповзла до плеча, охопила груди. Незабаром тіло малефіка, густо вкрите сиротами, дрібно вібрувало від п’ят до тімені. Тривало налаштування на гармонію Тіля Швелера: взяти домінанту доленосної тональності, побудувати в акорді малу терцію впливу на слідові еманації… Образ сплетення ниток, з вузлами, розтягненнями та відгалуженнями, виник напрочуд чіткий. «Оце Мускулюс, оце молодчага!» – потішився чаклун, але відразу затнувся, пригадав свої таланти. Це ще навіть не півсправи. Тепер обережно сполучимо отриману мережу з проекцією зорезводу, до різючого болю напружуючи потаємний зір…
Таки наврочив: далі пішло гірше. Андреа вдесяте ловив точку входу солярного стрижня, намагаючись насадити на нього мережу, пришпилити заразу до неба, як метелика шпилькою. Криво, ще кривіше, зовсім криво… Коли чаклун почав лаятися останніми словами, стрижень-непослух несподівано легко ковзнув у точку входу. Проекція сама по собі провернулася на потрібний кут, рушила вгору й стала, як влита. Сполучення вузлів і сузір’їв, Доми-патрони, апогеї з перигеями…
Усе на місці.
Перед заплющеними очима виникло Джерело. Народження. Від нього крізь чорноту позачасся тяглася міцна золотава нитка. Те, що звершились. Від Звершка в боки розбігалися, затягуючись памороззю, ледь помітні павутинки гаданців – випадкових імовірностей минулого. Незабаром почнуться далекі гаданці, теперішні-майбутні, й тоді не позіхай: в’яжи вузлики на пам’ять, відслідковуй характер патронів…
Поїхали!
Глянсовий павучок на ймення Андреа потер лапки, прудко шурхнув по золотавій нитці. Немов грішник Ейдель Вайс вирішив утекти з геєни по шовковій ниточці, кинутій Хургою Жалісливим. Вузол. Патрон Кварти Стихій. Дурниця: це відбулося два роки тому. Далі, далі… Вузол, три гаданці… Є! Ось вона, мить між минулим і майбутнім. Равлик долі повільно, ледь помітно повзе схилом темної гори до вершини, залишаючи за тендітним будиночком незрушне плетиво Звершка. Зараз ріжки равлика тицьнуться в черговий вузол… О небо! Воістину зараз! Бронзовий Кульгавець у зеніті… Дім-патрон? Прокляття! Вічний Мандрівцю, зглянься на хлопчиська!
Звершок знав своє місце: він ішов просто в Дім Висхідного Сонця.
Серед ночі.
Мускулюс начебто навіч побачив, як корчиться в полум’ї, звиваючись в уривки жалобних стрічок, золотава павутинка. Пожежа Долі. Ах, як би хотів глянсовий павучок Андреа випустити з черевця нову павутинку, що сяє золотом, продовжити лінію життя Тіля за обрив триклятого вузла. Нехай не золоту – хоча б мерехтливим інеєм укриту ниточку гаданця, шанс, можливість! Стати поруч проти ворогів-невидимок, стиснути в кулаці кумедний горіховий патичок! Покликати Яноша з корчем…
Стривай. Але ж тут є вторинний гаданець. Кволий, але цілком виразний. Здається, ще мить тому його не було. Колір дивний, соковито-жовтий, начебто квітка кульбаби. Мускулюс знав, що він нікудишній астролог. Наскільки він пам’ятав, такі гаданці не згадуються в «Поясі ханг-рабб’я». Однак… Жовта кульбаба спалахнула яскравіше, проростаючи в ділянку Звершка. Малефік затамував подих. Він творив за своє життя чимало див, але зараз боявся повірити.
Квітка віддала жовтизну обвугленому спочатку Звершку, налилася сніговою сивиною. І сніжинки-літуни, даруючи нове життя, кинулися геть, за межу фатального Дому Висхідного Сонця.
Павучок провів їх поглядом, задумуючи бажання.
* * *
Малефік чудово знав, що у Вишніх Емпіреях час дивергентний гребінному стяжневі. Але щоб настільки?! Важко дався йому гороскоп хлопчиська. Ось що значить – робота не за профілем. Малюнок сузір’їв помітно змістився, небо почало бліднути. Ніч із очевидним небажанням готувалася поступитися місцем дню, але поки не квапилася поступатися позиціями. Скільки ж він пробув у Емпіреях? Он і сонце вибирається з-за обрію… Тільки чомусь на півночі. Очі злипалися, думки плутались, і Мускулюс не відразу зміркував: яке, до їжака-заступника, сонце?!
Пожежа! Найсправжнісінька.
…Та сама…
На дерев’яних ногах чаклун, немов статуя Кульгавого Мірошника, вивалився за ворота. Горіло поруч, ближче до глухого кута. Ятагани спалахів рубали хистку пітьму, від зблисків нудило. Чулися вигуки; звіддаля, наближаючись, долинало бряжчання пожежних дзвоників. Загалом, чаклун на пожежі – погана прикмета. Вогонь і без малефіціуму загасять – он, бранд-команда поспішає на поміч! І взагалі, соромно бути схожим на тих, хто споглядає знічев’я… Однак, незважаючи на безліч здорових міркувань, дерев’яні ноги несли Мускулюса до Шишмаревого дому.
Малефік вгадав: горіло саме там. Сам будинок, на щастя, ще не зайнявся. Палахкотіла мала прибудова у бічному крилі, але вогонь загрожував перекинутися на спільний дах. До будинку від колодязя вишикувався ріденький ланцюжок добровольців, передаючи один одному шкіряні кошелі та цебра з водою. Частина люду зовсім ніякої участі в гасінні не брала: видивлялася, теревенила. Дехто метушився на дахах сусідських будинків, накриваючи їх від іскор мокрими «вітрилами», зумисне призначеними для цієї мети.
Темні силуети, що металися на тлі полум’я, нагадували неспокійних ерзац-даймів, що кишать у Безодні Доль.
– Р-р-розійдись!
– П-пи-ильнуй!
– З д-д-дороги!
Згідно з «Наказом про міський благоустрій», пожежно-сторожову охорону споконвіку набирали виключно з недорік. Оскільки загальновідомо, що «недоріки найбільш противні стихії вогню та найуспішніше їй протистоять».
Глядачі бризнули врізнобіч, побоюючись потрапити під копита. Крізь розчинені ворота на подвір’я, мало не чавлячи Шишку, що метався й волав про збитки, влетіла запряжка. Пара кошлатих ваговозів, розігналася втричі проти бігових рисаків; вона тягла воза, обліпленого пожежниками, немов злодій – гріхами. На возі, крім хвацьких вусанів, містилася здоровенна діжка з металевим коробом нагорі. Діжку осідлав кволий брандмейстер у турнірному шоломі з забралом. Він зосереджено дзвонив у дзвіночок.
– Оч-ч-ч… Оч-чистити двір! Ну-бо, б-б-брат-тя, ну-бо…
Браття в робах і штанях із грубої ряднини свою справу знали. Як оком змигнути до воза приставили лаги, відчепили знімний борт, підтримуючи, скотили діжку до епіцентру загоряння.
– Всі г-г-еть… г-геть… Уб-б’є ік такій матері!
– Коней, коней ведіть!
Шишмаря, який не бажав лишати майно на сваволю пожежників, силоміць поволокли на вулицю. Бігти назад він не намагався. Відшукав у юрбі дружину, що схлипувала, пригорнув, ніби останнє майно, що залишилося, відвойоване в лиходія-вогню… Брандмейстер особисто посунув до діжки, відкинув накривку короба та з побоюванням спустив усередину сталевий циліндр із закраїнами – саме за формою маленького люка на покришці. Із циліндра стирчав грубий, паскудний з вигляду ґніт.
– Л-л-лягай!
Вусані, нестямно зашаруділи робами, кинулися слідом за людом. Ледь акацію на своєму шляху не звалили, іроди. Змилених ваговозів із підводою встигли вивести заздалегідь. Лише зараз до Мускулюса дійшло, що це за диво-діжка. «Вогнегасний снаряд Вейншмеєра»! Випробуваний особисто імператором Петером Рукодільником за великого скупчення потерпілих царедворців! А в циліндрі – суміш «горючих слізок», lacrima rapax ignium і банального pulvis pyrius. Чаклун захистив себе дюжиною добрих знамень, вважаючи за благо переміститися під прикриття огорожі.
Мудре рішення.
Брандмейстер уже підібрав головешку, що тліла. Став у позицію досвідченого бретера, провів випад у терцію, тицьнув головешкою у ґніт, дочекався гадючого шипіння – і галопом помчав до воріт. Встиг упасти ниць під зрубом колодязя, закриваючи шолом обома руками…
Мамцю моя Нижня!
Одного разу Андреа сподобився бачити випробування Просперо Кольрауном нового штурмового композит-закляття «Гнів Водолія». «Вогнегас Вейншмеєра» спрацював нітрохи не гірше! У всякому разі, голосніше. Діжка з гуркотом розлетілася на друзки, водяний вал облив усе навколо. Будинок надсадно крекнув, скособочився, дав кіптяви, але встояв. Полум’я без успіху спробувало воскреснути, булькнуло, засичало… На жаль. Цілковитий крах.
Пожежа спливла парою і забралася до праотців.
У окремий рай для пожеж, де все вічно горить і ніхто не гасить.
Глядачам біля воріт дісталося досхочу. Особливо хоробрим, які не побажали сховатися. Змокли до нитки, двом засвітило по лобі уламками: діжки рвуть, друзки летять. На щастя, мимохіть. Пожежники вже ломилися назад на подвір’я: розтягувати крюками та вручну заливати рештки прибудови, з якої валила пара. Щоб знову не зайнялося. Пощастило Шишмарю. Майно, якщо відверто, не надто постраждало. Дружина жива-здорова…
– Тіль… Тілечку… Він там спав завжди!
Бліда, з очима, запаленими від диму, Фержерита давилася риданнями й запізнілим жахом. Шишка втішав дружину, невміло гладячи по волоссю. Кострубата й жорстка, долоня чинбаря найменше була придатна для пестощів. Але ж дивись ти – виходило.
– Ваш син звичайно спав у цьому флігелі?
– Так, пане…
– Тоді вважайте, що вам пощастило.
Пусті, безглузді слова – дитина ж бо зникла й дім ледь не згорів! Але що ще міг сказати Андреа в такій ситуації?
– Мамцю! Мамцю, я тут!
Чаклун озирнувся та виявив, що дивовижна ніч триває. За п’ять кроків від погорільців стояла руда відьма Меліс Лімісдейл, тримаючи за руки двох хлопчаків приблизно одного віку. Перший, білявий непосида, палав здоровою дитячою цікавістю, намагаючись звільнитися від надокучливої опіки. Білявого малефік раніше не зустрічав. Другою дитиною був Тіль Швелер, живий і, судячи з ентузіазму, здоровий.
– Тіль! Я тебе вб’ю, мерзотнику! Ми тут божеволіємо…
– Ферж, постривай…
– Мамцю, а ми зовсім згоріли? Ми на вулиці житимемо?! Мамцю, не бийся…
Поки тривала щаслива екзекуція, Андреа, про якого в метушні забули, не гаяв часу. Недавній павучок-астралоходець відчув себе лягавою, що взяла слід. Так, слід цілком міг виявитися помилковим. Але, щоб з’ясувати це, по сліду треба як мінімум дійти до кінця.
– Гарний знак: почати день із доброї справи, – чемно привітався чаклун з відьмою.
– І вам тієї ж радості, пане. Теж мені – знак! Розбудили чесну жінку серед ночі…
– До речі, ще раз молю пробачити мені вчорашні слова.
Я зовсім не мав на увазі… Ви мене розумієте?
– Розумію. Я не ображаюся.
Тон відьми свідчив швидше протилежне. Хлопчисько Меліс запхав пальця в ніздрю та скептично витріщився на малефіка. Пичка в нього була хитра-прехитра, начебто дитина творчо замишляла виняткову капость.
– Це ви розшукали зниклого Тіля?
– Ні. Сам до мого дому прибився. У мене сон чутливий. Чую: подвір’ям хтось блукає і пхинькає. Я на ґанок… Одним словом, одяглася, взяла втікача за руку та сюди. Кажу ж, пане, пуста історія…
«А цього, – виразно глянув малефік на білявого, – навіщо прихопила?»
Меліс усе зрозуміла правильно:
– І цей неслух прокинувся. Самого вдома залишити? Світлицю догори дном переверне, я його, шалапута, знаю! – і відьма суворо глянула на «шалапута», але той і вухом не повів. – Довелося з собою брати.
– Ви часом не відстежили, звідки Тіль з’явився?
– Кривдите, пане! Перш за все. Слідок через місток тягнеться.
– Виходить, хлопчисько з лісу вийшов?
– Виходить, що так.
Мускулюс замислився, вкотре намагаючись скласти мозаїку головоломки. Із замішання його вивів бас Леонарда Швелера:
– …У ніжки, у ніжки майстрові Андреа! Він цілу ніч ворожив, сам бачив. З лиця спав, почорнів! Тіля повертав, благодійник!
За мить чаклун пожалкував, що не згорів на пожежі. Його обступили люди, відтіснили вбік відьму з білявим малим. Шишмар із дружиною шумно повалилися «благодійникові» в ноги. Брандмейстер у запалі почав гамселити зірваним шоломом по возі, лякаючи коней. По юрбі шурхотіло перешіптування:
– Святий!
– Заступник наш!
– Рятівник…
Мускулюс відчув себе білкою в колесі. Театр, де раз за разом іде одна-єдина недоладна трагікомедія, котру й дивитися нудно, а вже брати участь у ній – і поготів. Терпи, чаклуне, магом будеш!
– Устаньте! Та встаньте ж бо!
– Все, що в нас є! Усе, чого побажаєте…
Тягар незаслуженої слави давив на шию тяжче за ярмо. Чаклун обурився:
– Цитьте!
