SPATIUM XI
Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Дав клятву – тримай!
(на початку – одинадцять, а наприкінці – близько шести років тому. Продовження)

 
Клянусь життям, що як вода
Тече за небокрай –
Обітниць інших я не дам,
Хоч Бог мене карай!
Нащо мені обітниць рій?
Щоб реготав Господь старий?
 
Томас Біннорі, «Наслідування Ад-Саміха»

Фортунат Цвях повернувся з вдалого полювання, відвідав казначейство. Здав чиновникові гарантію ліквідації демона-заказника: Ярус Скотів, злісний дух III категорії, відстрочений виклик із Чуриха. Одержав обумовлену премію і з’явився в домі Кручеків.

Де й застав доцента Матіаса зі склянкою отрути в руках.

Кидатися відбирати зілля? Чарами вибивати склянку з пальців самогубця?! Творити дива у стилі фарсів прима-драматурга Вілла Джолтленса?! Нерозумно. Якби Матіас бажав отруїтися, він би це зробив. Учора, сьогодні, завтра. І ніякий венатор, хоч тричі друг дитинства, не перешкодив би.

Фортунат став на порозі, недбало помахуючи патичком, зачекав.

– «Вовча рута-м’ята», – замислено промовив Матіас, розглядаючи склянку на світло. У незмінному сурдуті, величезний, важкий, зараз він особливо нагадував комод. Ось-ось висуне рота-шухлядку, і вміст склянки зникне в її надрах. – Сміх, та й годі: рута-м’ята, рута, отрута… Нічого спільного, якщо не замислюватися. Якщо не скуштувати слова на смак. Мурашки на язиці, слинотеча, лихоманка. Далі блювота, судоми, параліч дихання. А таке файне слово…

– Твій син здоровий розумом і тілом, – венатор підтримав божевільну розмову, ніби йшлося про вчорашні перегони. – Так, магом йому не бути. Ну то й що? Більшість людей зниже плечима, якщо ти розкажеш їм про своє лихо.

– Більшість людей можна навчити хоча б якихось дріб-ниць. Розфарбовувати мильні бульки жовтим і синім. Викинути «дюжину» п’ять разів підряд, граючи в кості. Так, довго, важко, але чогось навчити можна мало не кожного. Янека не можна навчити нічого. Вслухайся в це слово: «нічого». У ньому відлуння «вовчої отрути». І не намагайся своїм патичком ввести мене в транс. Не забувай, із ким маєш справу.

Мисливець опустив патичка, всією вагою сперся на цю тендітну паличку. Оманливо тендітну. Заклята на світанку п’ятниці «під купіллю вітру», паличка з успіхом заміняла шпагу. Особливо коли об’єкт впливу на шпагу реагував лише демонічним реготом.

– І це привід залишити хлопця сиротою? Я був про тебе кращої думки, друже Мет.

– Я теж. Скажи, Фарте: навіщо хлопцеві такий батько? Я – вічне нагадування, ким би він міг стати, ким хотів би стати, кого хотів би перевершити… Музикант пишається сином-віртуозом. Пекар пишається сином, чиї булочки – кращі, ніж виходили в батька. Чи легко Янеку буде служити в гвардії або засідати в суді, знаючи, що живу я – вічний докір нам обом?!

Заперечити не було чого. Крутячись серед магів і чарівників, із захопленням виконуючи паси та вигукуючи дитячі закляття, малий Янек одного разу виросте й зрозуміє: безнадійно. Вся його шмагія – замкнений у пляшці джин, якому ніколи не вибратися з-під печаток. Що він візьме в руки, Янош Кручек, безвинна жертва обставин?

Чи не склянку з «вовчою рута-м’ятою»?!

– Послухай мене, Мете, – Фортунат Цвях не знав, що переступає небезпечний поріг, котрий визначив його шлях на довгі літа, щоб привести до глухої Ятриці. – Не квапся. Я присягаюся, що знайду спосіб вилікувати твого сина від зламу. Давай шукати разом. Якщо одного разу зрозуміємо, що наші зусилля марні, візьмемо твою отруйну капость у чотири руки й подумаємо, як жити далі. А поки що я, учень Гарпагона Понурого, починаю полювання на нового демона. Демона шмагії. Присягаюся, що здобич не втече від двох старих ловців на вовка.

Матіас Кручек шваркнув склянкою об підлогу.

– Ти заприсягся, – промовив приват-демонолог.

– Я заприсягся, – відповів мисливець на демонів.

– Гаразд. Тоді для початку ти повинен знати, що демонів немає.

Будь-який студіозус-першокурсник Реттійського Універмагу знав про демонів усе.

Демони жили на ярусах Пекла, котрий буравом пронизував земний диск. Жагучі, злісні та ревниві, діти Нижньої Мами, чиє таємне ім’я – Манія – вимовлялося пошепки. Зрозуміло, Нижня Мама аж ніяк не народила цю зграю з черева, у муках і зойках, немов смертна жінка. Навіть подумати про таке було б блюзнірством. Коли імператор з балкона звертається до офіцерів гвардії: «Діти мої!» – ми ж не маємо на увазі, що Його Величність особисто породив на світ оцих кремезних, обвішаних орденами горлорізів?

Нижня Мама правила народом геєни неподільно й самовладно.

А зароджувалися демони… якось.

Відверто кажучи, першокурсників це питання цікавило мало, оскільки не входило до програми іспитів. Аж до сесійної практики бакалавра чи дипломованого чаклуна; аж до магістерського дисертата. А на повного мага вищої кваліфікації, тобто знавця Високої Науки, іспитів не складали. Такий атестат видавав лише Колегіум Волхвування за особливі заслуги.

Але повернемося до наших демонів.

Дивна теорія доцента Матіаса Кручека, одна з багатьох його дивних теорій, від яких колеги-теоретики сичали й пирхали, як розлючені коти, перш ніж зсунути набакир перуку з розкрученими від суперечки буклями та взятися до чухання потилиці…

Ні, це задовго.

Фактом, камінчиком, що ліг у підставу цієї теорії, крихітним уламком щебеню, якому саме місце – в черевику кульгавого бурлаки, а не в підвалинах серйозних умовиводів…

Ні. Знову довготи.

Почнемо просто з факту. Двоє юних дурнів, що вважали себе метрами Високої Науки, а куратора – лисим перестрахувальником, викликали суккубару. Для задоволення ницої пристрасті де-труа. Суккубара задовольнила пристрасть дурнів і втекла з ослабленого втомою «лупанаруму». Демон у вільному стані – законний привід для виклику мисливця. Але інкубусов і суккубар, як правило, не ловлять зовсім. Шкірка вичинки не варта. Інферни-збуджувачі, на відміну від решти демонів, чудово пристосовуються до життя між людей, уникаючи смертельних фіналів – а виходить, не привертаючи до себе особливої уваги влади. Але з нашою втікачкою вийшло інакше. Лисий перестрахувальник-куратор був дядьком одного з юних дурнів і не бажав розголосу. Маючи достатньо засобів, він у приватному порядку замовив суккубару знайомому венатору.

Знайомим виявився Фортунат Цвях.

Мисливець пішов по сліду здобичі буквально за годину по звільненні її з «лупанаруму». Повторюємо: таке трапляється рідко. Звичайно з моменту втечі демона до початку полювання минає кілька днів. За цей час демон встигає накоїти неабияку кількість гидоти, що полегшує розшук. Втім, Фортунату рідко були потрібні для розшуку чиїсь свідчення. Учень Гарпагона, він ішов на Ім’я. Ім’я демона – найскладніша композиція в стилі «barocco». За закрути й надлишкову орнаментацією тут слугують вібрації – якщо бажаєте, звуки, хоча не цілком! – сутності демона. Досвідчений маг здатен за залишковими еманаціями поновити базовий мажор сутності. Інтервал між основним і терцовим тоном і далі, до тону квінтового, добудовуючи на слух четвертий і п’ятий вібріони… Гаразд, нюанси опустимо. Важливе не це. Цвях почав полювання, не зволікаючи, не марнуючи часу на відновлення Імені суккубари, бо дізнався його від переляканого дурня-племінника, й зумів дуже швидко розшукати здобич.

Дивна річ: суккубара рухалася прямо, невибагливо, не витрачаючи часу на амурні трапези. Її ніби вела певна мета.

Венатор наздогнав утікачку в Мотиній пустелі, біля скиту відлюдника-трепангулярія. Пустельник тут жив, видимо, абиякий. У мить прибуття демониці й мисливця він ретельно виходив на стежку любові, кохаючись із пишнотілою селянкою, що принесла старцеві обід. Моральні якості аскета мало цікавили Цвяха. Значно більше його зацікавило ось що: в мить злягання заблукана суккубара вереснула, ніби з розгону вдарилася об невидиму стіну, й розчинилася до решти. Зацікавлений мисливець дочекався фіналу й був свідком, як пустельник рвав жмути волосся та журився через мимовільний гріх. Щирість старця дивувала. Розпитування околишніх мешканців підтвердило: життя старець вів праведне, жінок уникав і чесно сублімував усе, що вказано статутом громади трепангуляріїв.

Виходить, і справді згрішив уперше, зірвався з цепу від тривалого утримання.

Фортунат ладен був заприсягтися: якби суккубара не розчинися в ефірі, вона б залюбила старця до смерті. Здавалося, демониця голодувала на бігу саме для цього подвигу. Пізніше, до речі, пустельник спалив скит, оженився на селянці, народив з нею безліч дітлахів і застав ще онуків, незважаючи на поважний вік.

Про цікавий випадок Цвях розповів другові Матіасу.

– Розчинилася? В ефірі? – зацікавився теоретик. – Ти впевнений, що частина еманацій не всмокталася в відлюдника?

– Не впевнений, – чесно зізнався венатор, дегустуючи темно-золотавий мальмазей. – У відлюдника, у його пасію… Розумієш, усе було надто тісно пов’язане!

Доцент налив і собі.

– Ішла, виходить, убивати. По прямій. А старець раніше дотримувався праведності, якщо не брешуть… Залізний старець із гнилою серцевиною. Цікаво, архіцікаво…

На цьому розмова про суккубару втонула у вині.

Хто ж міг знати, що із дна спливе істина?! Що приват-демонолог Кручек візьметься до пошуків, які приведуть його до теорії істинної природи демонів?!

Збираючи по крихтах дані про поведінку інферналів відразу по виклику, – особливо першого дня втечі! – якнайретельніше вивчаючи структуру ярусів Пекла, доцент дійшов приголомшливих висновків. Як відомо, повітря геєни, відповідно до концепції «Шикса-Пра», складається з пристрастей і невдоволених бажань. Киплячий казан, родюче черево, сама по собі геєна не здатна нікого народити. Навіть демона, бо для зачаття одного черева не досить. Жіноча цитадель вимагає чоловічого вторгнення. І ось одного разу народжується людина, котрою володіє одна, та полум’яна пристрасть, яку вона приборкує та придушує, так само, як маг приборкує викликаного демона. Одного разу потаємне ім’я Нижньої Мами – Манія! – опановує нещасного, не маючи виходу назовні, не знаходячи втілення та застосування…

 

Манія таємним шляхом проникає саме в Пекло. Невдоволена пристрасть особистості, вириваючись назовні, спрямовується в горно таких само невдоволених, але знеособлених пристрастей. Відбувається злиття, зачаття, а через певний термін – народження чергового демона.

Матіас Кручек настільки захопився новою теорією, що почав плутати слова. Об’єднав звичного «демона» з таємною «Манією» в єдине ціле: «деманію». Деманій, вважав він, від народження приречений вічно поневірятись ярусами Пекла, – поки його зовнішній, смертний «батько» живий і продовжує приборкувати себе. Або поки деманія не покличе назовні владний маг. Якщо ж «батько» умре природною смертю чи перестане стримуватися, то манія отримує змогу виявитися у вчинках і діях (згадаємо знайомого відлюдника!) – деманій марніє і зрештою гине від ядухи. Людина-маніяк не терпить існування деманія в геєні: цей деманій втілений у неї саму. Але людина, що зуміла манію приборкати, й не зуміла знищити…

– Ти гадаєш? – запитав Фортунт і прикусив нижню губу.

До цього дня він чимало посприяв народженню теорії своєю практикою. Приймаючи виплекану Подобу та спускаючись у геєну в справах, він заодно приносив теоретикові звіти про поведінку деманіїв у вільному стані.

– Так, друже мій.

Доцент справді думав, що саме з цієї причини, викликаний назовні та звільнений від волі мага деманій перш за все прагне знищити «батька». Їм тісно вдвох на одному світі. «Ти мене породив, я тебе уб’ю!» – сказав у трагедії «Дитя Гавкоту» Адальберт Меморандум. Потяг до вбивства «батька» закладено в деманія на безтямному, тваринному рівні. Всім відомо, що демони, хитрі й підступні, як звірі, керуються швидше інстинктами, ніж розсудливістю. Із загибеллю «прихованого» маніяка від пазурів породженого ним деманія падають останні перепони. Деманій відтепер неприборканий цілком і повністю, отримує здатність з власної волі блукати між Пеклом і поверхнею земного диска. Сила його зростає, зміна подоби непередбачувана, а вчинки дивовижні.

На щастя, пошуки «батька» здебільшого тривалі: спробуй-но – знайди шевця з Ла-Ланга, якщо тебе викликали некроманти Чуриха! Втікача встигають знешкодити. Та й утікають запеклі деманії рідко. На виклик зважуються здебільшого маги досвідчені, вмілі, а від якого-небудь Просперо Кольрауна не дуже побігаєш…