Одного разу він підвівся й виглянув, як там Янош на вершечку західних трибун. Хлопець кричав разом із дітьми й ляскав у долоні. Хлопцеві було весело. Щаслива людина… Чаклун подумав, що він сам у отроцтві був зовсім іншою істотою: серйозним, обов’язковим, віддавав зубрінню перевагу перед будь-якими забавами. Притулок, пізніше – суворий волхв Грозната, ще пізніше – Просперо Кольраун… Напевне, тому шалапутний Янош викликав у малефіка приховану симпатію.

Тролі-еквілібристи з тарелями.

Доппельгангери-антиподи.

Ілюзіон «Сансара».

Він ледь дочекався антракту. Те, що привело його до цирку, крилося в другому відділенні, між феєю з бородою та бійцями на першах. Він вийшов у хол; спочатку вирішив відшукати Яноша й купити хлопцеві медяників із брусницею. Але гордій вочевидь ховався від благодійника, не бажаючи бути зобов’язаним над міру. Рідкісний випадок: гординя в бурлаки. Хоч у музеї виставляй, для огляду неробам…

– Візьміть льодяничків, пане!

– Не треба. Дайте краще солоних горішків.

Решту антракту малефік згаяв, розглядаючи акварелі на полотняних стінах холу. Ковтач списів Герш Кожух, вольтижер Меровій-син, престидижитатор Хільперик Спритний, Адельгейда й Гі Цюльпіхи, повітряні атлети… Найдовше Мускулюс затримався біля ліліпутки Зізі, «Бравої Гутаперчинки», як було написано під аквареллю.

Зізі була зображена в жовто-чорному трико й нагадувала добру осу.

Незабаром ударив дзвін, і народ повалив назад у залу. Доїдаючи горішки, Мускулюс пройшов на своє місце, готовий нудьгувати до переможного кінця. Але в житті завжди є місце несподіванкам: репризу клоунів було порушено галопом китовраса Грині. Клоуни бризнули врізнобіч, загавкали по-собачому, а китоврас рвонув по колу, регочучи та виспівуючи басом непристойні арії. На спині в Грині, – фактично, на людській його спині, – стоячи обома ногами на кінському крупі та вчепившись у маленькі ріжки, які робили китовраса придатним для «Цирку Виродків», тріпотіла ліліпутка. Її гнучке тіло виписувало божевільні кривулі. Коли Гриня бив озаддям, малу підкидало в повітря. Часом починався «лангсь-кий шкереберть»: Зізі виявлялася задом наперед, обличчям до хвоста китовраса, відпускаючи рятівні ріжки, й лише запаморочлива рухливість рятувала ліліпутку від загибелі.

Трибуни вибухнули оплесками.

Ніхто з публіки не встиг зрозуміти, що номер – смертельний.

«Та він п’яний!» – здогадався чаклун. Дорослі китовраси були химерні й непослідовні, як діти, але їхня вірність дружбі ввійшла в прислів’я. Тверезий, Гриня нізащо не піддав би напарницю такому ризику. Але хмільних китоврасів охоплювало молодецьке завзяття, небезпечне саме по собі, а в цих могутніх створінь – вдесятеро. Добре ще, галопуючому співакові не спало на думку схопити ліліпутку руками: якби Гриня зігнувся, то цілком міг зробити цей подвиг на повному скаку. Ошурки летіли градом, відважний берейтор клацав бичем, марно силкуючись прояснити затьмарений розум китовраса. Блазні вдавали, що все чудово, корчили пики й викаблучувались, але потроху всі розуміли: довго маленькій не протриматися. Оса вжалила жеребця, чіпляючись усіма лапками. Жеребець поніс. Час життя чорно-жовтої бестії добігає кінця.

Ще один виток навколо арени. Ну, десяток.

Край.

– Гриню, годі… добрий, гарний Гри… – дивом розчув чаклун, коли китоврас пролітав повз нього.

На південній трибуні в нестямі закричала дитина.

Той лемент тріснув, розлетівся сотнею гострих скалок. Ранячи, розпорюючи, відкриваючи жили юрби. За мить кричали всі. Люди підхоплювалися, жінки кидалися в проходи, намагаючись врятуватися від лиха, що загрожувало аж ніяк не їм; чоловіки вимагали припинити, погано розуміючи, від кого вони це вимагають. Ридали діти, заражені панікою. Бічним спуском донизу проштовхувався ланд-майор Намюр, намагаючись швидше досягти арени. Невідомо, що планував робити бравий ландвер’єр: навряд чи Гриня послухався б начальницького наказу… Мускулюс припізнився: збираючи ману в кулаці, він не знав, як краще скувати молодця, щоб вершниця не постраждала. Навіть повний маг не зумів би на око вгамувати збудженого китовраса без наслідків. Завалити? – скільки завгодно. Наврочити, зіпсувати, зав’язати вузлом путовий суглоб? На раз. На жаль, малефік чудово уявляв, чим це може скінчитися для Зізі.

А як оком змигнути протверезити п’яницю до кришталевого дзвону, й не просто п’яницю, а китовраса, який зайве хильнув… Замолоду Мускулюс учив напам’ять «Сказання про Третю Спробу». І добре пам’ятав, чим скінчився аналогічний дослід Вічного Мандрівця, що нам, смертним, не рівня.

Із другого ряду Андреа чудово бачив, як літній уніформіст відкинув берейтора, вихопив бича-шамбар’єра. Манежний бич у його руках клацнув… Клацнув? Вибухнув! Оглушливо різко, просто перед налитими кров’ю очима китовраса. Гриня рвучко звернув до центру арени, зірвав музикантам, що підтримали його спів усім квартетом, блискуче «prestissimo». Але уніформіст метнув шамбар’єр п’яниці в обличчя, одночасно хапаючи ліліпутку під коліна.

– Alles!

Він підтримав поштовх, з місця послав Зізі в подвійне сальто. Втім, з’ясувати, де і як скінчиться приземлення крихітки, йому не дали: Гриня з реготом став дибки, замолотив копитами навмання. Зараз чаклун міг без перешкод укласти китовраса на ошурки. Тільки втручання Високої Науки не знадобилося: уніформіст пірнув під убивчі копита й злетів на спину китоврасу.

Службовець виявився затяжкий. Гриня аж крекнув, присів на задні ноги.

– С’айд туг’єн! Харк ибла м’ахмеза!

Лаявся уніформіст по-тугрійски: ці кочівники споконвіку вважалися віртуозами лайки. Женучи китовраса коло за колом, він не переставав голубити Гриню кулаком по потилиці. А ледь проклятий п’яниця вигинався, намагаючись відбиватися від вершника руками, дядько вміло тицяв розчепіреними пальцями в плечовий суглоб. Мускулюс уперше бачив такий удар. Зважаючи на реакцію Грині, жарт був болісний – могутні лапи китовраса звисали батогами, не встигаючи дотягтися до уніформіста. Співати «скакун» перестав, натомість заволав не своїм голосом. Ідіот-сопілкар навіщось – напевне, очманів з ляку – збив на піну «Танок гидких каченят», квартет підхопив плутаний ритм, і в бурхливому морі публіки, олією на хвилі, пролився сміх. Спочатку слабенький, боязкий, загублений у нервовому гаморі, сміх ріс, ширився, міцнів велетнем, підкоряючи та заспокоюючи.

– Биєраз! Ингиргин ю! Й-ю!

Нарешті китоврас здався: упав на коліна, втяг багатостраждальну потилицю в ще більш потерпілі плечі й розридався.

Першою, хто кинувся втішати Гриню, була ліліпутка Зізі.

– Маленький! Ну маленький! Годі, все гаразд… – і до уніформіста. – Звірюка! Ви вбили його! Ви вбили його вашим жахливим кулаком! Вас мало стратити!

Уніформіст, похмурий як ніч, слухав ліліпутку й тримався за серце.

Вік…

– Кращий вершник ескадрону, – хрипів ланд-майор Намюр поруч із Мускулюсом. Ландвер’єр теж тримався за серце; вигляд у «старого Ернеста» був не бозна-який. – Рустам Кліщ, хорунжий у відставці. Тугрієць по батькові. Ми служили з ним у Вернськую кампанію. Ось де довелося побачитись…

Голка встромилася в скроню малефіка. М’яка, ніжна голка, немов хтось вводив у мозок ялинову глицю. Здригнувся, озирнувся, почав нишпорити поглядом по верхніх ярусах, бо не відразу зміркував, що час відкрити «вороняче баньши». Третє око врізалося ножем у червоні спалахи збудження, що горіли над глядачами, у багрець страху, тепло-синю хвилю реготу, полегшення… Пройшов наскрізь. Голка легесенько лоскотала в свідомості, вела та скеровувала. Приблизно в тому місці, де мав сидіти Янош, аура шапіто провалювалася в лісову хащу. Андреа ніколи не бачив Їжачої Рукавиці, але відразу повірив: це вона, та сама галявина. Біля кущів ожинника, пильно дивлячись на арену, стояла дівчинка в жовтій сукенці. Личко ляльки; старий лак тріснув зморщечками. Дитя до крові кусало губи, чоло його взялося дорослими, злими складками. Гнучкі пальчики від збудження торсали чагарник, начебто собачу шерсть, і шпичаки з хрускотом обламувалися, чіпляючись за ніжну шкіру.

А на манежі втішала китовраса Гриню ліліпутка Зізі.

Малефік знав, що, крім нього, більше ніхто не бачить Лісового Дитяти. Морок погано дається в руки, якщо не призначений для звичайного зору. Тому навряд чи випадковий глядач здивувався б із зовнішньої подібності цих двох дівчаток – тієї, з Фільчиного Бору й гутаперчевої ліліпутки з «Цирку Виродків».

За цією правдою Андреа Мускулюс ішов на виставу. Цю правду тримав зараз за горло. І жодного уявлення не мав, що з цією правдою, бий її Частий Гребінь, робити.

Забагато збігів. Забагато.

Саме для авантюр’єтти Етьєна Скорописця.

І над міру – задля приїзду в Ятрицю скромного чаклуна.

Уже на вулиці він зміркував, що Яноша нагорі не було. Побіг рятувати акробатку? Піддався загальному сум’яттю? Будемо сподіватися, хлопця не затопчуть у натовпі…

– Давайте я вас проведу, – вивернувся від входу пильний Намюр.

– Боїтеся, що заблукаю?

– Ні. Просто додому йти не хочу. Племінника з друзями відіслав, а сам краще прогуляюся. Старіюся, майстре чаклун. Ось такі черстві пироги…

Мускулюс кивнув: пішли, мовляв.

А біля службового входу шпрехшталмейстер бив пику винуватому служникові. Довго, зі смаком, виливаючи накопичений жах. Бо гадюченя не могло пояснити, звідки в цебрі з водою, що стояло при виході на манеж, виявилася чиста, як сльоза, сливовиця.

* * *

На дні лілової чаші неба одна за одою проступали веселим ластовиннячком зірки. Мати-ніч, долаючи боязкий опір, змивала бруд із щік улюбленого дитяти. Відкривалися дедалі нові сяючі розсипи; жменя іскорок зірвалася вниз. Краплі? Сльози? Камінчики під ногою Вічного Мандрівця?

– Я хотів би, пане офіцере, прояснити ситуацію. Тому відразу повідомляю: донька щасливого архіваріуса Гонзалки повернулася додому сама. Без найменшої моєї участі. Усе, що я знаю, – з дівчинкою не трапилося нічого лихого. Швидше навіть навпаки. Якщо вам після цього завгодно й далі молитися на мене – ваша справа.

Ланд-майор хотів щось сказати, розтулив був рота й передумав. Стулив його знову, зробився схожий на сома, що вдавився жабою. Із хвилину йшов мовчки. Лише підбори вибивали чіткий ритм бруківкою. Зірки в небі застигли шеренгами, силкуючись витягтися у фрунт.

Нарешті сом судомно смикнув кадиком:

– Я вам не вірю.

– Скільки завгодно.

– У кожному разі, я про це не балакатиму.

Здається, двоє чоловіків зрозуміли один одного. Незаслуженої слави Мускулюс аж ніяк не жадав. Але й щедро наділяти місто тривогою – нерозумно. Одна справа, коли «столична штучка» знаходить дитину та повертає батькам. Зовсім інша – коли дитина була Нижня Мама знає де, а потім повернувся сама, бо вже награлася «в кущиках». Ні до чого народ розбурхувати: після того, як дівки полиняють, чаклун виїде, життя ввійде в нудне, буденне річище…

– Майстре Андреа!

– Хвала Вічному Мандрівцеві!

– Допоможіть!

– На вас уся надія!

Знав же: не можна на майбутнє нічого гарного задумувати! Ось воно, лихе малефікове око…

– Що трапилось?

– Тіль! Тіль Швелер зник!

– Годі репетувати! – ланд-майор був уже при виконанні. – Ну-бо кажіть до пуття, один по одному…

До пуття не вийшло. Довелося вдовольнятися хором, як у давній трагедії.

Після того, як чаклун пішов, Шишмар із Фержеритою повернулися за стіл. Не пропадати ж добру?! У цьому питанні розбіжностей між подружжям зроду не бувало.

Їжі залишалося досхочу, випивки – хоч залийся, але обоє дуже старалися. З дому виразно тягло прагненням і перспективою солодкої оргії. Про перешкоду у вигляді зачарованих гвардійців не згадувалося. Однак гримуча суміш хмелю та лілльських флюїдів справила на подружжя Швелерів дивний і зовсім протилежний вплив. У Шишки в шлунку раптово відкрилося «друге дихання», і він натхненно віддався обжерливості. Фержериту такий напад оминув: ця палко заздрила чоловікові, бо могла пожирати хіба що очима. Усе змішалося в голові чарівної Ферж, і коли Шишмар відірвався від баранячої ноги, то виявив, що благовірна зникла.

З-за рогу незабаром почулися верескливі вигуки, які безпомилково підказали місцезнаходження коханої. Однак, при всіх її безсумнівних здібностях, наробити стільки галасу сама Фержерита ніяк не могла. Та й голоси були різні. Довелося, гикаючи й тупаючи, ніби вагітний селезень, поспішати на допомогу!

За домом перед поглядом Шишмаря, затуманеним брагою, постала батальна картина олією. Приставною драбиною Ферж дерлася до заґратованих віконець. О, гнівна дружина палала аж ніяк не протиприродною пристрастю до однойменної статі! Пристрасть виявилася цілком природною: дістатися до паскудниць і видерти їм усе волосся. У цьому прагненні дівиці відповідали господині цілковитою взаємністю.

Зближенню сторін заважали двоє капралів. Вони ретельно стягували пані з драбини й до моменту появи Шишмаря їм це майже вдалося.

– Повії! Шльондри! Я вам баньки повидряпую!

– Лізь сюди, стара галоше! Ми тобі дірки полатаємо…

– Агов, валахи! Пустіть каргу!

– Вкушу, вкушу…

– Гадюки! Чоловіка мого зурочили! От-от лопне…

– А тобі завидно, тараня сушена?!

– Мабуть, чоловічок тільки жерти й годен!

– Ах ти, сучка брехлива… Пустіть мене, дурні!

– Пустіть її!

– До нас, до нас!

– Вкушу, присягаюся мамою, вкушу…

Стерпіти наругу над дружиною Шишмар не міг. Дошкандибав ззаду до капралів та намірився вхопити вражих синів за коміри, нітрохи не замислюючись про наслідки.

І отримав у вухо.

Подальше нагадало Шишці дитячий кошмар. Перед ним стояв насуплений татусь, який буцімто був несповна розуму. Таким спадкоємець знав Леонарда Швелера в найкращі його літа. «Невже падлюка-чаклун дотримав обіцянки?!» – устиг подумати нажаханий Шишка за мить до того, як втратив двоє зубів: ікло й лівий проти ока.

Диво з див: третього удару не було. Татусь цілком вдовольнився першими двома. І мав сердитий вигляд, але не розлючений. Як тут не розсердитися?! У домі синочок з дружиною, не питаючи, порядкують! Стіл накрили – мабуть, у майстра Андреа просили чогось. А чаклун пішов. Від столу?! Виходить, скривдили. А ці за відсутності замовника ще й сварку з гвардійцями вчинили.

Як не гніватися?!

Як не зламати єдиним стусаном опори драбини? Лети, невістко, горлицею…

Лихо саме не ходить, а з дітками. Потерпіле подружжя не встигло повернутися до себе, як довідалося від сусідки, залишеної на господарстві, що маленький Тіль не прийшов вечеряти. Змучені лихими передчуттями, поткнулися на вулицю. Нікого. Тліла надія, що онук зайшов до діда. Гнів Швелера-старшого був страшний, але вони повернулися. Нехай батько хоч усю пику поб’є – начхати! Аби лишень Тіль знайшовся.

На жаль, дитини не виявилося й там. І тоді Фержерита, здавлено схлипнула, затисла собі рота руками й кинулася в дім. Її знайшли на другому поверсі, біля свекрушиного ліжка.

– Мамо! Ненько! Пробач ти мені, дурепі! – ридала жінка, ввіткнувшись чолом у край постелі. – Лиха тобі бажала, тварюка я брудна! Язик мій зміїний! Відгукнулося гадині… Тіль, синочок… Прости, мамо, прости, якщо зможеш…

Ядвіга лежала без руху, тиха й байдужа.

Вона була не тут.

– Шукайте майстра Андреа, – твердо, ніби цвяха забив, промовив Леонард Швелер. Обережно підняв за плечі невістку, що здригалася від ридань. Обернувся до сина. – Якщо хто поможе, то тільки він. А сюди не ходіть. Нема чого вам тут робити. Кричите, спати заважаєте… Ти, Ясю, спи спокійно. Ми онука твого знайдемо.

* * *

– …Це він Тіля звів! Він!

– Хто?

– Те щеня, якому батечко дав притулок! Допитайте його під тортурами! Він зізнається…