На лихо чи на щастя, Зізі підслухала таємну розмову. Готова вмерти за китовраса, ліліпутка нічим не могла йому допомогти. Уночі вона молилася за порятунок Грині, просячи взяти її життя або найдорожче, що в неї є, замість життя друга. Кому молилася? Кому пропонувала безглуздий обмін?! – напевне, долі. Більше не було кому. Вперше за двадцять років зламана шмага палко бажала втілення свого неможливого дару. Від народження обділена долею, до якої волала нинішньої вночі, маленька жінка вважала шмагію – подарунком. Тростиною, спираючись на яку, легше йти із сьогодні в завтра. Ясновидство, прозріння майбутнього було для Зізі настільки реальним, рельєфним, опуклим, що ліліпутка спокійно приймала всю безглуздість цього ясновидіння. Пророкування не збуваються? Майбутнє разюче відрізняється від того, яким воно бачилося шмазі? Ну то й що?! Сяйво у очах дітлахів, коли вона розповідала після виступу, що день прийдешній їм готує, було достатньою платою. Доля в долонях зігрівала душу, навіть витікаючи водою поміж пальців.

Вона була щаслива, шмага Трабунець.

До цієї ночі.

Віддам життя. Віддам тростинку. Віддам дарунок. Віддам дурницю, яка для мене дорожча за скарби Орлиного Гнізда. Усе віддам. Тільки один раз дозвольте… Ну будь ласка! Хіба вам шкода…

А висока пані в синьому посміхалася: там, у хмарах. Пані слухала недоладне благання, більше вгадуючи, аніж розуміючи. Пані погодилася, кивнула. Старий таджалець з’явився вранці до Рустама Кліща. Німий, без’язикий старий, він розмовляв руками. І в руках його була сон-трава, інакше простріл або вітряниця. Ще амулет Камбар-біза був у старечих, в’ялих руках. Німий, як лікар, амулет, на відміну від крикливих талісманів Акша-бія з родичами. За три доби китоврас Григорій Інноліур перестав кашляти й почав, як звичайно, співати басом. Виразки зарубцювалися, лихоманка минула. Ріжки на голові в Грині більше не лупилися.

Амулет старий залишив китоврасові.

Мовчки звелів: носи!

Але шмагія назавжди покинула крихітку Зізі. Вона не нарікала. Сама запропонувала, сама віддала. Гриня живий, цим усе сказано. Ліліпутка не знала, що в день, коли старий з’явився до Рустама Кліща, далеко від Таджала прийшов на Їжачу Рукавицю мисливець на демонів Фортунат Цвях, неофіт РаБеЗу.

Прийшов, щоб почати Дикі Лови.

Висока пані в синьому посміхалася – у хмарах, делікатно прикриваючи рота долонею.

* * *

– Щастя та удачі, голубонько Меліс. Гостей приймаєте?

– Злетілися гості по наші кості, – крізь зуби буркнула Меліс, з’являючись у дверях. Голубонька швидше нагадувала злостиву ворону, якщо бувають руді ворони. – За чим завітали?

Вона по-вовчому зиркнула за спину чаклуна. Там китоврас Гриня переступав сором’язливо з ноги на ногу.

– Знову вікна бити з’явився, дровиняко рогата?

Малефік ледь не розреготався вголос. Крадькома вивести Зізі з площі крізь кордони добровольців, на очах у доблесних захисників – оце було завдання! Для справжнього віртуоза. Тут на додачу до Високої Науки була потрібна неабияка винахідливість. І ще кураж, як кажуть у таких випадках циркачі. Григорій Інноліур від ідеї чаклуна прийшов у захват: «Хо! Ви зовсім смішний, майстре Андреа! Хо-хо! Побавимося!» Для здійснення карколомного плану китоврасу необхідно було залізти в фургон Зізі – що Гриня відразу й зробив напрочуд спритно й тихо. По тому Андреа узявся до ретельного накладення личин.

Порівняння майдану з цибулиною наштовхнуло його на думку.

Чаклун ризикнув на каскадне накладання: крім зміни зовнішності, «stratum-cataracta» блокувала особистісні еманації всередині кокона. Це нагадувало голу людину, покриту бронзовою фарбою. Гарно, можна вдати з себе статую, якщо не рухатися, – але шкідливо для здоров’я, якщо залишитись пофарбованим надовго. Перетворюючи китовраса на ліліпутку, а Зізі – на рогатого Григорія, Мускулюс постарався, щоб навіть запах вихідної особистості не пробився назовні. Про всяк випадок застромив «граничну скалку»: якби він згинув без вісти, що не виключалося, личини спали б самі по собі, у призначений безпечний термін.

«Покров трьох плащів» діяв чудово: відьма нічого не запідозрила.

Чи спрацює обман для демона?

– Ти, красуне, нас спершу нагодуй, напій, умитися подай! А потім уже запитуй! – чаклун підморгнув господині з грайливістю досвідченого серцеїда. – І за вікна не тривожся. Тоді ситуація була екстремальна. По суті, Григорій тихий і сором’язливий, як фіалка на луці.

– Ішли б ви вмиватися, тихі й сором’язливі! – не підтримала грайливого тону відьма. Якби виявився в її руках рогач, могла й по плечах перетягти. – Вік би вас не бачила…

Але рогач залишився біля печі. Довелося відьмі обмежитися вимогою, щоб бешкетник Григорій почекав надворі. Малефік дочекався, поки господиня зайде в дім, швидко ви-стриг жмут волосся з кудлатої голови «китовраса» заздалегідь прихопленими ножицями. Розвів руками: треба, мовляв, а пояснювати нема коли! – поквапився за відьмою, на ходу запихаючи волосся в кишеню куртки. Бракувало ще, щоб тверді Грині патли на очах у Меліс перетворилися на білявий локон крихітки Зізіфельди!

Треба було раніше подбати. Ет, забув.

– Не хочу скривдити, майстре Андреа… З вашим приїздом ці «екстремальні ситуації» з-під кожної купини назустріч стрибають!

Меліс і далі бурчала й демонстративно стовбичила біля лави. Сама не сідала й гостеві не пропонувала. Весь її вигляд так і кричав: нема в мене часу на різну наволоч! Мускулюс швидко озирнувся. Сліди знаменитого погрому ліквідовано, світлиця знову сяє чистотою та порядком. Вибите Гринею вікно затягнуте просоченим олією папером.

– Чим потішите, пане?

– Бачте, мені потрібно провести невеликий дослід. Я маю потребу в деяких матеріалах та інгредієнтах. Якщо цим завдам збитків, готовий за все заплатити.

– Чого саме ви потребуєте? Жезла Бальберита? Царя-кубаря? Бальзаму від жадібності?!

Чаклун лагідно стерпів кривдний тон і почав педантично перелічувати:

– Віск плавлений, бажано – фарбований чорною жовчю аспіда. Пательня з деревним вугіллям з лісової пожежі. Термо-тривка змішувальна кювета, рунована від зовнішніх впливів. Знакова пуп-форма, вона ж виложниця. Шпатель срібний, з розширенням…

По мірі переліку зелені очиська Меліс ставали чесними-чесними.

– Сусун із вами, пане! За кого ви мене маєте?! Звідки в моєму домі такі капості взятися?! За «Криваву Мері» по голівці не погладять. Тут ліцензія потрібна, а хто нам, бідним провінціалкам, її дасть? Чи не ви, ваша милість?!

Відьма зворушливо закліпала.

– В принципі, як консультант лейб-малефіціуму, я вповноважений видавати тимчасові ліцензії. А «pupa malitia», або, як ви зволили висловитися, «Кривава Мері» – мій профіль. У кожному разі, можу запевнити: це залишиться між нами. Слово честі.

– Слово честі професійного шкідника?

– Королівського шкідника, любонько! Королівського, не забувайте. Ми, члени лейб-малефіціуму, люди чуйні та вірні даному слову. Отже?

– І рада б допомогти, майстре чаклун, – руда склала губки бантиком, послала «чуйній людині» повітряний поцілунок. – На жаль, нема чим…

– Люба Меліс, я нітрохи не сумніваюся, що ви – добропорядна й законослухняна відьма. Однак, можливо, у вас відшукається хоча б частина потрібного інструментарію? Дещо з названого мною застосовується з іншою, цілком безневинною метою!

– Не знаю… Я, звичайно, можу пошукати в бабусиних запасах…

– Гаразд. Давайте інакше. Пограємо. Ви напевно згоряєте від цікавості. Я готовий відповісти на ряд ваших запитань. Чесно й прямо. А ви за кожну відповідь будете приносити мені одну річ із переліку. Впевнений: якщо добре пошукати, в бабусиних засіках обов’язково знайдеться старий мотлох. Згодні?

 

Відьма замислилася. Від пориву вітру ляснув папір на пошкодженому вікні. По обличчі Меліс заметалися тіні: тьмяні спалахи внутрішнього полум’я, що палило жінку, на мить прорвалися назовні.

– Згода.

– Запитуйте.

– Хто напав на нас біля цирку минулої вночі?

– Демон.

Меліс потрібна була ціла хвилина, щоб осягнути… Ні, швидше відчути відповідь. Риси відьминого обличчя загострилися, як у небіжчиці. Дійшло, значить. І звідки демон узявся, теж здогадалася – не дурна, все-таки. Мовчки вийшла в сусідню комірчину, незабаром повернулася, зі старовинною жаровнею та торбинкою вугілля. Наявність жаровні у відьминому домі не містила жодної крамоли. Але робота, якість обробки, піктогліфи, мистецьки вплетені в орнамент по краєчку… Неабияка річ! Мускулюс і сам би не відмовився від «бабчиного спадку».

Наступне запитання застало малефіка зненацька.

– Йому… майстрові Фортунату загрожує небезпека?

– Так. Серйозна небезпека.

– Небезпеку можна усунути?

– Так. Зокрема, дослід, котрий я хочу провести…

– Я зрозуміла. Чекайте, зараз.

Цього разу відьма була відсутня значно довше. За стіною дзвякало, гримотіло, почулося розпачливе рипіння. Тиша. Глухий брязкіт і шерех долинули знизу, ніби з-під землі.

У погріб полізла, розумниця? Знову рипіння, лунко ляскає важка ляда. Засапана, як від довгого бігу, Меліс стала на порозі насилу втримуючи велику тацю.

Ого! Схоже, бабуся Лімісдейл була неабиякою майстринею…

– Прошу, пане. Можете ліцензію видати, можете в темницю кинути.

А погляд зацькований, бігає. Боїться. Не вірить до кінця.

– Заспокойтеся, любонько. Я ж обіцяв: усе залишиться між нами. Тепер, якщо дозволите, я б хотів усамітнитися. Жалкую, що виганяю вас із власного дому, але дім Швелера для моєї мети взагалі не підходить. Зате ваше житло – якраз. Самотнє, замовляння накладені надійно… Зробіть ласку, залиште мене.

– Надовго? – від нахабства гостя відьма сторопіла.

– Дуже сподіваюся, що дослід не займе більше трьох годин.

– А мені куди подітися накажете?!

– А ви поки з Григорієм чаю випийте, чи що? У флігелі.

– З вашим жеребцем?! Таж він у флігелі не поміститься!

– Чудово поміститься, самі побачите!

– Він мені там усе переб’є! Посуд, зілля… Не хочу я з цим конем рогатим!

– Нічого він не переб’є. Це дуже обережний і ввічливий китоврас. Я особисто мав можливість переконатися. Зрештою, я за нього поручуся! Збитки – за мій кошт. Ви ж хочете, щоб я допоміг майстрові Фортунату?

Удар був підступний, «нижче пояса». Але нічого іншого не лишалося.

– Ну, якщо ви поручилися… – із сумнівом протягла відьма.

На самоті малефік відсапався.

* * *

Комплект був – просто мрія малефіка. До речі, був у вжитку. З таким, мабуть, і новачок… Повзуча Благодать!

У вжитку! За допомогою «pupa malitia» навіть відьма се-редньої руки в змозі послати людину на той світ. А просто підірвати здоров’я чи зробити калікою – взагалі раз плюнути, дві шпильки ввіткнути. Якщо в Меліс знайдуть використаний комплект…

«Ось що кохання діє з людьми!»

Мускулюс зітхнув, розставляючи на столі інвентар. Руки його трохи тремтіли, ніби від холоду. Крижане тремтіння йшло не ззовні – зсередини. Ти ж і сам ризикуєш, майстре чаклун. Так, подібного досліду ще ніхто не ставив. Не знайшлося навіженого. Так, безпечним твій експеримент ніяк не назвеш. Але якщо здогади підтвердяться… Тоді, схоже, доведеться вплутатися в авантюру, перед якою теперішній дослід здасться дитячою забавою. І якщо авантюра зазнає краху…

«Пр-р-рипинити! Нема чого бігти поперед карети. До Нижньої Мами всі пустопорожні міркування! Справою треба займатися, пане консультанте, справою!»

Хвилини дві знадобилося, щоб зібрати всі зайві думки в одну, що сердито дзижчала, мов цілий рій, – і викинути геть із голови. Тремтіння в руках вгамувалося. До роботи готовий, ваша честь!

Жаровня.

Деревне вугілля.

Суміш грибної губки й «горючих слізок» – для розтоплювання.

Вугілля займається майже відразу. Термотривку кювету з воском – на жаровню. Віск чудовий. Димчастий із аспідними вкрапленнями. Відлитий у гарні однакові бруски. У кюветі помістилося саме три. Тож почнемо… Так, частина локона ліліпутки, острах-смола… заклинання гомології… жменя товчених квіток лаванди…

«Як діє на демона зурочення? У трактатах про це нема жодних відомостей. Навіть у класичному „Диференціальному численні малефакторних впливів“ Альбрехта Рукмаєра…»

Чаклун перемішав срібним шпателем віск у кюветі, перевіряючи однорідність матеріалу. Ні, ще рано: трапляються нерозплавлені грудки.

«Але ж я урочив демона на повну силу. Щось із ним мусило відбутися… Що? Як переломлюється псування на дітях Нижньої Мами?.. Ага, віск готовий. Час!»

Андреа завжди любив запах гарячого воску. І справу свою любив. Працював із задоволенням, що досить важливо у Високій Науці. Ось і в зламаних так. Їм «чаклунство» теж на втіху. Розуміють, повинні розуміти: дурниця! Ілюзія! Лише ми бачимо! А все одно на втіху… Думки про шмагів не здавалися сторонніми, зайвими. Вони створювали потрібний настрій, висвічували примарні нитки, що вели у димну порожнечу.

Може, щось подібне відчував майстер Фортунат, вступаючи в РаБеЗ, погоджуючись взяти участь у безглуздому замаху?

Тягучий струмінь пірнув у отвір пупа-форми. «Під зав’язку», по вінця. Тепер ізложницю – в казан із водою, щоб охолола. Досить. Ну-бо, глянемо, що вийшло… Андреа повернув засувку, підняв покришку. Лялька вийшла – замилуєшся: гладенька, з матовим «сталевим» полиском, контур правильний, людиноподібний. Жоден із інгредієнтів не визирав назовні, не проглядав крізь шар воску. З форми лялька вислизнула легко – іноді доводилося вибивати, збиваючи «вдачу».

Тепер бічне шво пальцями загладимо… Готово.

Малефік обережно вклав першу «Криваву Мері» на заздалегідь підготоване ложе з повсті. Ретельно перевірив, чи не лишилося в ізложниці слідів попередніх інгредієнтів.

Настала черга другої «pupa malitia». Теж «чистої», з одним базовим директ-компонентом. Ось він, необхідний секрет. Знову: острах-смола, закляття…

Андреа весь поринув у роботу. Розум був холодний, ніби скальпель хірурга, – відтинаючи зайве хвилювання, заважаючи повернутися зрадницькому тремтінню в руках. Третя лялька. Найвідповідальніша. «Pupa malitia mixtum». Найрідкісніший виріб у практиці малефіціуму, коли в форму закладаються відразу два директ-компоненти. Якщо він не помиляється, якщо обидва вектори зійдуться в одному створінні… Рештки локона Зізі. Другий секрет.

Закляття.

Коли третя лялька лягла на повстяне ложе, Мускулюс дозволив собі відсапатися. Витер піт із чола. Накрив мідним ковпаком не потрібну більше жаровню. Нехай згасне жар. Усе зроблене – лише підготовка. Має бути головне.

Він узяв у правицю довгу срібну шпильку. Перевернув її зворотним боком. Голівкою шпильки – кулькою з полірованого нефриту – обережно торкнувся першої ляльки. Стулив повіки, на чверть відкрив «вороняче баньши». Нефрит лагідно ковзав по тілі ляльки, вздовж потоків життєвих сил, на мить затримуючись у потрібних місцях, «запалюючи» віта-центруми. Велика спіраль… мала… сім осередків… Погляд «воронячого баньши», а разом із ним інші відчуття малефіка поступово стікали по шпильці в нефрит, відтіля – в ляльку… Далі, ще далі… Ось і ефірні струни. Течуть від ляльки до її першого прообразу. Андреа звично ковзнув по струнах, на мить затримався, не входячи в контакт. «Батько» в цьому разі його не цікавив.

Мета – другий прообраз. Деманій.

Лаванда! Є. Ледь відчутно, але цілком виразно.

Ніби гончак, що бере слід, малефік втяг носом ефір. Ідемо за лавандою… Ближче, ближче… До аромату додався знайомий сморід. Вічний Мандрівцю! Та це ж відбиток його власного зурочення! І запах лаванди посилився. Тепер Мускулюс точно знав: він на вірному шляху. З натугою придушуючи мисливський запал, який прокинувся в душі, змусив себе рухатися повільніше, з максимальною обережністю. І не дарма. Дуже невдовзі чаклун відчув слабкі дотики. Невиразна, безформна маса коливалася перед ним, постійно зміняючи обриси та аритмічно пульсуючи. Від створіння віяло вогкою тугою, холодом розпачу і – глухою, готовою будь-якої миті прорватися злістю.