SPATIUM XII
Хитра балада
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

 
Йду я, мов струмок тече,
Джимблі-хей, джимблі-хо,
За люб’язним паничем,
Хабл-бабл-хо!
За такого хлопчика
Хоч каблучку з пальчика,
Хоч кнура-свинячика –
Віддам, бо втече!
Ой, біжу, не бачу ям,
Джимблі-хей, джимблі-хо,
За гарнесеньким хлоп’ям,
Хабл-бабл-хо!
За стрункого юнака
Хай кленуть біля ставка,
Хай сваритися матінка –
Не зачую я!
Ой, кочуся я яйцем
Джимблі-хей, джимблі-хо,
Та за півнем з гребінцем,
Хабл-бабл-хо!
За милого кочетка
Хоч начинку з пиріжка,
Хоч корову без ріжка –
За те любе личко!
Що ж, заради панича,
Джимблі-хей, джимблі-хо,
Аж спідницю до плеча?
Хабл-бабл-хо!
Панно, капосні діла –
На словах все віддала,
А насправді не дала!
Підманула-підвела?
Чому ж капосні діла,
Якщо в церкву привела?
Тут і піп, і шлюбний лад –
Церква аж гула!
Все, баладі нашій край –
Нежонатих Бог скарай!
 

CAPUT XIII
«Чаклун сказав собі: „Он як!“, і вдерся, мов в горіх хробак, сховавшись від людей…»

Сьогодні площа нагадувала цибулину.

Добрячу, щільну голівку цибулі в золотій лушпайці.

А сам Мускулюс нагадував божевільного кліща, який намірився крізь дюжину найгіркіших шарів дістатися до осердя, – знаючи, що, швидше за все, знайде там, у нутрі, саму гіркоту. Або, якщо бажаєте, ситуація нагадувала світанковий сон: повзи, слимаче, ярусами пекла, нижче й нижче, туди, де зяє безодня…

Чаклун якнайсуворіше заборонив собі високий штиль. Годі. Так недовго з малефіка стати трубадуром і скінчити дні в притулку для натхненних.

Уп’яте за час свого перебування в Ятриці він ішов через площу Піднесення до цирку. Краями площі, від скверу до вуличок з тильного боку шапіто, кишів люд. Немов ціле місто знехтувало турботи й справи та зранку вийшло на гуляння. Пралі, адвокати, стряпчі, різники, золотарі, пекарки… У очах рябіло від яскравих убрань. Мабуть, не одна скриня піддалася розгарбуванню: ятричани повитягли зі скринь одяг, густо пересипаний товченою лавандою. Тьху ти, капость! Мускулюс побажав усій лаванді світу провалитися крізь землю, а городянам – труїти міль пижмою, листям герані чи перцевою стружкою. Тим більше, що зараза-лаванда лише відлякує дорослу міль-метелика, а вбити гусінь не в змозі. Ну чого ви причепурилися, любі? Чому не на роботі?! Тпрусь по крамницях, пекарнях, у ратушу!

Над купкою студіозусів розвівався штандарт із каліграфічним написом:

«Мускулюсе, врятуй Зізі!»

Чаклун охнув і затримав крок. І даремно: відразу в очі кинулися ще два прапори, прикрашені гаптуванням. Багряні, жирні буквиці на лазуровому полі. «Зізіфельдо, ми з тобою! Майстер Андреа гряде!» Малефік насунув капелюха на чоло, втяг шию та підняв комір куртки і прискорив крок.

– Доброго дня, пане чаклун! – сказав йому незнайомий дворянин, кланяючись. – Агов, чернь, розступіться! Поважайте чуже інкогніто, ріпоїди!

За спиною в чаклуна голосно обговорювали його звитягу. Схоже, якийсь образ Мускулюса, рятівника й захисника, встиг відділитися від матеріального носія, почав жити власним життям. Реальна людина Андреа кепсько узгоджувався з героєм дня, Мускулюсом Незрівнянним. Нічна сутичка біля фургончика заволоділа умами городян. Інцидент устиг обрости подробицями, як днище бригантини – черепашками. Зграї демонів атакували самотнього малефіка (Фортунат, негідник, із пліток вислизнув!), намагаючись добратися до безневинної циркачки. Самотній малефік був чудовий у бою. Демони корчилися, скреготіли зубами й падали. Зізіфельда Трабунець урятувалася благоволінням Вічного Мандрівця й майстерністю столичного чарівника. Але день прийдешній готував ліліпутці нові лиха. Інфернали затаїлися, вичікуючи. Ятричани клялися не допустити до бідолашної ворога – хоча б тому, що циркачі навідріз відмовилися давати виставу, поки улюблениця в небезпеці.

Для цього люд і вийшов на площу: рятувати й стояти стіною.

Остаточно врятує, певна річ, герой дня Мускулюс Сліпучий, але й народ не мовчатиме. І не сподівайтеся.

Усе це було б кумедно, якби не дратувало. Згадалися слова Просперо Кольрауна – в одну з рідкісних хвилин відвертості вчитель сказав: «Ми живемо в дуже кумедному світі, братику! Пупа порвати можна…» Щоправда, бойовий маг відразу уточнив: «Це якщо дивитися збоку. Якщо дивишся зсередини, надірваний пуп не викликає особливого сміху». Зараз чаклун знав, що відповісти Просперо. Хоч і безглуздо відповідати магові трону словами простака-китовраса Грині: «Смішні завжди допомагають одне одному».

Відчуваючи, як роздратування крижинкою тане у киплячому окропі цієї правди, Мускулюс проник за лушпайку першого шару. Чи точніше було б сказати: першого кола?

Далі стояли кінні пращники в пішому порядку. Шаблі при боці, пращі напоготові, сумки з ядрами відтягують пояси. Оточення плетеним ременем оперізувало намет шапіто. Чаклун трохи напружився, бо впізнав у найближчих солдатах недавніх ворогів, які штурмували дім Швелерів. Але кроку не сповільнив. І мав рацію: молодцюватий корнет віддано їв його очами, двоє зауряд-офіцерів розступилися, пропускаючи малефіка до цирку. Від намету до Андреа вже поспішав бравий полковник. Шрам на обличчі командира ескадрону багрянів від ретельності, нагадуючи буквиці на прапорах.

– Приношу вибачення, – вояк говорив стисло. – Мої орли погарячкували. Бажаємо спокутувати. До останньої краплі.

І додав похмуро:

– Ворог не пройде. А ви, пане чаклун, проходьте… Обережно, тут вибій…

У безпосередній близькості від шапіто патрулював місцевий ландвер. Із собаками. Кудлаті пси нагадували мотки пряжі на веретені Хйорської велетки. До чаклуна собаки поставилися дружелюбно. Здавалося, їм заздалегідь пояснили, хто має право безперешкодного доступу, й дали понюхати дещо з речей малефіка. Якщо повернемося, доведеться буде перевірити: чи нічого не пропало…

– Ба! А ми вас чекаємо-чекаємо…

Капрал Фюрке, знайомий по «Справі про півня відпущення», був тверезий і суворий. Коли побачив гостя, зник на хвилинку й повернувся з ланд-майором Намюром. Старомодний палаш у потертих піхвах ляскав Ернеста по стегну. Відчувалося, що начальник ландверу володіє зброєю у відповідному стилі: старомодно, діловито й докладно.

– Радий вас бачити, майстре Андреа! Ходімо, я проведу…

За хвилину від фургона Зізі – від серця цибулини! – малефіка відгороджував лише останній шар м’якушки. Чаклун з подивом дивився на фіглярів «Цирку Виродків», які оточили табір. Мабуть, із усіх захисників озброєні реквізитом циркачі мали найменш кумедний вигляд. Зовсім не смішні гноми-жонглери з кільцями, заточеними по ребру, в довгих, мавпячих руках. Зовсім не смішний коротун-велетень із коромислом напереваги. Коромисло жахало розмірами. Абсолютно не смішні тролі-еквілібристи з важкелецькими мідними тарелями. Містечко циркачів зараз нагадувало оборонні укріплення переселенців, захоплених на марші. Візки й кибитки тісно зсунуті по колу: стіна на колесах. Спробуй прорвися…

Найменш смішним був китоврас Гриня. Блідий від хвилювання, беззбройний і тому ще більш грізний, він гарцював біля фургончика подруги. Наївний гігант забачив чаклуна й розплакався від радості.

– Нарешті! Зізі, він прийшов! Я казав тобі, а ти не вірила…

Відкинулося брезентове укриття. Після нічного замаху й ранкового «Рятівного бедламу» Мускулюс очікував побачити, як ліліпутка тремтить від ляку, – й помилився. Зізі була звичайна. Ніби готувалася до репетиції, щоденної, обридливої, котра вже набила оскому. Хіба що гостріше відчувалося: це не дитина. Маленька жінка, добре бита життям. Овал Небес, дурнуватий пафос зараз міг лише перешкодити! Малефік знав, що він і пафос – речі несумісні.

На жаль, зранку Зізіфельда надягла жовту сукню в шлярках.

Це відволікало, скалкою мучило пам’ять.

– Хочу подякувати вам, пане, – ліліпутка зіскочила на землю. – Вчорашнім порятунком я зобов’язана виключно вам.

Китоврас, виказуючи невластиву йому делікатність, по-скакав подалі.

– Не тільки, – ледь вони лишилися наодинці, сухо відповів Мускулюс. – Роль вашого покірного слуги швидше нагадувала роль гончого пса. Вчепитися й затримати до приходу хазяїна.

– Ви надто скромні, пане. Це до вашої честі.

– Ні. Я чесний без скромності. І потім, я – шкідник, рятувати не мій профіль. Голубонько, вас у першу чергу рятував маг вищої кваліфікації, досвідчений мисливець на демонів. Можете пишатися. Ім’я мага дозвольте зберегти в таємниці. Ваш рятівник аж ніяк не жадає популярності…

– Гаразд. Я не цікава. Крім того, ви зараз відповіли на одне з запитань. Виходить, це був демон?

– Так.

– Бідолашній циркачці дійсно є чим пишатися. Хтось викликав демона для замаху на мене, маг вищої кваліфікації став на захист…

Ліліпутка посміхалася. Ясно й відкрито. Так іноді по-сміхаються смертники, виходячи з темниці на свіже повітря. Сонечко, синє небо, пташки співають, а до ешафота цілих сто кроків. Життя триває, добродії!

– Я передумав. Давайте не будемо пишатися, люба. Давайте будемо рятуватися. Тим більше, що ви помиляєтеся. Демона викликали зовсім із іншою метою, у мага були важливіші завдання, аніж захист «бідолашної циркачки»…

– Я розумію. Давайте рятуватися.

Малефік широким жестом обвів площу:

– Скажіть, Зізі, ви дійсно думаєте, що ці люди в змозі захистити вас?

– Ні.

– А я?

– Не знаю. Навряд чи.

– Ми однаково розуміємо ситуацію. Це добре. Ви готові робити те, що я накажу? Не запитуючи, не роздумуючи? Сліпо підкоряючись?!

Зізі легко підстрибнула, сіла на борт фургончика. Зараз вона дивилася на чаклуна згори вниз. Зовсім трішки згори вниз.

– А ви скажіть: «Alles», – раптово попросила акробатка. – І я відповім: «Так».

Мускулюс запитливо примружився. Жіноча примха? Шкода. Для виконання задуманого йому була потрібно згода, але не жах чи примха. Загальноміська оборона маленької «гутаперчинки», як не дивно, разом із глузуванням викликала повагу. З майданної фортифікації користі не буде. Буде кривдно, якщо через примхи Зізі взагалі все провалиться.

 

– Нічогісінько ви не зрозуміли, пане.

Циркачка обсмикнула пелену. Склала ручки на колінах: слухняна дівчинка під час матусиних настанов. У очах танцювали бісенята, загрожуючи підчепити співрозмовника на вила. Андреа запідозрив був прелюдію до істерики, але помилився. Він взагалі погано знав жінок, хоч великих, хоч маленьких.

– На жаль, ви не народилися «в ошурках». Знаєте, Дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, зробив з мене акробатку. Зі зламаної, – знайоме слово боляче різонуло слух, – із безглуздої ляльки змайстрував Зізіфельду Трабунець, зірку манежу. Він дуже недобра людина, Дядечко Страйд. Добрі люди ніколи не роблять акробаток із ліліпуток. Добрим людям бракує чарівного слова. Це слово: «Alles». Коли мені було страшно чи боляче, коли я кричала: «Не можу!», дядечко брав батога й казав: «Alles!» Згодом я звикла. Пане чаклун, я прошу вас, я благаю: скажіть чарівне слово! І Зізі робитиме все, що ви накажете!

Нудний і нещадний Мускулюс похитав головою:

– Ні. Я не казатиму чарівного слова. Я знаю багато чарівних слів, але цього не вимовлю. Ви, люба, підете із мною самі, своєї волею – або своєю волею залишитеся тут. І нехай вас рятує ваш чудовий шпрехшталмейстер. Даю хвилину на ухвалу рішення.

Він відвернувся. Осінь пливла над Ятрицею. Незабаром полетить павутиння. На острові Гаджамад вірять, що грішник, який втрапив по смерті до Квашеного Льоху, може вирватися до неба – якщо зуміє вхопитися за таку павутинку. Ага, хапайся, друже. Лети сизим голубом. Сухар ти, малефіку.

І думки твої, немов крихти в ліжку. Зрештою, чому б і ні? Коли кумедні люди кумедно намагаються захистити чужу циркачку від невідомої небезпеки, й тільки в цибулиному серці панує гірка правда…

Так.

Пафосе, геть.

– Я йду з вами, пане. Ви хотіли вести мене звідси? Я готова. Як ви збираєтеся проминути кордони? Я вдячна людям за їхню турботу, але думаю… Нас просто так не випустять. Спектакль повинен тривати.

– Дякую, Зізі, – малефік, проігнорував запитання. – За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу вас образити – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу. Хоча… Якби я сказав про свої висновки в столиці, мене прийняли б за божевільного.

– Я більше не шмага, пане. Ось уже п’ять років.

Ліліпутка насупилася й додала з неприємною хрипотою в голосі:

– Я обміняла талант на життя Грині. Й нітрохи не жалкую.

Слово «талант» чаклун залишив на сумлінні Зізі. «Нітрохи не жалкую» – теж. Жалкує. Ще й як. По обличчю видно. Але «обміняла на життя»? Обміняти щось, що має цінність, порівнянну з вухами мертвого віслюка, на життя безглуздого китовраса?!

– Бачу, ви знову не розумієте. Гаразд, я розповім. У нас є п’ять хвилин?

Так, вона вклалася в п’ять хвилин. П’ять років – у п’ять хвилин.

Рівна ціна.

* * *

У ті дні, коли мисливець на демонів Фортунат Цвях готував замах на Едварда II, «Цирк Виродків» гастролював у Таджалі. І, зазначимо, з великим успіхом. Днями син таджальського правителя, молодий Акша-бій, підніс красуні Лейлі «шиш сипитир» – подарунок, що дає дозвіл торкатися волосся коханої. У тамтешніх краях це означало заручини й супроводилося щедрим дастарханом, бешбармаком і козолупством. Циркачі нагодилися вчасно: таджальці ревли від захвату, не скупилися на винагороду.

Одне лихо: Григорій Інноліур, істота незламного здоров’я, занедужав.

Приховуючи біль у голові та спині, він рвався виступати, та лихоманка валила бідолаху з копит. Місцями на тілі утворилися ранки: схожі на кратери з сальним дном, у віночках із бридких вузликів. Лихоманка посилювалася. Гриня надривно кашляв; у мокротинні була кров.

Уніформіст Рустам Кліщ оглянув китовраса та наодинці поділився з власником цирку та Дядечком Страйдом жахливою підозрою. Хвороба надзвичайно нагадувала сап у ранній стадії. Страшний сон конярів, бич таджальських степів, сап косив коней табунами. Для людини він також був небезпечний, хоча й меншою мірою. Що тоді казати про китовраса, який наполовину кінь, наполовину – людина?! Дядечко Страйд запропонував негайно їхати. Втікати, якщо бажаєте. Власник скріпився серцем і погодився, прощаючись із наміченим виторгом. Тоді Рустам, тугрієць по батькові, сказав: ха! Дуже сумно він сказав: ха! Ви погано знаєте вершників Таджала, добродії мої. І зовсім не знаєте Камбар-біза, духа-охоронця табунів. Незабаром амулети Акша-бія і його родичів закричать: варто! Голосно закричать амулети. Піде луна степом. Розповісти вам, що роблять у Таджалі з сапними кіньми?

Оповідання нагадувало нічний кошмар.

Півтора місяця ізоляції для циркачів. Григорія Інноліура – заколоти на смерть списом із наконечником з кременю, волаючи до Камбар-біза, триногого духа. Шаманам Таджала – провести обряд розпізнавання, з бубнами й камланням, без зняття шкіри вбитого. Якщо підозра підтвердиться, спалити труп на місці забою негайно. Всіх коней цирку вважати хворими на сап, а тому вбити у віддаленому місці й віддати вогню, також без освіжовувания. Візки, упряж, балаган та інше майно – в багаття. Продовжувати?

Не треба, сказав хазяїн, хапаючись за голову.