Подоба приборканого в минулому демона, фальшиве дитя-кульбаба, Зізіфельда Трабунець розгублено змахувала руками. Зацькованою лисицею косувала на мучителя-Цвяха. Він звелів, вона чесно намагалася виконати. Повернути собі владу над долями людей, що дарув їй колись злам – ілюзія для всіх, крім самої шмаги та їй подібних.

Циркачка тяглася до втраченої шмагії.

– Я не вмію! У мене не виходить!

– Ти погана дитинка. Доведеться пояснити тобі…

Аркан-невидимка зчавив «поганій дитинці» горло. Фортунат був суворий і нещадний. Спектакль тривав. З острахом і подивом дивилися на венатора два шмаги: Янош Кручек і Леонард Швелер. Юний учитель і літній учень. «Так треба», – сказали ім. Вони повірили. Чесно намагалися усвідомити, що робить мисливець на демонів. Намагалися підтримати Цвяха – нехай лише у власних видіннях, що набувають реального значення виключно для зламаних… І – для Долекрута?

Так?

Ні?!

Чи не байдуже, якщо вони однаково не розуміли: навіщо маг мучить циркачку?! Та він зараз уб’є її! Хіба можна дозволити… Швелер суворо насупився. Тінь лягла на обличчя чинбаря. Зламаною кісткою хруснула гілка під ногою. Напружилося потужне, важке тіло. Зараз розлючений бугай кинеться на Цвяха, «рятуючи» ліліпутку. Кине додолу, зламає диспозицію, налаштованість, уся робота піде прахом…

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку…

Цвях вчасно послабив хватку. Зізі судомно хапала ротом шорстке повітря. Ситуація застигла в хисткій рівновазі.

– Alles!

Неймовірно: із усіх слів, випадково чи навмисно, мисливець на демонів обрав єдине.

Хльоснув, ніби ремінним шамбар’єром.

Ліліпутка випросталася вогником свічки. Сухими, скляними очами вона дивилася просто на Мускулюса, хоча той знав: бачити його акробатка ніяк не могла. Малефік задихнувся. Йому здалося, що друге «alles» вимовив не Фортунат, а він, Андреа Мускулюс. Напевне, так і було. Він сказав, Зізі повірила. Пішла за ним на Їжачу Рукавицю, щоб іти до кінця.

«Я йду з вами, пане. Спектакль повинен тривати».

«За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу їх образити, – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу…»

Обличчя Зізі змінилося. Посмішка. Звична посмішка арени, надягнута на страх. Вітер промчав у кронах дерев: трибуни зайшлися оваціями. Циркачка повільно розвела руки в боки. Немов перед фінальним трюком. Треба сміятися попри біль, треба розкланюватися із зірваною спиною, бо спектакль повинен тривати. За будь-яку ціну.

Кастаньєтами клацнули малесенькі пальці.

Раптово Андреа відчув: Їжача Рукавиця змінилася. Крізь безглуздя того, що відбувалося, злостивим паяцом визирнув прихований, майже мертвий від старості зміст. У фарсі зачулася трагічна нотка; сік журавлини на одязі фігляра став солоним і гірким, ніби кров. Крізь фальшиве лицедійство проступали хисткі контури справжніх подій, що вершилися тут п’ять років тому. Минуле прокидалося! Ворухнулася на краю галяви, за кущами, байдужа жінка. Скам’янілий усередині Ядвіги Швелер маятник долі почав рухатися. Немов боязке серцебиття, ледве помітний подих сплячої. Подоба не є копіювання. Адже було! Було майже так! Майже зовсім так! Зовсім так… Так, так, потужною амплітудою з моменту зупинки донині, сполучаючи несумісне.

Поштовх, божевільний, як план Андреа Мускулюса, ледь не перевернув реальність.

Стис учора й сьогодні в одному кулаці.

Склисте марево, що заповнило німбус, спотворилося, піною, що клекотіла, зметнулося до небес; опало до тьмяного листя на землі. Ліліпутка похитнулася, з натугою встояла на ногах. Але дії венатора тут були зовсім ні до чого. Фінальний трюк наближався. Пташині дзьоби вдарили барабанний дріб: смертельний номер! Слухайте: смертельний номер! Зміїною хвилею Зізіфельда перетекла трішки лівіше. Повернулася на колишнє місце. Зігнулася бичем у руці вмілого берейтора. Чіткіше позначилися в куточках очей лаковані зморщечки-тріщинки.

Здригнулися у відповідь язички смолоскипів, раздвоїлися в’юнкими жалами.

Кожен язичок – клиночок борідки Фортуната Цвяха, розділений надвоє сивим пасмом.

Розгойдуючись аспідом перед атакою, циркачка вивчала мисливця: пильно, хижо, оцінюючи. Дрож пробрав Мускулюса, перетворюючи кості на ламкий сухостій. Здогад перетворився на впевненість. У німбусі була вже не крихітка Зізі. Точніше, не тільки – Зізі. З очниць маленької гутаперчинки на мучителя-цвяха дивився деманій.

Долекрут.

– Так, добре… давай, давай…

Блукаючи лісом, стежачи нишком за дурнуватим фарсом, демон не витримав. Повернувся в ерзац-минуле, бажаючи самостійно переграти сцену наново. Виправити ключову помилку. Убити найголовнішого іншого. Його смерть – сила й неприборканість деманія. Можливість вільного переміщення між геєною та поверхнею земного диска. Звільнитися, зробити вихованцеві добре назавжди.

На віки вічні!

Для Долекрута не мало значення, що в клітку можна ввійти, але не можна вийти. Дурниця! Для демона опанувати чуже тіло, зробити людину одержимою – властивість вроджена. Надовго ліліпутки не вистачить, термін одержимості короткий, але багато часу й не знадобиться. За мить проклята клітка впаде, знесена ударом дивного. Так було тоді. Виходить, так буде й зараз. Деманій потрапить у пастку, деманій звільниться. Деманій уб’є. Уб’є правильну здобич, не витрачаючи сили на зайві дії.

Усе буде добре. Усе буде просто чудово.

Більше не потрібно боятися синьої суки…

Малефік бачив, як напружилися плечі Фортуната Цвяха, коли венатор відчув наближення злощасного тремору мани. Вигляд старця загрожував змінами: дитина? Зрілий чоловік? Кволий старий на смертному одрі?! Невидимі руки тасували колоду карт, готуючись до здачі. Нічого, встигнемо. На щастя, кашель барився.

Фортунат нашвидку перевірив міцність клітки.

Задоволено кивнув.

«Витримає. Попалася, крихітка. Молодець пан Андреа. Геніально! Тепер – сповити деманія „крицею-мереживом“, провести стандартну процедуру екзорцизму… Ліліпутку – під опіку Меліс. Нехай приводить до тями. А ми…

А я – я! Я!!! Нарешті візьмуся до нашого наймилішого Долекрута. Для початку: базові відповідності з „батьком“, вдача, зчеплення…»

Проникнути в розум мага вищої кваліфікації – вміння за межами нинішніх здібностей чаклуна. Але й без Високої Науки малефік не сумнівався в намірах Цвяха, ніби чув його думки.

«Знищувати демона? Ха! Тричі ха! Не для того ловили! Я дав присягу. І ось у моїх руках – реальна можливість вилікувати Яноша від зламу. А там – чим Нижня Мама не жартує?! Гляди, й зробимо із хлопця найбільшого, екстраординарного мага! Матіасе, друже дитинства, чому ти не бачиш мене в годину тріумфу?!»

Андреа був готовий до подібного розвитку подій. Жевріла, звичайно, квола надія…

Шкода.

– Захоплення здійснено, всім дякую, – з навмисне театральним пафосом уклонився венатор обом шмагам. – Демона приборкано. Прошу вас відійти. Мені потрібно сповити цю гидоту перед екзорцизмом…

У Мускулюса залишався в запасі останній засіб.

У порівнянні з яким навіжені плани здавалося найрозважливішими.

Виходити на в’язок із наставником Просперо? Пояснювати, в чому справа, просити допомоги? Та ще й таким дивним способом… Ні. На це нема часу. І раніше не було: бойовий маг трону не з довірливих простаків. У звичайній ситуації Кольраун почав би детально розпитувати, перевіряти… А майстрові Фортунату будь-які пояснення – повз вуха. Мисливець просто не повірить, поки не побачить на власні очі.

Виходить, повинен побачити. Тут і зараз.

Жестом, що нагадував рух циркачки за мить до одержимості, чаклун підняв руки. Відкрив внутрішні заслінки та шлюзи, ламаючи греблі, вивільняючи снігову лавину мани з м’язів сідниць, спини, плечей… І коли крижана суміш, вируючи, заповнила його по вінця, Мускулюс черевним виттям видихнув заповітне джерело-слово.

Відкрив особистий канал інстант-виклику Просперо Кольрауна.

Сила була потрібна аж ніяк не для відкриття персональної лінії зв’язку. О, ні! Накопичену силу, ладну вражати, чаклун ще мить утримував у собі, даючи бойовому магові можливість безпомилково визначити: хто саме намагається з ним зв’язатися. А потім поміж брів розплющив «вороняче баньши», викидаючи у відкритий коридор зурочення, пристріт, бліду неміч і «чорний день». Повний спектр шкідливого волхвування: та сама міць, рівень, склад і структура, що й п’ять років тому, на Диких Ловах.

У дрібних, ювелірних деталях.

Подоба не є копіювання, але зараз Андреа був скрупульозно точний.

Від точності залежало його життя.

Як дати зрозуміти вчителеві, що від нього потрібно? За лічені секунди, не вдаючись до великої плутанини пояснень? Так само, як часом учитель без паузи скеровує думки учня в потрібний бік, відважуючи дурневі добрячого ляпаса. Як правило, метод спрацьовує.

Як правило. Але не завжди.

* * *

Густа рідина з приємним заходом лагідно хлюпотіла об мармуровий бортик басейну.

Біля дверей дует рабинь співав про весняні фіалки.

Просперо Кольраун завжди стверджував, що грязьові ароматичні ванни є найперший обов’язок усякого бойового мага, котрий поважає своє ремесло. Іноді, у періоди меланхолії, він віддавав перевагу гамакові та квартету флейтистів, але незабаром знову повертався до колишніх пріоритетів. Перша любов, як відомо, не старіється. Зелена глина, розтерта в казанах п’ятами босих красунь, підігріта на вугіллі з виноградної лози, змішана з джерельною водою ключів Ферр’є та червоним вином… О! За правильного змішуваання компонентів це диво добродійно впливало на тілесне здоров’я та душевну рівновагу, множило здатність м’язів до концентрації мани. А якщо до того ж уміло дібрати склад трав, олій і екстрактів… Отут у Просперо були свої, персональні рецепти. Наприклад: витяжка кіннамума, жменя зерняток кардамону, перетинки доричного горіха, екстракт імбиру, коріандр, майоран, а для гостроти відчуттів і кращого тонусу – дрібку piperis kayana. Ах, так, ще порошок radicula spumare – для кучерявої піни.

Одним словом, можемо вас запевнити, бойовому магові трону зараз було гарно.

Виклик застав його майже зненацька. «Майже» – бо застати зовсім зненацька Просперо Кольрауна, нищителя Вежі Таїнств і чистильника гробниці Сен-Сен… Фантазія найдосвідченішого чарівника пасувала, не доходячи до таких див. Навіть уві сні. Тому що відомо: сонний чарівник небезпечніший за того, що не спить, а мертвий – за живого.

Канал розцвів перед Кольрауном дивним фіолетовим віночком. Можливо, тут відіграв свою роль дует, що співав про фіалки. Короткої паузи, яку учень дав учителеві, магу цілком вистачило. Почуття небезпеки простромило обоє тіл – ефірне й досить значне матеріальне. Цілюще болото скипіло, пішло крутими хвилями, перехлюпуючи через бортик. Формуючи тришаровий щит-абсорбер для відбиття зурочення, що заюшило в коридор зв’язку, Просперо тверезо оцінював ситуацію. У здібності бойового мага відбити атаку Мускулюс не сумнівався. Інакше й не пробував би. Власне, сам Кольраун теж ні на мить не засумнівався в порядності учня. Копійки не варті близькі люди, довіра між якими вимагає застережень. Замах на дорогоцінні життя та здоров’я наставника міг мати одну-єдину мету: привернути увагу. Один знадобився іншому, а на пояснення нема часу.

Необхідна термінова відповідь.

Яка?!

Для ухвали рішення були тільки три очевидні факти:

– Андреа Мускулюс потребує допомоги.

– Місцезнаходження чаклуна: Фільчин Бір, норд-норд-ост.

– Структура й сила атаки точно повторює «пристріт по площинах» п’ятирічної давнини.

Закручуючи вихор мани та скеровуючи бурю в канал, Просперо Кольраун дуже сподівався, що правильно оцінив ситуацію. Потай він пишався учнем. Мало який чаклун ризикне викликати удар на себе.

Причому удар цілком конкретної властивості.

Стомлений, але щасливий Кольраун відкинувся в грязюку, махнув рабиням: продовжуйте! Хлюпнув у басейн відвару шипшини. Розслабився. Він пишався не тільки учнем, але й собою. Це був класичний випадок «Маг із магини», давньо-реттійською «Magus ex machine».

Хоч у підручники вставляй.

* * *

Буревій ударив по галявині.

Задув, розметав німбус-смолоскипи, що кричали пташиними голосами.

Жовток сонця щойно визирнув із-за шкаралупи хмар, зварився круто. Налягла задушлива, беззоряна ніч. «Серпанок відчуження» навколо Мускулюса, схожого на ганчірку, викручену огрядною прибиральницею, розметало на жмути. На щастя, зараз малефік був набагато сильніший, ніж п’ять років тому. Але екстрим-викид мани все одно дався великою кров’ю. Крізь виття заблуканого буревію долетів крик Меліс: відьма розпачливою скоромовкою накладала захисне замовляння.

Не на себе! На Фортуната.

Переможна зловтіха скривила губи Зізі. Ліліпутка зробила пробний крок – ні! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою потекла за бар’єр німбуса, що звалився під напором закляття Кольрауна. Все було, як минулого разу. З одним виключенням. Жалібно схлипнула, відлетіла геть циркачка – скинутий, старий одяг. Упала біля кущів, втратила свідомість від потрясіння. Більше не маючи потреби в людському тілі, навпроти венатора й двох шмагів, які поховалися від переляку, стояв демон.

Вільний, неприборканий деманій Долекрут.

У своєму справжньому вигляді.

Однак Фортуната Цвяха, незважаючи на потрясіння, котре він відчув від втручання Просперо, теж важко було застати зненацька. Мисливець змахнув руками, віртуозно творячи «зубчасте віяло» – і… Давлячись від натуги, захрипів горлом, багряніючи. Підлий кашель! Як невчасно… Тремтячи в приступі тремору, Цвях із зусиллям накреслив перед собою руну Аззаум. Мить – і на місці чарівника теж виник демон!

Венатор прибрав Подобу.

Андреа розумів: для Цвяха це – єдиний засіб зупинити тремор мани й наступну за ним «гармошку». Демони маною не володіють і, відповідно, у Подобі мисливець не підвладний тремору. Напевне, Фортунат і раніше знав про цей спосіб. За п’ять років хоч раз би та перевірив. Однак чи перетворюватимешся на демона, наприклад, у аустерії?! Навіть якщо ризикуєш стати дитиною чи кволим старим на смертному одрі…

Майстер Фортунат у демонічному стані був копією інфернала, що «вилупився» з крихітки Зізі. Або, якщо бути точним, навпаки. Швидше Долекрут здавався зменшеною копією демона Фортуната.

Син перед батьком.

План спрацював. Саме такого результату Мускулюс чекав і палко бажав.

…Третя лялька. Найвідповідальніша. «Pupa malitia mixtum». Найрідкісніший виріб у практикумі малефиіціуму, коли у форму закладаються відразу два директ-компоненти. Якщо він не помиляється, якщо обидва вектори зійдуться в одному створінні… Рештки локона Зізі. І ще – другий секрет.

Секретом, закладеним у ляльку, що забезпечила найкращий контакт із деманієм під час досліду, була закривавлена хустка.

Втираючи кров із носа, розбитого Яношем, венатор забув хустку на столі.

Красти погано, але в малефіка не було іншої ради.

* * *

Ще з легендарних часів Овальда Циблі, основоположника фундаментальної Високої Науки, в кожного чарівника є прижиттєве право на «хвилину мовчання». Наївний бакалавр чи вчений магістр, волхв Колегіуму чи маг вищої кваліфікації, алхімік, венатор, ясновидець чи аччендарій – кожен рік роботи з Вишніми Емпіреями підкидає тобі в скарбничку особливу, дивну хвилинку. Друїди Зюзудри називають ці заощадження «річними кільцями», але що взяти з друїдів, ладних пристосувати будь-яку дрібницю до своїх улюблених дерев? Справа в іншому. Чули? Коли страчуваний злочинець летить сторчголов із Фольхського стрімчака, все життя пролітає перед бідолахою за мить падіння…