Генри Лайон Олди
Життя, якого не було

* * *

Це розповідь про студента Альбера й зеленооку Женев’єву, це розповідь про холодне море і забіякуватих чайках, це розповідь про журавля в небі, і синицю в небі, і вітер у руці, стиснутій у кулак, бо в нас у руках рідко залишається щось, крім того; це розповідь про пляшку шампанського, відкорковану невлад, це розповідь про зеленооку Женев’єву і студента Альбера, і про життя, якого не було.

Якщо ви знаєте більше, то розповідайте, а я промовчу.

* * *

Дихати було слизько. Він ішов засніженою набережною, смішно човгаючи по плитах, він дихав і ніяк не міг підібрати іншого слова. Так, слизько. Інакше як назвати те відчуття, коли солоний протяг слухняно заповзає всередину, щоб наступної миті стрімголов кинутися вниз, у душу, в саму серцевину, креслячи на схилах хитромудрі петлі?

Він йшов набережною, смішно човгаючи по плитах, і нишком сміявся з власної пишномовністі.

У нього таке бувало рідше, ніж у вас, і частіше, ніж у мене.

Ліворуч, за парапетом, потрісканим від часу і втоми більше, ніж погляди на життя якого старця із завсідників навколишніх кафешок, за шматок хліба билися чайки. Жива ілюстрація до заклику вподобитися птахам небесним. Небеса байдуже поглядали на бійку, старі з кафешок байдуже поглядали на молодого чоловіка, який брів набережною, а молодий чоловік усміхався і йшов собі далі.

Він завжди усміхався, коли був не в гуморі.

Звичка.

Годину тому він послав телеграму батькові, в Хенінг: «Узяв академічну відпустку. Нудьга. Потрібні гроші. Твій Альбер.»

Телеграма пішла стрясати дроти, а мила телеграфістка поправила каштанове волосся і спробувала кокетливо посміхнутися, але не встигла. Важко кокетувати зі спиною, нехай навіть цій спині притаманні виняткова прямота й гідність.

Втричі більша, ніж у вас, і вдвічі – ніж у мене.

Обігнувши новомодний міні-атракціон, де влітку лише за три монети будь-хто охочий міг перекинутися вниз головою і так провисіти цілих три хвилини, він стишив крок. Згріб сніг з парапету, зліпив тверду, пружну – так і хотілося сказати «дзвінку» – сніжку, прицілився і пожбурив нею у чайок. Не влучив, прикусив губу і ще довго стояв на тому ж місці, думаючи ні про що.

Пташині крики були йому акомпанементом.

Неподалік, сидячи в інвалідному візку на коліщатках, немолода жінка торгувала газетами й журналами. Обличчя її, на диво привабливе, було сповнене усвідомлення власної важливості й винятковості – хоча підстав для того не було жодних: набережна порожня, і лише іній обсипається на сірий папір, на глянець недоладних обкладинок.

Політичні плітки й красуні в бікіні рівні перед інеєм.

– Свіжі новини, – ледве чутно прошепотіла жінка. – Свіжі, але…

Звук її голосу дивним дисонансом вплівся в гомін чайок і шелестіння вітру. Немов у феєричній ораторії Шнеєра-молодшого раптом, перебиваючи речитатив, заклацала друкарська машинка. Він здригнувся й рішуче підійшов до жінки в кріслі, не усвідомлюючи гаразд, навіщо він це робить. Узяв найближчий дайджест, заглянув у кінець, туди, де звичайно розміщені кросворди й гороскопи.

«Сьогодні 28-й і 29-й місячні дні. Коли сонячні й місячні ритми протилежні, виникає внутрішній розкол між свідомістю й підсвідомістю, що провокує конфлікти, важко реалізувати задумане. Необхідно більше уваги надавати самоконтролю. Сьогодні не радимо займатися суспільною діяльністю, більше часу слід приділити сім’ї. Випадкові зв’язки перспективні.»

Він знав, що буде далі. Так і сталося. Йому різко, до болю, захотілося, щоб сьогоднішній день минув, щоб «сьогодні» мишею втекло в затишну темряву «вчора», і все стало остаточно ясно. Щоб можна було сказати самому собі: так, справді, розкол між свідомістю й підсвідомістю завадив реалізувати задумане – але випадкових зв’язків не трапилося, і тому залишилася під питанням їхня перспективність. Суспільна діяльність, увага до сім’ї – тепер можна сісти, викурити сигарету й ретельно підбити підсумки: що відбулося, що обійшло боком, а що лише промайнуло та й зникло, залишившись боязкою таємницею.

– Свіжі новини…

І крик чайок.

– Дякую вам, – невлад відповів він, поклав дайджест на старе місце й швидко, не озираючись, піднявся по кам’яних сходах.

До відкритого бару.

Жінка дивилася йому вслід, й усвідомлення своєї важливості огортало продавщицю царською мантією, хоча на те не було жодних підстав.

Він сів спиною до неї і лицем до моря.

Майданчик бару нависав над сірим схололим пляжем, поцяткованим хрестиками пташиних слідів, немов огрядне тіло каліки-продавщиці над вчорашньою газетою. «Свіжі, але…» – луною озвалося у нього в мозку, і він пожалкував, що не в змозі викинути безглуздий випадок із голови, безглуздий випадок, безглуздий прогноз-гороскоп і безглузде бажання дізнатися, чим же все-таки день закінчиться: збігом або спростуванням? Бажання тануло десь у шлунку мокрою грудкою снігу, сповнюючи його студеною непевністю.

Для нього це відчуття було майже таке ж осоружне, як для вас, й у багато разів осоружніше, ніж для мене.

А якщо ви не згодні, то розповідайте далі самі, а я мовчатиму.

Високий хлопець, що до того нудьгував за шинквасом, повагавшись, попрямував до нього. Не прощаючись із нудьгою. Великі кістляві лапи бармена (гарсона? офіціанта? прибиральника?!) теліпалися в такт ході, нагадуючи протези. На лівій щоці хлопця красувалася пляма винного кольору, її обриси нагадували карту Хенінгськой області; знову згадалася відправлена батькові телеграма, і безгрошів’я, яке дасться взнаки десь за тиждень, а за два звично задріботить поряд, мов нелюба дружина.

– Пива немає.

Гострий ніготь почухав пляму на щоці, неначе без цього жесту бармен-гарсон-прибиральник не наважився б заявити вголос: пива немає. Від сказаного віяло визначеністю, якоюсь однозначністю вироку долі, остаточністю доконаного факту, і, на диво, водночас із роздратуванням він відчув спокій.

Гримуча суміш.

– Шампанського. Яке у вас найдорожче?

Бармен-прибиральник-офіціант мовчав і дивився на нього. Такі відвідувачі не просять шампанського, читалося в пустому риб’ячому погляді, такі відвідувачі п’ють пиво, світле або темне, яке є, тому що вибирати нема з чого, і ще тому, що такі відвідувачі… втім, байдуже.

– «Вдова Маргарет». Чверть реала за келих.

– Дайте келих. Порожній. І повну пляшку «Вдови». Ось вам асигнація в п’ять реалів, решти не треба.

– Лимон? Сир? Маслини?

– Я просив шампанського. Якщо я захочу чого-небудь ще, я вас покличу.

Гарсон-прибиральник-офіціант побрів назад за шинквас, де й завовтузився, брязкаючи чимось невидимим. Він провів хлопа поглядом, і спокою стало більше, а роздратування – менше. Брак грошей дасться взнаки вже завтра, найбільше – післязавтра, та це незначний факт, це просто дрібниця, яку можна кинути в крижане море в надії повернутися сюди влітку.

Якби він напевно знав, що повернеться, йому було б набагато легше.

Як вам і мені.

Зараз йому принесуть абсолютно непотрібну пляшку, він відкоркує її без пострілу (навряд чи цей високий хлопець із родимкою і протезами замість рук здогадається відкоркувати сам!), наповнить келих і, зробивши перший ковток, почне перекочувати в жмені спогад, як скнара-міняйло перекочує перший уранішній заробіток. Це все вже трапилося: каліка-продавщиця, прогулянка набережною, погляди старих і безглузде замовлення в барі – це все трапилося, і тепер про це можна згадувати неквапливо, докладно, насолоджуючись незмінністю замість невизначеності.

Це тішило його як тішить вас, тільки більше; а я тут взагалі ні до чого.

Так воно й сталося, а шампанське виявилося цілком пристойним. Хоча він не любив шампанського і абсолютно на ньому не тямився, надаючи перевагу коньяку, на якому також не тямився. Просто пив, часто забуваючи зігріти чарку в долоні, як завжди рекомендував батько. О, батько, мабуть, одержить телеграму до вечора, поплямкає сухими старечими губами і засяде в крісло аж до півночі: гріти ноги під пледом і думати про сина. Грошей він, звичайно, дасть. Ні, не так: грошей він, напевно, дасть. Річ, загалом, не в грошах, а, знову ж таки, у невизначеності майбутнього: дасть-не дасть, вишле відразу або помучить очікуванням, уріже звичну суму або, навпаки, розщедриться… Набагато краще було б сидіти у відкритому барі вже одержавши батьківські гроші і знаючи наперед, наперед і напевно: ось вони, гроші, а ось і лист від батька, лист або телеграма, це є, це надбання минулого і тепер нікуди не подінеться від погляду й замилування!..

Зуби знову защеміли від холоду, коли він зробив другий ковток.

Він поморщився; і побачив її.

Як не дивно, він пропустив момент, коли в барі з’явилася нова відвідувачка. Худенька дівчина в пальті з норковим коміром і старомодному капелюшку сиділа зараз біля самих поручнів, і перед нею стояло блюдечко із нарізаним грейпфрутом.

Коли гарсон-офіціант-бармен прийняв замовлення й подав їй грейпфрут – він теж пропустив.

Вона підняла голову, поглянувши на нього із сміливою свободою, і ще з якимсь темним, прихованим острахом. Вона не відводила погляду, і він здивувався неймовірній зелені її очей.

– У вас є шампанське, – тоном вільнонайманого викривача сказала вона.

Не запитала, не натякнула; просто сказала, так само просто, як чайки билися внизу, на мокрій гальці, за шматок хліба й сріблястих рибок.

Він кивнув.

– А у вас є грейпфрут, – сказав він.

Тепер кивнула вона. Потім, зачекавши, встала і пересіла за його столик, не забувши прихопити блюдечко.

– Мені здається, так буде правильніше, – сказала вона без посмішки.

– Я не люблю шампанське, – він дивився в зелені очі й відчував такий спокій, немов день уже закінчився, і можна починати із задоволенням згадувати цей прекрасний день.

– А я не люблю грейпфрути. Вони гіркі. Але чомусь замовила саме його.

 

Він ще раз кивнув.

Він розумів її, наче ви були на його місці; а я не був на його місці, і бути не міг, навіть якби забажав.

– Альбер, – назвався він. – Альбер Гранвіль, студент.