Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 12:45
…фактор сидів поряд зі мною на лавці.
У голові крутилися якісь «Омени», «Ваал» Роберта Мак-Каммона, різні хитромудрі дітлахи та їхні хитромудрі справи… Ні, тату, сказав Адам. Ти знову неправильно думаєш. У тебе на обличчі все написано. Давай, я тобі розповім…
І я дізнався про Концентратори.
Якщо Ванда, «прокинувшись», пам’ятала своє життя на десять-п’ятнадцять кроків назад, то Адам пам’ятав своє – на міріади кроків. Наскрізь. І кількість життів додавалася з кожною хвилиною. От чому люди сходили у небуття, сміючись – тому що нікуди не йшли. Просто знімали зношений костюм. А в пам’яті, в душі, в серцевині когось з «останців» виникав новий осередок – пам’ять? життя?! – ніби свіжий лист на гілці клена. Хлопчики концентрували чоловіків, дівчатка – жінок. Загибель Людства виявилася міфом, помилкою Кирила Сича – відторгнутого сухого паростка, приреченого на відмирання. Нездатного відчути всю велич задуму. Мабуть, Казимир з Мішелем дізналися або здогадалися про це набагато раніше. Але вирішили не казати мені, батькові маленького хлопчика на ім’я Адам. Я розумів їх… Я зараз багато чого розумів. Розумом, бо серцем прийняти це я не зміг до останнього. Серце – воно вперте.
Переді мною на лавці сиділо Людство нової якості.
Немає Людини, окрім Адама, і я, Кирило Сич – батько Його.
– Навіщо ти прикидався? – запитав я.
– Прикидався? – він з подивом кліпнув. І раптом розсміявся, зрозумівши. – А-а, це… Варення, пустощі. Тату, повір: дитинство – найкращий час життя. Я знаю, я часто був дитиною. Навіщо мені добровільно позбуватися подарунка, якщо більше жодного дитинства у мене не буде? Мама, вона відразу зрозуміла…
– У нас хороша мама? – запитав я.
– Дуже, – серйозно відповів Адам.
І ми пішли додому. Жити-поживати. Через два роки Адам пішов до школи. Перший раз в перший клас. Навіщо добровільно позбуватися подарунка? Класи тепер були маленькі й змішані за віком. А вчителі-«пробуджені» із задоволенням грали в нову гру: «школа». Скоро гра закінчиться. Треба поспішати. Я теж граю. З сьогоднішнього дня.
Все, час.
Де батько твій, Адаме? Встає з-за столу…
Адам Сич: 1-е вересня..18 р., 16:51
…Ось і урвалися твої записи, тату.
Як і життя – на найцікавішому місці.
Чи все-таки?! Померло лише тіло, тлінна плоть, як це трапляється з нами? З більшістю?! Я не знаю. Виявляється, я ще багато чого не знаю. Адам не розучився дивуватися? робити відкриття? намагатися осягнути?! – не зважаючи на тисячі тисяч прожитих життів… Ти зумів здивувати мене, тату. Я швидше відкушу язик, ніж назву тебе «плотським батьком». Зараз, закінчивши читання, я зловив себе на чужому, незнайомому відчутті: мені раптом захотілося ненадовго побути – тобою. Або хоча б – таким як ти.
Влізти в «чорний ящик».
Це природно для шестирічного хлопчиська: «Хочу бути як тато!» Біда в тому, що хлопчиська звуть Адам. Брижі по воді – у мене входить хтось, що мить тому був стороннім. Невже?.. Миттєва радість, і відразу – розчарування. Ні, тату, це не ти. Ще один приєднався. Час уже б звикнути. Я і звик, от тільки…
Невже я сподіваюся?
Сподіваюся і чекаю – на тебе?!
Я знаю, як це: збирати. По крихті, по дрібці. Поєднувати в собі, відчувати єдиним цілим, океаном буття. Я знаю, що скоро нас залишиться двоє: Адам і Єва. Назавжди. Навіть якщо завтра мені на голову впаде цеглина. Мого покоління вистачить, щоб двоє – дожили. Двоє в Едемі. Двоє на Землі.
Двоє – значить усі.
Точніше, майже всі. Декого не буде з нами. Тебе, тату. Таких, як ти. Чому? У мене немає відповіді, зате є дивне відчуття. Несправедливість, байдужість чужого задуму – це завжди дивно. Можливо, відповідь була у тебе? Чому мені здається, що сьогодні, загинувши біля шкільного двору, ти зумів відповісти на риторичне питання?! Що дізнався ти, чого не знаю я?
Зараз я спробую стати тобою. Зрозуміти, відчути. Я вже давно нічого не писав. Я вже давно не намагався стати кимось. Але я візьму в руки шостий (шістдесят шостий? шістсот шістдесят шостий?!) зошит у клітинку – чистий, з ледь пожовклими листками. Візьму ручку з фіолетовим чорнилом (комп’ютер – не для нас з тобою, правда, тату?).
Сяду за твій стіл.
Це ти, тату? Насправді ти?! Стоїш поряд, кладеш руку на плече, посміхаєшся підбадьорливо. Я не знав, що можна – так. Не всередині, разом, єдиним життям, а поряд, з рукою на плечі. Генерале Сич! Дозвольте доповісти: рядовий Сич до виконання завдання готовий! Як добре, що ти писав від третьої особи. Інакше у мене нічого б не вийшло. А так – ми зробимо це разом. Разом, поруч, лікоть до ліктя, пліч-о-пліч – бачиш, я навчився банальностей. Виходить, можна.
«Можна,» – киваєш ти, і я посміхаюся, киваючи у відповідь.
Значить, я все роблю правильно.
Ми з тобою все робимо правильно.
Зошит шостий
Прийнявши вогонь, згодні ми на пітьму,
Забувши, навчилися ми усьому —
Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували
Життя? Й питаємо небо: «Чому?!»
Кирило Сич
Кирило вийшов з дому близько першої дня. До школи – п’ятнадцять хвилин неспішної ходи. Уроки закінчуються о 13:30, як сказала завуч Клара Наумівна.
Часу – вагон.
…Вчителька, уроки, школа. Чи має це тепер хоч якийсь сенс? Для Адама, для його однолітків? Адже в тілах «останців» – концентрат багатьох життів, що постійно збирає, акумулює в собі тих, хто роздумав продовжувати окреме існування, скидув тілесну оболонку, котра стала непотрібною. Для старших дітей, кому зараз дев’ять, десять і більше – сенс безумовно є. «Ментики» починають працювати, в середньому, з 13—14 років. Природа – або хто там? втім, не важливо! – завбачлива. Поки дитина не стала підлітком, потік образів по менто-зв’язку здатний незворотно змінити свідомість і світосприйняття, а наплив іпостасей – зовсім розчавити, підім’яти під себе крихку психіку. До цього рубежу діти вчаться, як всі. Потім набувають чинності нові методики, система прямого навчання…
Зате Концентратори від початку пам’ятають свої життя, ім’я яким – легіон, з самого народження. Їм не потрібні «ментики» для запуску «ефекту Казаряна», вони ніколи не хворіють, їх обожнюють собаки і не жалять оси… Навіщо їм азбука? Арифметика? «Казка про царя Салтана»?! Ну, хіба що ознайомитися з останніми новинками і досягненнями… А проте, Адам з задоволенням збирав напередодні портфель, акуратно укладаючи в нього пенал із ручками і фломастерами, косинець, зошити, щоденник. Точнісінько так, як раніше захоплено порпався в пісочниці з паровозиками, грав у піжмурки, у «квача». Чому? На це питання Адам одного разу відповів прямо й недвозначно. Їм подобалося бути дітьми. Це було їхнє останнє дитинство, і вони прагнули узяти від нього все, що можна.
Схоже на правду. Заслуговує довіри. Кирило й повірив… майже. Але зараз, буквально кілька хвилин тому раптом подумалося, що це – лише одна з причин подібної поведінки. Можливо, навіть не найголовніша. Крилася тут інша причина – до болю знайома, така проста й очевидна, що Кирило ніяк не міг ухопити її суть. Швидше за все, самі Концентратори теж не підозрюють про першопричину. Таємниця за сімома печатками, яка дихає на рівні підсвідомості, ясний рушійний посил – він примушує вигадувати стрункі й дуже переконливі теорії на свідомому рівні.
Повертаючи біля аптеки, Кирило почав насвистувати.
Ось і чисто символічна огорожа шкільного двору, яку легко здолає будь-якій першокласник. Шум, крики, лунає запізнілий дзвоник (всі вже давно на дворі). Ну звичайно, першого вересня дітлахів відпустили з уроків трохи раніше – свято, як-не-як. Правда, галас у дворі тихий. Дітей у школі мало… А старшокласники взагалі вдома сидять. Або за місто подалися. З «ментиком» – без проблем! Одночасно купаєшся в річці, вивчаєш алгебру, фізику, інформатику, обмінюєшся з приятелем свіжими анекдотами, домовляєшся з дівчиною про побачення.
Краса!
А де Адам? Напевно, затримався в класі.
Порив вітру несе по асфальту нечасте жовте листя, нагадуючи, що сьогодні – перший день осені. І де він їх тільки знайшов, вітер? Начебто зелено навкруги…
– …бач, гади! Смішки пускають. Про нас із тобою, між іншим. Житуха наша, значить – псу під хвіст! Ось вони і радіють, янголики грьобані! Мочити! Щоб на своїй шкурі! Щоб самі зрозуміли і Йому передали!.. Щоб чаша гріхів знову – по самі вінця… На круги своя!.. Рай їм, гнидам! Геєну їм вогненну, геєну!..
– Молоток ти, Стьопо. Вірно мислиш. Всі гниди. І ти гнида. Дай хлебнути…
