11
Поворотний круг заїло. Вигородку труснуло, Пашка Качалов – з таким прізвищем він тричі провалювався в театральний! – пішов матом не по тексту. Нарешті стіл і три лавки покотили вправо, звільняючи місце для бійки.
– Мерзотник! Мені ріже плече! – подала репліку Лапочка. Взагалі-то вона не Лапочка, а Ельвіра (якщо по ролі) або Вікторія Сергіївна Черниш (якщо по паспорту), але цю маленьку, пухку, метку травестішку ніхто інакше не звав. Кажуть, були на те підстави. Не знаю, не перевіряв. Хоча одного разу хотілося. Все життя граючи Гаврошей, Трубачів-на-площі, Юних Барабанщиків та інших Малюків-при-Карлсонах, наша Лапочка миттям-катанням примудрилася прорватися в «Останню жінку сеньйора Хуана». Цією самою Ельвірою, дружинонькою знаменитого серцеїда.
Гарна роль.
Виграшна, якщо подати розумно.
От як зараз: прив'язана до камінних грат, вона приспускає сукню з лівого плечка, прогинається, виразно позначивши бюст… І трохи хрипоти в хлоп'ячий голос. Які наші роки?!
– Спокійно, сеньйоро, – Пашка закінчив матюкатися, завершивши пасаж віртуозним зигзагом. Нагнувся. Перевірив вузли, мимохідь чмокнувши Лапочку в плече.
Люблю, коли режисер спить на прогоні. Чи це така задумка?
– Спокійно. Зараз повернуться хлопці, і йдіть собі під три чорти.
Я нудьгував у п'ятому ряду, чекаючи кінця репетиції. Робота у мене сьогодні була – не бий лежачого. І власне до місцевого «репету» не мала ніякого відношення. Зараз хлопці повернуться, крутнуть фінал, я побалакаю з ними за життя хвилин п'ять, і почну бродити по порожній сцені. З розумним виразом обличчя. За ті бабки, які мені пообіцяв Арнольдич, обличчя саме робиться розумним.
Як у шимпанзе в зоопарку.
У Арнольдича зривалося шоу зірки місцевого значення. Зірка виблискувала «під фанеру», основне навантаження тягнув палкий кордебалет, гей-манси-перформанси, трудяга-освітлювач і спец-прибамбаси – а перед самим приїздом з'ясувалося, що частина вищезгаданих прибамбасів на нашій сцені не котить. Геї котять, манси танцюють, а «римські свічки» – ніяк. Кордебалет з ніжками – так, а «чортове колесо» – нізащо. Ще зал підпалять. Зірка блякла на очах, пролітаючи на голій «фанері» і млявій сексапільності. «Рятуй, Валерчику! – Арнольдич став схожим на верблюда без горба й надії на оазис. – У тебе золоте серце!» Я погодився. Що так, то так. «Пошуруй там, Валерчику! Ось розкладочка, поглянь. Висячки підкреслені, якщо знак питання, значить, наплювати й обійтися! Рятуй, родимцю!»
Далі ми близько години сперечалися: за яку суму я врятую зірку? Це було моє Бородіно і Ватерлоо Арнольдича. Або навпаки. Я тричі нагадував старому, що родимець не рятує, а хапає. Старий упирався, погрожуючи валідолом. Залізний старий. Чавунний.
Але бабки я вигриз зубами.
За кулісами лунав тупіт і дзвін. Поворотний круг сіпнувся в судомі. Спотикаючись і безглуздо розмахуючи гнутими шпагами, перед очі з'явилися Дон Хуан з ворожими до сеньйора мачо. Звукооператор проспав, але виправився: колонки невлад злетіли джазово-тривожним «Аранхуесом», але після короткої прелюдії біг-бенд Девіда Метью вирівняв темп, розкрутивши «Spain» Коріа. Ударник, свінг, голки синкоп… У мене є цей диск, ще вініловий. Люблю. На тлі музики актори з їх колупальниками нагадували бліду спірохету.
– Стоп! Стоп! Звук із початку!
Вже без круга, на власних ніжках, народ вибрідав до вихідних позицій. Знову пролунав «Аранхуес», Дон Хуан задихаючись розпочав бійку. «Гнилий Жан-Марізм», як сміявся мій викладач сцен-руху. Адже це кульмінація. Це, вважайте, фінал. Провалять п'єсу, і весь їм МХАТ. Спостерігаючи за неподобством, я раптом виразно уявив собі кіно. Ні, краще вже реальність. Нижній зал готелю. Пахне кислятиною з підвалів і горілою печенею. До камінних грат намертво прикручені дві жінки: молоденька служниця, готова здохнути за старого сеньйора, чий язик гостріший за шпагу, а шпага швидша за блискавку – і дружина зазначеного сеньйора, яка втомилася, мандруючи за блудним чоловіком дорогами Іспанії, аби любити чи убити. Бій одного з трьома. А біля грат стоїть безликий спостерігач, готовий будь-якої хвилини перерізати жінкам горлянки.
Скрип мостин.
Важке дихання – криків немає, на крик потрібні сили. Сил шкода.
І над життям-смертю, з психованого майбутнього літаків і «Макдональдсів», золотою спіраллю захлинається труба Арта Фармера.
Пам'ять розсміялася: «Пам'ятаєш?» Я посміхнувсь у відповідь. У театральному ставили «Будинок, який побудував Свіфт». Мене, натякнувши на фехтувальне минуле, узяли на «прохідняк». Роль Чорного констебля. Ну, не «Їсти подано!», але щось на кшталт того. Дві репліки у середині спектаклю, потім піти, повернутися через сім хвилин і заколоти Рудого констебля, Костя Савелькіна. На прем'єрі ми з Костем нудилися за кулісами, чекаючи першого антракту, і одна подружка витягла нас до кафе «Арлекін», хильнути по келиху шампанського. Хильнули. Перекурили. Повернулися, одяглися в костюми, узяли шаблі.
Все йшло за планом: нудно і буденно.
Але коли я вийшов заколювати Костя… Можливо, шампанське лупануло йому в голову. Або сеча. Або аванси подружки. Але він стояв біля тюремних грат, тримаючи шаблю зовсім інакше, ніж ми домовлялися. Замість кварти – прима. І дитячий, божевільний кураж у погляді. Наступної секунду я виразно зрозумів: зараз піду на відпрацьований випад, Костів клинок – назустріч, під невдалим кутом зіб'є навскоси вгору… Прямо у праве око. Без промаху. Азарт, чужий і страшний, охопив мене. Зал встає, повисаючи в паузі перед овацією, на підлозі лежить Кость без ока, дура-публіка чманіє від захоплення…
Зал таки встав.
Це був найкращий випад у моєму житті. Кость запізнився на третину такту. Не піднявшись до рівня обличчя, кінчик моєї бутафорської шаблі увійшов йому між гудзиками мундира, слизнув упритул до корпусу – і, прорвавши тканину на боці, висунувся назовні.
«А-а-а!!! Браво! Браво!..»
– Сука ти! – шепнув я, нахилившись до убитого: нібито мацати пульс.
– Прима? – понуро запитав труп. – Замість кварти? З мене коньяк…
Увечері ми напилися, як остання наволоч.
Згадуючи давню ескападу, я піймав себе на тому, що намагаюся без зайвої потреби не нишпорити по кишенях. От уже більше години – намагаюся. Весь час здавалося: десь там валяється різьблена кулька. Спадок. Куля-в-кулі-в-кульці… І, напевно, з потаємної глибини мені підморгує зірочка: невиколоте око недовбитого Костя Савелькіна. Катарсис мій нездійснений. І ще: чомусь у спогаді я бачу все як глядач. Із залу. Відчуття, що вся історія трапилася зі мною, коханим… Не було його, цього відчуття.
Із залу дивлюся. З безпеки. На блазня-облудника в моєму ковпаку.
П'ятий ряд, третє місце. Направо від проходу.
От як зараз.
– …гівно! Ти зрозумів, Лерко, – повне гівно!
Ах, травестюхи, сіль землі! Пил куліс! Я і не помітив, коли вона підійшла. На сцені метушилися робітники, мурашками розтягуючи вигородку, режисер давав останні вказівки завпосту, синьому від щетини й вічного похмілля, а Лапочка сиділа поруч, закинувши ногу на ногу, і висловлювала свою думку.
– Хто, Лапочко?
– Я. Тобі добре: шебуршиш тихесенько, бабки рубаєш і насрати тобі на високі почуття! А у мене, може, депресія?! Я, можливо, завтра еленіуму наковтаюсь і здохну. Сорок пігулок. І в гарячу ванну.
– Фталазолу наковтайся. Сорок пігулок. А у ванні, Лапочко, вени ріжуть.
– Ні, вени не хочу, – на повному серйозі сказала вона. Розпустила верх корсажного шнурування, глибоко зітхнула. – Лежи в кров'яці… Бридко. Ех, Лерику, кльовий ти чувак! Простий, як правда. А наш педик мене поїдом їсть: «Вікто'ія Се'гіївна! Ще 'азик діалог з А'кашенькою! Вами не 'озк'ито т'агедійность мотивацій!» Я цей діалог вже в сортирі видаю і змиваю! Трагедія, м-мать… Передача «Я сама»: як подолати клімакс…
Педік – це був їхній режисер. Аркашка – Дон Хуан, прем'єр-коханець на пенсії.
Кльовий чувак – я.
Цікаво, як вона мене позаочі величає?
– Ти просто Аркашу терпіти не можеш, Лапочко. І весь тобі психоаналіз.
– Точно! – маленька акторка раптом завелася. Сунула в зуби сигарету, але підкурювати, провокуючи «педика» на скандал, не стала. Збила в кутик рота, прикусила дрібними, блискучими зубками. – Лерко, ти геній! Мейерхольд драний! Аркашка мене за стегна мацає. На коліна всадить, нібито по ролі, і давай старатися! А у нього долоньки вологі, липкі… Слухай, Лерко, пройди зі мною діалог! Ну хоч разок! Я ж потім буду під Аркашкою діалог пихтіти, а тебе, золотого, згадувати! Ну що тобі варто, Лерику! Наташка твоя не ревнива…
– Слухай, ти зовсім з глузду з’їхала…
– Та що ти ламаєшся, наче целочка! Пройди разок, і гуляй. Мені різницю потрібно відчути! Ну, просто репліки підкидай…
– Лапочко, я тут у справах. Години на дві, не менше!
– Ну і забийся зі своїми справами! Лерко, рідненький, я покурю, почекаю…
Чого хоче жінка, хоче Бог. Виражаючись культурно, хрін відкрутишся.
Як там співав Вертинський?
– И вынося привычные подносы,
Глубоко затаив тоску и гнев,
Они уже не задают вопросы,
И только в горничных играют королев…
12
– …Ах, он воно що! Це і є твій гребінь?
– Так! Ти чуєш – так! Я за цим приїхала! Ось до чого ти мене довів! Бо ти розпусник! Ти брехун! Ти негідник!
– Не забудь сказати, що я вбивця…
У залі було темно й порожньо. На сцені було темно і порожньо. Нічний театр – сон розуму, що породжує чудовиськ. Тьмяно світилася внизу, біля бічних дверей, лампочка «аварійний вихід». Жовте нагадування про можливість подарувати собі свободу простим кинджалом… М-да, Шекспір – на рідкість невчасно.
– Не забудь сказати, що я вбивця.
– Пішов в жопу, Лерко. Досить.
Хотів було огризнутися, але передумав. Лапочка ледь не плакала. За годину з гаком я, садист і глитай, довів її майже до істерики. І нічого із собою не поробиш. У мене пропало відчуття сцени. Глядач, глядач, лише глядач, якому ріже око фальш. Якого на репетиції категорично пускати не можна. Діалог з кожним повтором ставав кращим, а я – злішим. Велика фальш дратує. Мала фальш дратує удвічі сильніше – доводиться вдивлятися, чекати, передчувати, як чекаєш в анекдоті другого чобота, пожбуреного об стіну п'яним сусідом. Темрява порожньої сцени оживала, роблячись реальною: нижній зал готелю. Тхне кислятиною з підвалів і горілою печенею. На тлі реальності Лапочка, з її кривлянням, пристрастями і перебільшеними жестами, виглядала білою вороною на купі вугілля.
Це були тортури.
Я був – кат.
– Гаразд, закінчили. Вибач.
Сходинки мишами писнули під ногами. Пройшовши в зал, я безпомильно знайшов – п'ятий ряд, третє місце. За хвилину біля правих куліс затлів вогник сигарети. Всупереч протипожежній безпеці. Не втручатимуся. Хай палить.
– Спасибі, Лерочко… Спасибі. З мене коньяк.
Спершу я вирішив, що недочув.
– Розумієш, мені цього не вистачало. Щоб мучили. Щоб катували: з любов'ю. Щоб… Аркашка – засранець. Дрібнота смердюча. А мені потрібен був Хуан. Хоч на хвилинку. Щоб зрозуміти: як можна слідом, по всьому світу, з кинджалом в сумочці… Спасибі.
Куля-в-кулі-в-кульці…
– Йди сюди, – сказав я, відчуваючи: зірочка підморгує мені з безодні.
І вона пішла. Як на повідку.
У п'ятий ряд, до третього місця. Від проходу – направо.
Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія третя
Глядацький зал. Вигороджено «ескізом»: десяток-другий крісел, розставлених у хаотичному безладі, проте створюють відчуття великого простору. Все зовнішнє освітлення вимкнене. Збоку розгойдується на шнурі оранжева лампа. Відблиски, відсвіти, тіні. Падуги нависають дуже низько, створюючи гнітюче враження.
Валерій сидить у залі, спостерігаючи, як від бічних сходів до нього йде Лапочка. Маленька жінка на ходу розстібає корсаж: вона не встигла переодягнутися в буденний одяг. Дійшовши до Валерія, жінка гасить сигарету об спинку найближчого крісла. Опускається перед чоловіком на коліна, спиною до глядача.
Валерій (з дивною інтонацією, хрипко). Щоб мучили. Щоб катували: з любов'ю. Куля-в-кулі…
Лапочка розстібає йому ремінь брюків. Не перешкоджаючи, Валерій спершу мовчить, а потім виймає ремінь з петель. Тримає в руках.
Розгойдується лампа.
Апельсин, що задихнувся на шнурі.
Плавно, прикидаючись арфою, вступає гітара. Через декілька акордів, трохи гугняво, гобой починає тему. Майже відразу плач гобоя підхоплює стихла було гітара: суха, нервова, зараз вона звучить сумовито, немов вітер над вербами цвинтаря уночі. Так вониій продовжують разом: зітхання й вібрація, питання й відповідь. Здалеку, немов з вулиці, долинає багатоголосся оркестру. Хоакін Родріго, концерт «Аранхуес», «Adagio». В оригіналі, без джазових жартів. Соло виконує Андрес Сеговіа, «паганіні гітари», який одного разу на питання: «Коли ви почали грати?» відповів: «До народження».
Ремінь згортається в зашморг. Гостро блищить пряжка з металу.
У гітарі з'являється нерв.
13
Дощ за вікном чаклує: тополиний пух – у бруд.
