15
Двері в комірчину, оббиті витертим дерматином, були поряд з будкою. Житло діда нічим не здивувало: ліжко з металевими бильцями, куций матрацик, ковдра в клітинку. Дзеркало в шафі тріснуло, поряд – стілець-інвалід, кульгавий столик з горою тарілок і двома склянками-«гранчаками». Вікно забране витими гратами, на підвіконні – попільничка з недопалками.
Запах застояного тютюну – міцного, дешевого – бив у ніздрі.
– Влаштовуйся, Валерію Яковичу. Я грудиночку наріжу… хлібчик…
Вахтер прудко накрив стіл. Звичним жестом, не без гусарської хвацькості, відкоркував першу пляшку. Хлюпнув у обидва гранчаки. Руки у діда при цьому ледь помітно тремтіли.
– Ну, за знайомство. Сартінаки Євграф Глібич. Щоб наша доля нас не цуралась!
– Грек, чи що, будете? А, Євграфе Глібичу? – цікавлюся я, підіймаючи гранчак.
Добре пішло, однак! Саме те, чого не вистачало. А дід і справді орел – відразу підтягся, помолодшав, по другій наливає! Посміхається:
– Куди нам, холостим! Від прадіда прізвище дісталося. От він справжнім греком був. А я… – вахтер якось невизначено ворушить пальцями і тягнеться до гранчака. Який темп узяв, однак! – За тебе, Валерію Яковичу. Йди, біда, темним лісом, дрібним бісом!
Ех, Глібич! Твої б слова – та Богу у вуха!
– Ну, тепер і тари-бари розвести можна, – вдоволено крякає дід, розкривши пачку сигарет. Підсовує ближче попільничку. – Покаж цяцьку, Валерію Яковичу. Не бійся, давай.
Звідкись я точно знаю, що кулька лежить у внутрішній кишені піджака. Правій. Костюми я ненавиджу люто, натерпівся від них, але до гадюки Єпифанії вирядився павичем: краватка, шпилька з камінчиком, нові черевики… Лізу за пазуху. В кишені немає нічого, крім запасних гудзиків в целофановому пакетику. Перевіряю кишеню за кишенею. Невже немає?
Дід з розумінням киває:
– Ховається, сучий викидень… Ти цикни на нього, він і знайдеться.
Погано розумію, як слід цикнути на спадок. Зсередини підступає сліпий, безпричинний сказ. Знущаєшся, сволота! Я ще головний! Зрозумів?!
Пальці відшукують різьблену кістку.
У правій внутрішній кишені піджака.
Вахтер зацікавлено, але без тіні усмішки (за це йому велике спасибі!) спостерігає за тим, що відбувається. Напевно, збоку я, доки порпався по кишенях, був схожий на повного психа. Або хворого на коросту. Простягаю руку. Старий обережно, ніби гранату, яка казна-скільки пролежала в землі й готова будь-якої миті вибухнути, бере мою кульку. Дивиться на просвіт. Крутить.
Дістаю сигарету й собі. Навпомацки, не дивлячись. Бо погляд намертво прикутий до кульки в пальцях Євграфа Глібича.
– Яка погань! – бурмоче під ніс вахтер, похмурніючи. – Ти ба!.. Давно цю заразу не бачив, треба ж…
Раптово уявляю Глібича, такого ж старого як зараз, тільки у смугастому фартусі – біля підніжжя піраміди Хеопса. У розпал новобудови. Довкруги снують раби, але діду не до них. У руках він крутить дуже схожу кульку і бурчить по-давньоєгипетськи: «Давно цю заразу не бачив, треба ж…» Видіння спалахує і одразу зникає, я мимоволі трясу головою і, на превелику радість, втрачаю з поля зору прокляту кулю-в-кулі-в-кульці.
Прикурюю.
– Ще тримаєшся, красивий. Ще булькаєш. Але скоро наковтаєшся, – «заспокоює» старий, повертаючи зловісний скарб. – У спадок отримав?
Кмітливий цей Глібич. Міг би за сумісництвом у Шерлоки Холмси податися. На півставки.
– Погань цяцька. Гидота, – дід скупо цідить слова, а я слухаю його, немов оракула, прагнучи нічого не пропустити. – Гнилий фарт тобі випав, Валерію Яковичу. Мабуть, і гадки не мав, що від Скомороха отримуєш?
Залишається знизати плечима. Хто ж міг знати?! Зроду в аури-шмаури, причину-пристріт та інших енерговампірів не вірив. Дідусю, милий, ти-бо звідки про Скомороха винюхав?
Старий немов читає мої думки:
– Вір-не-вір, а ноги винось. Відмовитися треба було. Від спадку. Шкода, нотаріус про таке попереджати не зобов'язаний. Що ж тепер поробиш…
Сигаретний дим стає у горлі кляпом.
– Нотаріус?! Він що, знав?!
– Знав, звичайно. Що за цяцька – міг і не відати. Але що підрощена вона – знав напевно. Інакше б Скоморох йому заповіт не довірив…
Старий мовчить, задумливо плямкаючи губами. Дивиться на низьку вибілену стелю. І нарешті твердо відрізає:
– Ні, не довірив би.
– Що ж він мене, паскуда, не попередив?!
– Сказав же: не зобов'язаний. Угамуйся, Валерію Яковичу. Бог Трійцю любить. Наливай по третій, та думатимемо, як твоїй біді зарадити. Тут без півлітри ніяк…
Ось з чим – з чим, а з останнім твердженням сперечатися гріх. Випили без тосту. Наче за упокій. Я пошукав очима виделку, не знайшов і поліз у банку з огірками рукою. Цікаво, де маленькі та міцненькі огірочки-корнішончики були за Радянської влади? За бугор всі поспіль емігрували? До буржуїв? Згадуєш зараз: самі трилітрові банки з о-от такими огірчиськами на полицях жовтіли. Звідки ж тепер ці взялися? Адже наші, не польські.Сиджу. Хрумкаю огірочком. Чекаю, аж Глібича думки мудрі відвідають. Позаяк у мене думок зовсім не залишилося. Зате настрій піднявся. Від горілки, природно. Такий відчайдушно-безтурботний кураж у собі відчуваю. Ось дістанемося до другої пляшки…
– Значитця, так, – старий прокинувся. Невже й справді що надумав? – Слухай мене уважно. Викинути цяцьку не пробуй – повернеться. Зламати – тим більше не намагайся. Це я тобі вже казав. Зрозумів?
Тупо киваю.
– Слухай далі, – старий кривиться від досади. Ніби немовля вчить не в повзунки ходити, а на горщик. – Якщо не встигнеш, багато крові на тебе ляже. Згадай моє слово. Безкарним будеш…
Він знов підносить очі. Видивляється на стелі запис з Кримінального Кодексу Долі, де значиться термін безкарності Смолякова В. Я., одруженого, безпартійного, без певного місця роботи.
– Сім років і три місяці. Може, ще з тиждень. Потім – справа швах. Не помилують тебе. Правду кажу: позбавляйся цяцьки.
– Як?!
– Продай. Але неодмінно з купчою, і нотаріус щоб завірив. Краще – який спадок вручав. Або подаруй. Але, знову ж таки, з дарчою. Згідно із законом. І хоч копієчку, та візьми. Тоді відпустить тебе, на іншого перейде.
– На іншого?
– А ти хотів чистеньким? З крильцями?! Закон збереження, він і тут діє. Суворіше, ніж в ядреній фізиці.
Ейнштейн від астральних наук, бач. Зараз формули виводити почне…
– Значить, хтось інший? Інший буде «театр одного глядача» крутити? Або я, або той, кому продам?!
– Виходить, так, – тяжко зітхає Глібич і рішуче розливає по склянках залишки горілки. Ставить порожню пляшку на підлогу, мовчки виливає свою порцію в горлянку, забувши запросити мене. – Думаєш, чому я водяру глушу? Чому барбосом у дури-Фаньки служу, а не в кабінеті її рибками милуюся? Хоча й у Фаньки іскорка жевріє: малесенька, ледве помітна… Знаєш, чому?
– Чому? – слухняно питаю я, умощуючись зручніше.
На знайоме крісло.
П'ятий ряд, третє місце праворуч від проходу.
Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія четверта
На авансцені, ближче до лівої куліси – стіл. Пляшки, склянки, тарілка із залишками їжі. У попільничці димлять недопалки, цівка диму піднімається до падуг і колосників. За столом двоє: Валерій Смоляков і хтось іще. Світло єдиного включеного прожектора падає так, що другого співрозмовника не розгледіти. Замість нього – безформна темна пляма. Можливо, це гра світлотіні, і другого співрозмовника немає зовсім. Решта простору затемнена. Замість декорацій – «чорний кабінет», немов для пантоміми. Поряд із Смоляковим ледь видно контури загратованого вікна. Від протягу стукає кватирка. Тихо, поступово посилюючись, вступає музика: квартет віолончелістів «Apocalyptica» грає композицію групи «Metallica» «The Unforgiven».
Валерій (звертаючись до темної плями). Чому?
Упізнати Валерія важко: обличчя його густо набілене, на щоці – темна сльоза.
У відповідь голос лунає відразу з усіх динаміків залу: малої виносної тургелі під стелею і двох великих колонок, що стоять обабіч бічних драбин, близько до першого ряду. Підключається «озвучення» на балконі оператора, навпроти сцени. Звук плаває, зміщуючись в різні боки. Створюється враження, що відповідає приміщення театру.
Чотири віолончелі, розкидані квадро-звучанням, підсилюють це відчуття.
Голос. Тому що бачу. Ось іде людина: задоволена, щаслива. Дівчині тюльпани тягне. А я знаю: йому не жити. Тиждень залишився, від сили. Попереджати? Пробував… Коли молодий був. Морду били, матюками обкладали. У дурці три роки відтарабанив. (Гучне зітхання.) І те сказати: іноді зі шкури пнешся, допоможеш людинці… А потім виходить: дарма. За рік-другий і сам на той світ загримить, і ще когось із собою прихопить. Для рівноваги. Дурна справа, синку: людям допомагати. Краще горілочки, горілочки…
Валерій (прикурюючи чергову сигарету). Чому ж зі мною розговорилися? Впав у вічі?
Прожектор блимає, темна пляма змінює контури.
Чується булькання.
Голос. На хрін ти мені лисий впав. Хоча людина ти… Не те щоб дуже хороша, але все ж таки не мерзота. Не гнида. Серце у тебе боліло. Я й зірвався. Зрозумів: цей повірить…
Валерій (знущаючись, поступово розпалюючись і переходячи на «ти»): Повірю, значить?! На іншого стрілки переведу?! А як я тому хлопцеві в очі дивитися буду, ти подумав? Коли купчу підписуватиму? Може, підкажеш, кому свиню підкласти? Ось ти, ти сам – купи, а? Недорого продам! Або – подарую? За копієчку?!
Голос (стомлено). Не кип'ятися. Мені твоя цяцька не треба. Сам вирішуй, сам шукай. Я тобі й так вже більше ніж потрібно сказав.
Валерій бере за шийку порожню пляшку з-під горілки.
У звучанні квартету віолончелістів наростає жорсткість.
Єдиний прожектор блимає все частіше. Поряд з ним, на сталевому тросі, зі стелі спускається куля, обклеєна осколками дзеркала. Куля крутиться, на стінах «чорного кабінету» починається завірюха «снігу». Біле обличчя Валерія виблискує.
Валерій. Ясновидець хрінів! Ні, ти у мене приймеш подаруночок!.. нікуди не дінешся, гад…
Він схоплюється, з гуркотом перекидаючи стілець, б'є пляшкою об підвіконня. Дзвенить скло. У руці у Смолякова – «трояндочка». Гострі сколи скла блищать в мигтінні прожектора.
Валерій обертається до темної плями.
Голос. Це не вихід, Валерію Яковичу. Сила тут – пусте. А скло прибери. Долю дратувати – себе втрачати. Мене тобі не бачити. Значить, по мені удариш, по своєму горлу різнеш. Теж вихід, але аварійний. Давай краще на посошок…
Музика різко уривається. Прожектор гасне.
Припиняється «сніг».
16
Клятий ліхтар! Прямо в око світить. І дзижчить. А ми тебе, красивого, зараз притиснемо… Шкода, жодного каменя поряд немає. Навмисне поховалися. Борються за чистоту вулиць. Нічого, ось, замість каменя буде. Н-на! Промазав, блін. Ну і фіг з ним, з ліхтарем. Піду-но краще додому. У метро. Якщо пустять. Пустять, нікуди не дінуться. Йде людина: пристойна, солідна, звучить гордо… Хомо ест! Не такий вже я й п'яний. Тобто п'яний, звичайно. Але не такий. А такий. Рівно йти можу. От так. І ще от так. І отак.
Можу!
Славно ми з Глібичем посиділи. Я теж ясновидець. Як у воду дивився: допоможе – добре. Не допоможе – нап'юся з хорошою людиною. Напився. З хорошою. Обидва тепер хороші. Обер-р-режно, дубина! Це я не вам. Це я собі. А Глібич молодець. Як мене попустило, навіть ображатися не став. Давай, говорить, краще ще по сотці бахнемо. Ну, ми і бахнули. По сотці. У нього в заначці зберігалося. А потім я в продуктовий збігав: додати. Я люблю тєбя, жизнь!.. я шагаю с работи устало… Повітря. Свіже. Рай після дідової комірки. До речі, а чим це я… Чим в ліхтар запустив? От тобі й на! Цяцькою запустив! Спадком триклятим. Була кулька, спливла кулька. Що тепер? А хрін в пальті тепер! Я люблю тєбя, ж-жи… З'їв, Глібич?! Дарма ти мене лякав. Ось викинув – і накось-викуси. Давно треба було…
Ну ти, братик, зовсім знахабнів. Де це бачено, щоб кіт – і прямо під ноги? Сидить, блохастий. Мружиться. Киць-киць-киць… Що у тебе там? Мишка? Поділитися хочеш? Спасибі, я мишами не закушую. Блін! Де ти його знайшов? А ну віднеси, де взяв! Я кому! к-кому сказав?! Стій, паршивець! Стій… Ну та, розігнався – «стій»!.. Повернулася. Кулька повернулася. А шарік вєрнулся, а он галубой… Ця-цька. П-падла ти, Глібич, пірамідон хеопський. Було щастя – біс заніс. А тут не біс, а кіт. Учений. І не заніс, а приніс. І не щастя, а…
Ну і гаразд. Гаразд, Глібич. Заберу я його. Може, ти і правий. Блін, найшло на мене. Сцена ця клята, очі б не бачили. Я – у залі. А поряд цей… Скоморох. Глядач, з квитком. Бачить. Усе бачить. І на мене коситься. Киває. Схвалює. Коли я пляшку розбив, навіть палець великий відкопилив. Мовляв, браво. А я йому у відповідь дулю скрутив. Це ж не я – браво. Не я – пляшку! Я – тут, у залі. У партері. З програмкою і біноклем. А на сцені – блазень гороховий. Це він хотів Глібича – «трояндочкою». «Міліон, міліон, міліон алих роз…» Вдавися своїм «браво», Скоморох гадський! – у мене алібі. Я з боку дивився. Із залу. Спектакль ішов. От би ще трішки… Не дали додивитися! На найцікавішому світло вирубили. І темрява.
Тьма єгипетська…
Куди це я йду? Мені начебто до метро… А, ні, правильно йду. Оно літеру «М» видно. Скоро поряд букву «Ж» привісять, для рівноваги. «М» і «Ж»… Му-Жик. Ме-Жа. Мо-Же… Може, і у цього? У Скомороха так було? Сидиш у кріслі, спектакль дивишся. Ненасправжки. П'єса, актори в гримі. А потім – кульмінація, і – ножем! – по горлу!.. або шпага – у серце!.. або… Мить тиші. Аплодисменти – шквалом. Зал встає. «Браво!» Катарсис. Катарсис, щоб йому пусто було! Катарсис, єдрьона воша!.. Ні, я не лаюся. Це я так… Вибачте. Та не вам це я, не вам!..
Оп-па, а хто це до нас в кишеню лізе? Адже ось зухвалий злодій пішов! Зараз я розвернуся, так як заїду, з розвороту ногою… Ні, ногою я впаду. Рукою. З розвороту. А ось і не заїду. І не виїду! Ну ж? Давай! Це правильна кишеня… потрібна!.. У портмоне все одно п'ятірка з дріб’язком та візитівки – не шкода. Чувак, якщо ти! чувак, валяй!.. Я тобі ще й доплачуватиму. Чесно! Ну… Є! Є! Молодець! Вийшло, вийшло!
Тепер дати йому піти, не злякати. Моя зупинка. Так, не бігти, йти спокійно… ескалатор… двері…
