– Ну, пливемо ми назад, аж бачимо – стоїть за милю від острова ялик. Мотор заглушений, на кормі цей самий Пол сидить, очі закриті, і усміхається, гад; а навколо акула круги навертає – тільки плавник воду ріже. Я й схаменутися не встиг, а Х’ю вже рушницю вихопив – і навскидку як бабахне по тварюці!
– Це була та сама акула? – не втримався доктор Флаксман.
– А хто його знає, док! Хрін же відрізниш, коли один плавник з води стирчить!.. Коротше, пальнув Х’ю, а хлопець в човні аж сіпнувся – ніби в нього влучили, хоча я ж точно бачив, як заряд у воду ввійшов! Баньки розкрив, на нас витріщився, недобре так, не по-людськи… і знову примружився. Ми зирк – акули вже й слід пропав. Може, прибив її Х’ю з першого ж пострілу, а швидше – просто втекла.
Ламберт крякнув засмучено й плюснув джином собі на коліна.
– Наступного дня ми знову в морі, аж бачимо: біля того ж острова ялик стоїть, а в ньому Пол-мерзотник сидить. І знову акула довкола нього, наче той жеребець у загорожі! Гаразд, цього разу Х’ю стріляти не став, тільки облаяв хлопчиська рибальським загином, коли повз нього пропливали. А з ловом та ж історія… одна морока! І акули приманку не брали. Кількох ми таки підстрелили – так їх свої ж на шматки порвали, які там плавники! Повернулися ні з чим, зирк – а хлопець тут як тут, ялик до причалу швартує. Ну, Х’ю не стримався і вліпив йому ляпаса. Ти, мовляв, паршивець, тварюку цю випустив! А зараз ще й пасеш її! Через тебе весь острів без риби, половина сіток порвана, одні збитки…
Чорноока Емі щось хотіла сказати, але Флаксман виразно зиркнув на дівчину, і вона стрималася.
Тільки губу закусила.
– А хлопець вислухав мовчки, – вів далі Малий, – пококосився на Х’ю, як тоді, з човна, щоки торкнувся, та й каже: «Раджу вам, містере Мак-Еванс, не виходити завтра в море. І тим паче – не полювати на акул.» Х’ю аж зблід, я-а-к вріже сучому сину – потім плюнув, обернувся і додому пішов. А наступного ж дня біда з братаном і трапилася…
* * *
Пориви вітру гнали свинцеві хвилі геть від острова, сіра пелена наглухо затягнула небо; дощ не квапився йти, але набряклі хмари могли вибухнути ним будь-якої миті.
Ялик Дурня-Пола стояв на тому ж місці, що і попередні два дні, і коли «Красунчик Фреді» проходив повз нього, Х’юго крізь зуби побажав хлопчиську благополучно перевернутися і чимближче познайомитися зі своєю шльондрою-акулою.
Позаду з горловини бухти виходив баркас Неда Хокінса – вітер увесь час змінював напрям і то доносив до вух торохтіння старого двигуна, то відносив звук геть. Здається, сьогодні тільки Мак-Еванси й відчайдушний Хокінс зважилися вийти в море.
Не рахуючи пришелепкуватого сина Гирявого Абрахама.
Що їм до тої погоди – ходили й у гіршу. Але хмара гнітючих непевних передчуттів висіла над Стрім-Айлендом, примусивши більшість рибаків залишитися вдома. До того ж, вночі над островом хвилями розкочувався скорботний ритм барабана Старого Лайка, голосніше, ніж зазвичай, і в снах стрім-айлендців коливалася синьо-зелена рівнина, поросла трикутними зубами.
Сни, ясна річ, то таке, а все ж на душі неспокійно…
Брати Мак-Еванси і Нед Хокінс вважали, що передчуття вигадали педики і старі, що з глузду з’їхали. Що ж до хлопчиська… хто його знає, що у поганця між вухами!
Ламберт стояв біля штурвалу, упевнено тримаючи курс, а Х’юго тим часом діловито закидав гачки. Не встиг він вивалити у воду відро приманки, як один із повідців сіпнувся, натягся, волосінь заходила з одного боку на інший, і Х’юго задоволено потер руки, запускаючи лебідку.
– Є одна! – крикнув брату. – З почином, Ягнятко!
Це була досить крупна мако. «Футів десять буде,» – оцінив на око Ламберт. Акула відчайдушно пручалася, але довго чинити опір лебідці вона не могла, і незабаром, конвульсивно здригнувшись, впала на палубу «Красунчика Фреді», від чого та аж загула.
Х’юго не став витрачати патрони: стачило кількох ударів калаталом по голові. Тварюка ще кілька разів сіпнулася і затихла. Малий Лемб заглушив двигуна, після чого спустився на палубу допомогати брату.
Якби в цей час на палубі опинився такий собі доктор іхтіології Александер Флаксман – він, звичайно, не забув би відзначити, що подібну мако, хіба трохи меншу, на спінінга спіймав на Багамах містер Ернест Хемінгуей; спіймав якраз того року, коли настирливий падре Лапланте мав честь спостерігати на Вату-вара обряд ініціації членів явуси На-ро-ясо.
Але на жаль, на палубі, окрім братів Мак-Евансів, нікого не було, і такі захопливі подробиці пройшли повз них.
Великий ніж вислизнув із піхов на поясі, гостро наточене лезо з хрускотом увійшло до світлого черева риби – зазвичай норовиста мако не подавала ознак життя. Х’юго вправно витягнув акулячу печінку, кинув скривавлений орган у відро і знову нахилився над тушею, щоб відрізати плавники, так високо поціновувані китайцями.
Жеруть, азіати, погань всяку…
І тут трапилося несподіване. «Мертва» акула плавно вигнулася, страшні щелепи справді МЕРТВОЮ хваткою вчепилися у гомілку Х’юго Мак-Еванса, і не встиг Ламберт схаменутися і кинутися братові на допомогу, як проклята тварюка пружиною злетіла в повітря і вивалилася за борт, прихопивши і чоловіка, який ледве встиг скрикнути.
Випатрана мако зі своєю жертвою майже відразу зникла у темній глибині, а приголомшений Ламберт стояв, не в змозі зрушитись з місця, і лише тупо дивився, як серед пінистих бурунів нуртує бура пляма…
«Раджу вам, містере Мак-Еванс, не виходити завтра в море. І тим паче – не полювати на акул,» – луною озвалися в голові Малого Лемба слова клятого хлопчиська.
* * *
Доктор Флаксман задумливо поплямкав губами і допив захололу каву.
– Буває, – кивнув коротун. – У анналах КДА зареєстровано випадок, коли випатрана піщана акула прямо на палубі відкусила руку рибалці, що білував її. І ще один, коли вирізавши в акули нутрощі і печінку, нажививши їх на гачок і зіпхнувши рибу за борт, рибалка із Піндімара (це в Австралії) зловив на своєрідну наживку… ту ж саму акулу!
– Вам видніше, док. Тільки на цьому справа не скінчилася, – Ламберт насилу підняв обважнілу від випитого джину голову і обвів слухачів каламутним риб’ячим поглядом. – Бо Нед зі свого баркаса бачив все, що сталося з Х’ю, і просто озвірів. Він витягнув на палубу ящик динаміту, став підпалювати гноти і кидати шашки у воду. Третя або четверта вибухнула дуже близько від його баркаса, і Неда викинуло за борт. Більше я його не бачив. І ніхто не бачив.
– А третім був сам Пол, – гнітючу тишу, яка запанувала у барі, розбив капрал Джейкобс. – Тільки якщо з Х’юго і Недом усе більш-менш ясно, то з хлопцем справа темна. Акули акулами, а… Гаразд, я вам обіцяв, док. Тепер моя черга. Того дня мені випало вечірнє чергування…
* * *
Ялик, що тихо погойдувався на передзахідних брижах і поволі дрейфував геть від острова, капрал помітив ще здалека. Крикнувши керманичу, щоб той змінив курс, Джейкобс з недобрим передчуттям узявся за бінокль.
Спочатку капралу здалося, що ялик порожній, але незабаром, навівши різкість, він побачив, що на кормі хтось лежить. «Мабуть, хлопець просто заснув, а наш мотор його розбудив,» – Джейкобс хотів було зітхнути з полегшенням, але придивився уважніше і скрипнув зубами. Ялик на очах заповнювався водою, просідаючи все глибше, і вода мала червонавий відтінок.
Така вода віщує натовп скорботних родичів і гугнявіння священика.
– Швидше, Патріку! – раптово захрипнуши, кинув керманичу негркерманичу.
Ялик мав протриматися на плаву ще хвилин зо п’ять – вони могли встигнути.
Але не встигли.
З шелестіннямвинирнув розрізавши хвилю надвоє, з води виринув трикутний акулячий плавник – і, немовби мов у відповідь, ворухнулось скривавлене тіло у тонучому човні, іграшці пінних гребенів.
Юнацька рука, на якій бракувало середнього пальця, що є сили учепилася за борт, болісно напружилася – і капрал побачив, як з човна піднімається Пол. Обличчя хлопця було напружене й зосереджене, ніби він чекав на щось неминуче, але потрібне і не таке вже й страшне. Подібні обличчя можна побачити у приймальні дантиста – пацієнт встав і ось-ось зникне за дверима кабінету… На катер Пол не звернув жодної уваги; очікувальний погляд його був прикутий до зловісного плавника, який розрізав воду вже зовсім поряд. Мокра сорочка Пола була вся в крові, і на мить Джейкобсу здалося, що він чітко бачить пропалені дірочки від заряду картечі, який увійшов хлопцеві у груди.
Напевно, цього не могло бути. Такий постріл мусив покласти хлопця на місці – а той був досі живий, хоч і тяжко поранений.
Наступної миті довге акуляче тіло зринуло біля самісінького човна. «Полонянка Мак-Евансів!» – устиг подумати капрал, сам не знаючи, звідки у нього така впевненість.
Пол посміхнувся, ніби побачив старого друга, простягнув вперед безпалу руку – так господар збирається приголубити вірного пса – і мішком перевалився через борт.
У капрала Джейкобса склалося враження, що хлопець зробив це цілком свідомо.
Море біля тонучого ялика пінилось, розпливалось багряним маревом; капрал безсило закричав, і наступної миті ялик з тихим плюскотом зник під водою. Якийсь час буруни ще гарчали й кидалися один на одного, марно борючись за кожен червоний струмінь, але незабаром вир ущух, і лише кривава пляма розповзалась все ширше й ширше, ніби прагнучи заповнити собою все море до самісінького горизонту…
* * *
– Це ви убили його, містере Мак-Еванс! – голос Емі задзвенів, як натягнута струна, і в кутку тривожно відгукнулася забута мексиканцем Пако гітара.
– Не мели дурниць, дівко, – без звичайного нахабства огризнувся Малий Лемб. – Твого Пола зжерла його улюблена тварюка! Ось, капрал свідок…
– Так, містере Мак-Еванс. Тільки капрал Джейкобс ще дещо зауважив! Що перед тим, як Пола з’їла акула, хтось стріляв у нього, тяжко поранив і, мабуть, продірявив його човна, щоб замести сліди, – слова Емі різали, наче бритви-кігті обожнюваного братами Мак-Евансами Фреді Крюгера; доктор Флаксман мимоволі зіщулився.
– Тобі б прокурором бути, Емі, – незграбно спробував звести все до жарту однорукий Кукер, але на репліку бармена ніхто не звернув уваги.
– Ну, Емі, під присягою я б не узявся звинувачувати будь-кого з присутніх, – протягнув Джейкобс. – Ти ж чула: я сказав, що мені так ЗДАЛОСЯ. У будь-якому разі, доказів тепер немає, так що кінці у воду, і…
– І вбивця залишиться безкарним? – дівчина на мить обернулася до капрала, і величезний негр знітився.
– Що ж, вітаю вас, містере Мак-Еванс! – крізь гіркий сарказм в голосі Емі проступали ледь стримувані сльози. – Ви все правильно розрахували! Жлуктіть джин собі на втіху – для правосуддя ви недосяжні, а совісті у вас зроду не було! Але пам’ятайте, – м’яке обличчя дівчини раптом страшно змінилося, заніміло, губи перестали тремтіти й вигнулися у страшнім осміху, подібному до акулячого вищира, – рано чи пізно Н’даку-ванга знайде вас! І ВІН не стане чекати вердикту присяжних! Пам’ятайте це, містере Мак-Еванс, коли виведете у море «Красунчика Фреді»; пам’ятайте і чекайте зустрічі на дні з покійним Х’ю!
– Ах ти ж сука!..
Ніхто не встиг спинити Малого Лемба. З несподіваним спритом огрядний рибалка опинився поруч з Емі і згріб дівчину в оберемок.
– Так я й тебе, стерву язикату, згодую цьому зубастому гаду, услід за твоїм дружком! – прошипів Ламберт, від якого тхнуло перегаром, їй в обличчя. – Тільки ще раз посмій… ще хоч раз…
Карбуючи слова, Ламберт раз у раз струшував дівчину так, що у неї клацали зуби, а голова теліпалася з одного боку на інший. Аж раптом важка лапа капрала Джейкобса схопила Малого за комір.
– Зі мною карще поговори, виродку, якщо зібрався розпускати руки! – прогарчав капрал Ламберту; щойно той обернувся до нього, як могутній удар відкинув рибалку в протилежний кінець бару.
Цей хук правою свого часу зробив Джейкобса знаним у певних колах під найменням «Ядерний Джі-Ай».
Ламберт пролетів спиною вперед футів десять, перекидаючи на своєму шляху стільці, і важко впав на стіл, за яким сидів, поклавши голову на руки, Гирявий Абрахам.
І тут Абрахам, який, здавалося, увесь цей час спав, поворухнувся. Причому ворухнувся зі швидкістю і цілеспрямованістю, якої годі було й чекати від сумирного п’янички.
Права рука Абрахама наче сама собою лягла на шийку пляшки з-під дешевого віскі; наступної миті та описала коротку дугу і дзенькнула, розлітаючись на друзки, від удару об шматок швелера з гачками для одягу. Батько загиблого Пола завис над Мак-Евансом, який поволі приходив до тями. У його правій руці зблиснула темно-зелена шийка пляшки з гострими скляними іклами по краях.
– Це ти вбив мого Пашку, гнида, – просто сказав Гирявий Абрахам і одним рухом перерізав Ламберту горло.
Втім, ніхто не зрозумів сказаного – тому що Гирявий Абрахам, Абраша Залецький з далекого Харкова, вимовив це російською.
Натомість усі побачили, як страшним другим ротом розкрилося горло Малого Лемба, як вдарив в’язкий струмінь, і як забулькав, засіпався на столі рибалка, повалився на підлогу і через декілька секунд затихнув.
Кривава калюжа поволі розповзалася баром.
– Шкода. Залегка смерть для покидька, – ледве чутно прошепотіла Емі, поправивши зім’яту сукню.
– Абрахаме… ти мене чуєш, Абрахаме?
Гирявий Абрам відірвав погляд від стихлого Ламберта і зиркнув на капрала. Темно-зелена шийка, яку він досі стискав в руці, зарум’янилася.
– Чуєш. Я бачу, що чуєш. А зараз – поклади своє скло… поклади, Абрахаме, все нормально, ніхто тебе не чіпатиме, поклади шийку і йди сюди… – Джейкобс говорив з п’яницею, наче з дитиною, і якоїсь миті усім здалося, що гіпноз заспокійливого тону і скрадливі слова, що туманять свідомість, зробили своє: Абрам навіть схилився, немов збирався покласти шийку на стіл і слухняно підійти до капрала.
Але закінчити дію Абрахам чи то забув, чи то не схотів. Так і рушив до негра, стискаючи в пальцях скривавлене скло.
– Поклади, Абрахаме! Я кому сказав? – трохи підвищив голос капрал.
Його слова потонули в гуркоті. З грудей п’янички бризнуло червоним, тонко закричав Баррі Хелс, затискаючи поранене плече – за спиною Абрахама стояв однорукий Кукер з обрізом двохстволки в єдиній руці. Одна з картечин, прошивши Гирявого, влучила в Баррі.
– Привіт, Пашко, – виразно вимовив Абрахам, дивлячись кудись у кут; і цього разу всі чудово зрозуміли незнайомі російські слова.
– Ось і я, синку. Зустрічай.
І звалився на підлогу обличчям вниз.
– Ідіот! – долоні Джейкобса проти волі стислися в кулаки. – Я б його живим узяв! Скотина однорука!
Капрал зробив було крок до Кукера – і застиг, заворожено дивлячись на обріз, що втупився йому в груди. Один зі стволів досі був заряджений.
– Біллі, ти… ти чого, Біллі? Прибери негайно! – розгублено проказав капрал; чорне обличчя негра вмить стало попелястим.
І тут пролунав сміх. Знущальний, гіркий, але зовсім не істеричний; сміялася Емі.
– І ці люди називали Пола дурнем, а його акулу – «проклятою мерзотою»?! Подивіться на себе! Пол порозумівся з тупорилою зубатою тварюкою; а ви – люди, двоногі акули, хоч говорите начебто однією мовою, а готові ні за що, ні про що вбивати один одного! Так чим же ви кращі?!
«Кращі?.. кращі…» – відгомін прошелестів занімілим баром, боязко оминув калюжу крові й сів у куточку.
– Просто ви ніколи не намагалися у щось по-справжньому ВКЛАСТИ ДУШУ, – додала дівчина ледь чутно й відвернулася.
