Неспокій
Дивне щось трапилось цього ранку з червоним бійцем Оксаною Бондаренко. Чи сонце світило особливо яскраво, чи повітря, солодке й по-весняному п’янке, торкнуло давно пригальмоване серце. Усміхнулася Оксана, розирнулася навколо, немов усе вперше побачивши: і близький ліс, затоплений молодим листям, і зелену траву на провалених могилах. Порохняве дерево старого хреста здавалося теплим.
Зітхнула червоний боєць Бондаренко, повітря губами молодими торкнула. І зовсім не те сказала, що думала:
– Зі святом вас, Андрію Володимировичу!
«Христос воскрес!» – так і не вимовила. Не змогла.
Поручик Дроздовського полку Андрій Володимирович Разумовський здивовано скинув світлими бровами, подумав, підвівся із зеленої трави.
– Спасибі, Ксеніє. Воістину воскрес!
Зазвичай вони сварилися. Дівчина зверталася до класового ворога винятково на «ти», а «ви» поручика звучало злостивіше, ніж найчорніше слово. Але… Певне, сьогоднішній ранок таїв у собі щось особливе.
У мертвих порядки суворі, але бувають і послаблення. Тричі на рік належить відпустка – у Жиловий понеділок, на Трійцю і, зрозуміло, на Великдень. Ненадовго, на добу лише, але і цьому радітимеш. Коли ще і церква поруч, і священик, такий же, як ти, відпускник, збирає на службу.
Червоний боєць Оксана Бондаренко попівських звичаїв не визнавала і жодного разу у відпустку церковного порога не переступила. Жаліли її сусіди, тихі небіжчики з найближчого села, головами хитали. І так, виходить, грішниця велика, без хреста і ладану закопана, та, бач, церкву стороною обходить, прощення у Бога не просить! Оксана тільки сміялася, не відповідала навіть. Грішницею вона себе не вважала, забобони геть відкидала, а головне, вважала себе переможницею. Свою війну вона виграла, дарма що трохи не дожила.
Її убили навесні 1921-го на такому ж великодньому тижні, за день до Великодня. Ударила кулеметна черга з махновської тачанки, упала на свіжу траву боєць славного загону товариша Химерного, вдихнула востаннє гострий дух теплої землі. До дня народження залишалася дрібниця, місяць усього. Не довелось подорослішати – так і залишилася двадцятилітньою. Вирізали друзі зірку з жерсті, обклали дерном могилу, сказав товариш Химерний тверду партійну промову…
Поручик Разумовський теж вважав себе переможцем. Розрубала йому горло червоноармійська шабля в запеклому бою влітку 1919-го. Вкопали товариші нашвидку зрубаний хрест, розкраяли залпом гаряче небо – і пішли далі, на Москву. Не було за чим шкодувати Андрію Разумовському, він і не шкодував. Ось тільки до церкви теж не ходив, а чому – мовчав. Запитають його, зниже поручик плечима під золотими погонами, стисне зубами зірвану бадилину.
Дивувалася Оксана разом з усіма. Але не запитувала – з гордості. А сьогодні не втрималася. Ранок був такий.
– Чому б вам до церкви не сходити, Андрію Володимировичу? – тихо сказала вона, щоб інші не почули. – Ви ж віруючий, під хрестом лежите. Чи на Бога образилися?
Подивився на Оксану поручик, хотів відповісти різко, як звик, але, видно, передумав. Кивнув він головою, подивився на ранкове сонце.
– Можливо, ви праві. Тільки не образився, тут інше. В усьому порядок має бути. А так…
Оксана теж кивнула, подивилася вперед, туди, де ворота цвинтарні стояли. Високо вже сонце, тож і служба незабаром скінчиться. Ненадовго мертвих у церкву пускають.
– Вам обіцяли рай. Або пекло. Адже так? А замість цього… Неначе обдурили, так?
Не жартувала Оксана, не знущалася. І поручик відповів серйозно:
– Напевно… Напевно, я просто розгубився, Ксеніє. Нам дійсно обіцяли інше. Як і вам. Смерть – частина життя, і якщо нас обманули в смерті…
– Вас обманули – не нас! – скинулася дівчина, зачувши ворожий підступ у мові поручика. – Життя у вас було антинародне, і загинули ви антинародно, за імперіалістів і вашу Антанту. Не вірю я в рай попівський, але, навіть якщо є він, нічого таким, як ви, у ньому робити. Розлучила вас з народом кров, вами пролита, навічно!..
Хотів відповісти Андрій Разумовський, як звик, на повний голос, але чомусь не став. Подивився вперед, усміхнувся:
– Дядько Бик іде. Зараз у церкву пожене!
Не всім дано мертвих бачити, бо це – порушення вічного порядку. Тільки, бува, іноді і закон тріщину дає. Пірнув якось хлопчик у ріку раків наловити, відкрив очі – і крізь донну каламуть побачив голову з чорними рогами, глянув у мертві білки круглих очей…
Потонув бик, упавши з обриву. Не стали діставати – і сусідів не попередили. Виринув хлопчик, зайшовся ревом, доплив до берега, ковзнув долонею по липкому глею. Відкачали, та тільки від того дня бик-утопленик так і стояв перед його очима. А ще стали його очі розрізняти мерців – та й дещо інше, чого живим бачити не дозволено.
Тепер уже дядькові Бику сьомий десяток пішов. Сивий став, кощавий, страшний. На цвинтарі бував часто, оскільки вважав своїм обов’язком порядок серед мертвого народу підтримувати. А що ж то за порядок, якщо в такий день душі хрещені церковну службу пропускають?
– Чому не в церкві? – насупився дядько Бик, підходячи ближче до дівчини й поручика. – Скільки вас усовіщаю, скільки умовляю! І панотець про вас справлявся, гнівався сильно.
Поручик знизав плечима, Оксана ж і зовсім відвернулася. Буде їй, члену революційного комуністичного союзу молоді, якийсь піп указувати!
– От уже чорти вас вилами виховають! – пообіцяв дядько, грозячи худим пальцем. – От уже…
– Пред’явіть! – не витримав Андрій Разумовський, морщачись, немов від зубного болю. – Чортів пред’явіть, потім уже про інше поговоримо!
Тупнув розгніваний дядько Бик ногою і далі пішов – інших порушників у храм Божий заганяти.
– А якщо пред’явить? – посміхнулася дівчина, задоволена такою відповіддю, нехай навіть відповіддю ворожою.
– Чортів? – поручик посміхнувся у відповідь, немов укладаючи посмішкою перемир’я. – Після трьох років фронту, після усього, що ми з вами, Ксеніє, пережили… Я цим чортам, чесно кажучи, не заздрю.
Подивилася Оксана на класового ворога, замилувалася обличчям його пригожим та й вирішила: не буде вона сьогодні з поручиком лаятися. Не буде – і все тут! Хоч і даремно він, Андрійко, Андрій Володимирович, рогатих згадав. Чорти не чорти, але ось «ті» обов’язково з’являться. І незабаром.
– А чи не сходити в гості? – запропонував Андрій Разумовський, на далекий закуток цвинтаря киваючи. – Сергій Ксенофонтович, напевне, скучив.
Сергій Ксенофонтович, народний учитель, сорок років чесно прослужив у сільській школі, був за переконаннями твердий матеріаліст, тому й у церкву не ходив – ні за життя, ні після. Помер від «іспанки» у той же рік, що й Андрій Разумовський, тільки взимку, у найлютіший мороз. Після смерті шкодував за одним – розлучили його з вірною дружиною, теж учителькою, похованою в далекому Києві.
На цвинтарі його цуралися. Тільки поручик і Оксана іноді приходили поговорити, але не разом, порізно. А нині якось збіглися.
– Пан Фроленко сьогодні на диво красномовний! – Сергій Ксенофонтович кивнув у незадоволену спину дядька Бика, що пробирався між старих, провалених горбків. – Обіцяв грім небесний, землетрус і геєну вогненну. Причому останню – у подвійному екземплярі.
Інтелігент Сергій Ксенофонтович іменував настирливого дядька винятково на прізвище.
– Геєна – просто яр під Єрусалимом, – знизав плечима поручик, всідаючись на траву поруч із учителем. – Але якщо серйозно… Ви – невіруючий, я все життя був адептом Російської Православної Церкви. Ксеніє, ви…
– Переконань комуністичних! – гордо заявила дівчина, влаштовуючись поруч із поручиком. – Пекло – це те, що ви зі своїм Денікіним захищали, рай – наше світле безкласове майбутнє!
– От-от, – погодився поручик, анітрохи таким словам не ображаючись. – А все виявилося не за Дарвіном з Бутлеровим, не по слову офіційної церкви і навіть не за Карлом Марксом. Реальність – це система пана Бика: архаїчні народні міфи з мерцями, що воскресають на Великдень, і системою зовсім диких табу. Мертві ходять у гості, пригощаються крашанками… Макабр!
Оксана подивилася на поручика, що розговорився, не без побоювання. Про існування таких слів вона навіть не підозрювала. Але Сергій Ксенофонтович, нітрохи таємничому «макабру» не дивуючись, кивнув:
– Так і є, батеньку мій. Тільки архаїчна система уявлень. Але упевнений, якби наша, так би мовити, реальність була нам більше знайомою, дивувалися б ми ще частіше. Але чи так це усе дивно? Ми тисячі разів повторювали слова про народну мудрість, але не приймали їх усерйоз. Досвід сотень поколінь – не жарт!
– Але якщо так…
Андрій Разумовський помовчав, потер підборіддя, торкнувшись маленької ямочки. Подивилася Оксана на цю ямочку – і теж задумалася. Але про інше.
– Якщо так, – вів поручик далі, не маючи уяви про думки червоного бійця Бондаренко, – то можна згадати, що в середні віки багато народів вірили, начебто смертей буває дві. Попередня і, якщо можна так висловитися, дійсна. Ми на першій стадії.
– Що зовсім непогано, – учитель поглянув на тепле весняне небо, усміхнувся блідими губами. – Невже вам, молоді люди, більше б сподобалася гаряча сковорода з вугіллячком або просто чорне Ніщо?
– А рай попівський? – скинулася Оксана, за давньою звичкою не погоджуючись зі шкідливою інтелігенцією. – Наслухалась в дитинстві і про золоті галушки, і про арфи з трубами…
– Золоті галушки? – Сергій Ксенофонтович провів язиком по рідких зубах, розвів руками. – Знаєте, віддав би перевагу дійсним. А якщо серйозно… Факт відсутності зазначеного вами раю, так само як і наявності його, поки науково не встановлений. Може, він зовсім поруч, а у нас із вами зараз іспитовий термін?
– А ми до церкви не ходимо, – погодився Андрій Разумовський, явно за цим не шкодуючи. – Що ж до музики… Уявляєте, який там репертуар?
Слово «репертуар» було бійцю Бондаренко відоме, тому реготала вона разом з усіма. Реготала – і придивлялася нишком, як сміється класовий ворог Разумовський. Красиво сміявся поручик! Тому не вдалося їй вчасно своє слово вставити.
– А як вам останні новини? – поцікавився вчитель, коли питання з трубами й арфами було вирішене. – Не розумію я щось наших правнуків!
Треба сказати, що покійникам про наше життя відомо таки чимало. Яким чином – питання складне, але відомо, причому в подробицях.
– Якесь болото! – скривився поручик, одразу втрачаючи гарний настрій. – Великоросія, Малоросія, прости Господи, Естляндія… Розбіглися по барлогах! А все адвокатики з іншими демократами!..
– Мало ми їх давили, демократів цих! – скинулася Оксана. – Люди голодують, роботи немає, старих без підтримки залишили, дітки малі без призору, а вони!.. Село – у що село перетворили? Чотири хати залишилися, баби на гнилій картоплі доживають, землю запустили, замість хліба мак отрутний сіяти стали!..
– Приємно бачити таку єдність думок, молоді люди, – зітхнув Сергій Ксенофонтович. – Невже ви вважаєте, що контррозвідка Денікіна або ВЧК Дзержинського корисніші для народу? Навіть кепська демократія краща за найпрекрасніший терор! Білі, червоні… Навіть за труною помиритися не можемо!
Звідки тільки голос узявся, звідки слова? Підвівся вчитель, ніби аж помолодішав. Але і поручик підхопився. Блиснув очима яскравими, підняв гостре підборіддя:
– На чому миритися? Жили ми щасливо у великій країні – у державі від моря Білого до моря Жовтого під покровом государевого скіпетра! І коли прийшла година вмерти за неї, кращі з нас пішли під кулі, щоб не перетворили Бланк із Троцьким життя народу на пекло, щоб не стала Велика Росія поганою Ресефесерією!
– Не тобі ображати вождів наших! – крикнула у відповідь Оксана, навіть про ямочку на підборідді забувши. – Звірина ви, білі, убивці та ґвалтівники. Повстав проти вас народ трудовий, і захлинулися ви кров’ю, яку самі ж пролили! Буде вам пекло і на цьому світі, і на тім!
Договорила. Відвернулася. Зависла в повітрі важка тиша. І немов холодніше стало, темніше навіть.
– А я, знаєте, недавно вірша почув, – неголосно заговорив учитель, немов нічого не сталося. – Його років тридцять тому написали, але друкувати тоді не дозволили. Заборонено! Дикість богоспасенної батьківщини, причому чергова. Тепер, здається, дозволили… Там усе про нас із вами. Напам’ять знаю тільки уривок…
Помовчав Сергій Ксенофонтович – почав читати. Неголосно, аби тільки їм чути.
На цім кладовищі простім
Травою вкриті молодою
І ті, над ким стоять хрести,
І хто зірки носив до бою.
Сплять у могильній глибині
І так лежатимуть завжди
Голодні змалечку – одні,
Та інші – хто не знав нужди.
Поки була душа жива,
Гриміли їхні голоси.
Тепер на всіх – одна трава,
Довкіл на всіх – одні ліси…
Замовк голос Сергія Ксенофонтовича, народного вчителя.
– Неспокій, – ледь чутно озвалася червоний боєць Оксана Бондаренко рідною українською.
