Він уявив, якою могла бути відповідь, і глибоко зітхнув. Нічого, попереду третій тайм!
6
– А чому все-таки кров’ю? – поцікавився Клим, не відводячи погляду від монітора.
По екрані повзли літери, величезні, немов весняні жуки. Працюючи з важливими документами, Клим завжди ставив чотирнадцятий кегль.
Гілочка осики сиротливо лежала на підлозі.
З динаміків хихикнуло:
– Не тільки з престижних міркувань. Хоча, зізнатися, вражає. Справа в іншому. Кров клієнта забезпечує автоматичне виконання контракту з його боку. Допустімо, підійшов термін, а несвідомий клієнт сховався в культовій споруді.
– Витягнете? – Клим натиснув на Page dawn, проганяючи текст далі.
– Не те слово! – у голосі чорта дзенькало торжество. – Більше того, будь-яке порушення угоди призводить до того ж. Скажімо, клієнт зобов’язався не вступати в церковний шлюб. Варто йому сказати панотцю «так» – і вж-ж-жиг! Контракт перерваний, а в нашому закладі достроково забезпечується нове місце з наданням усього комплексу послуг.
– Угу.
Стрілочка «миші» торкнулася хрестика в правому верхньому куті екрана. Літери зникли, змінившись усміхненою чортовою пикою.
– Економ-пакет? – рогатий витяг із порожнечі товстий стос паперів у червоному файлі. – Радив би, і дуже. Бонуси пристойні. Перед початком дії контракту клієнтові забезпечується інтимна вечеря…
Тепер замість файла на екрані був величезний незграбний каталог з фотографіями. Першою йшла зубаста Брітні Спірс.
– Десять «баксів» за годину, – буркнув Клим, і каталог зник.
– Екскурсії й тури, – безжурний чорт уже демонстрував глянсоване віяло проспектів. – Усі куточки світу. Рекомендую екстрім-тур у Непал…
– Екстрім-тур! – різко перебив Клим.
Рогатий завмер, боячись злякати клієнта. Той гмикнув:
– Сюди! У це місто. На двісті п’ятдесят років назад!
Перед тим як включити комп’ютер, він ретельно перегорнув подарунок професора – жовтий пузатий двотомник Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». «Пам’ять! – строго сказав тоді студенту Химерний. – Пам’ять – наша сила, хлопче!»
Клим завжди серйозно готувався до переговорів.
Чорт виключив мобільник, труснув пазуристою лапою, відганяючи чорного балакуна.
– Там згодні. Одна доба – з гарантією повернення. Потрібен окремий контракт. Вставляй дискету.
Клим дістав з розпечатаної пачки новеньку дискету «Verbatium», не дивлячись, відправив у дисковод. По екрані знову поповзли літери-жуки.
– Носій інформації не знищувати, – коментував рогатий, – не втрачати, не доповнювати його зміст. У разі порушення контракт переривається автоматично. Після закінчення доби дискета забезпечить успішне повернення… Усе! Включай принтер.
Перед тим як проколоти палець, Клим довго протирав голку одеколоном. Вату і пластир він приготував заздалегідь.
7
За хвірткою його зустріла пітьма. Справжня, густа, щільна на дотик. Клим торкнув губами холодне в’язке повітря.
Десь удалині загавкав собака.
Страху не було, лише під ложечкою трохи нило, як перед кожною важливою угодою. Ні, не так! Подібне він почував на іспиті, кидаючи перший погляд на узятий білет.
Клим посміхнувся.
Вулиця зникла разом із будинками й асфальтом.
Так і повинно бути, у ті далекі роки жили ще за рікою. Цікаво, міст уже встигли побудувати?
Клим оглянувся і, визначивши напрямок, рушив у бік ще не існуючого парку. Права рука ковзнула в кишеню, що озвалася металевим дзенькотом. Не обдурив рогатий – дріб’язку, срібного й мідного, було повнісінько. А от перевдягатися Клим не захотів. Японська куртка, костюм від Вороніна, італійські туфлі. Екстрім, так екстрім!
Карту з роз’ясненням маршруту він би взяв, але з цим у чорта вийшла похибка. Здається, рогатий був дуже збентежений.
Дискету з гарантією чорт поклав йому в кишеню особисто. І сам же перевірив, щоб іншої, подібної, Клим із собою не прихопив. Завбачливий він, вражина!
Парк виявився на місці, звичайно, не парк ще – гайок. Клим відразу ж знайшов міську визначну пам’ятку – тисячолітній дуб. Злегка помолоділий патріарх мав дуже переконливий вигляд.
«Привіт!» – сказав йому Клим і попрямував до річки. Тільки б не прорахуватися з мостом…
– І жили тоді важко, – погоджувався зі своїм студентом Химерний Професор, – і Чужа Молодиця, вважай, за плечими стояла, і пеніциліну не було. Усе так, хлопче! А от боялися менше. Дивно? Не так і дивно, якщо подумати. Міцними росли наші предки. Якщо сміялися, то до упаду, а якщо вже гнівались – стільниці кулаком розбивали.
– Нас би вони і на поріг не пустили! – зітхав першокурсник Клим. – На вогнище потягли б, як того янкі у Марка Твена.
– От і ні, – професор усміхався в густі вуса. – Чи не пам’ятаєш, хлопче, як на Січі було? Горілку п’єш, у Бога віруєш – пишися, до якого хочеш куреня. У людині тоді головне визначити намагалися, у душу дивилися, не на одяг. А чи прижилися б ми? Про це і я хотів би дізнатися.
Міст виявився на місці – новенький, дерев’яний, ще пахне стружкою. За ним у густих вечірніх сутінках, не без зусиль розрізнялися неясні контури присадкуватих хат.
Виходить, і в цьому не обдурив рогатий. Козацьке село в півтори сотні дворів, знаменитий на всю Малоросію шинок, вітряки на околиці…
І ось тут його прохопило морозом. Клим, нарешті, усвідомив, куди потрапив.
Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!
Другий крок. Нічого.
Клим не витримав, різко махнув рукою:
– Мінятися хочу!
Дивні слова луною пішли за річку. І знову – нічого.
– Мостовий! – підвищив він голос. – Чи заспався?
Десь зовсім поруч почув важкий подих. Мостовий прямо з чорного повітря – кряжистий, покритий шипами, схожий на «імпа» з гри DOOM.
– Чого тобі, козаче?
– Службу забув? – Клим ступив уперед, насупився. – Раз мостовий ти, виходить, треба мінятися! Бо як принесу цебер святої води, покроплю отут кожну дошку і тебе, пико нечиста, не помилую!..
– Пишний, бачу ти, козаче, – мостовий не без поваги подивився на гостя. – Перший раз не я пропоную, мені пропонують. Чи ти із запорожців?
Клим розправив плечі, уявивши, що за ним спостерігають його колишні колеги. Це вам не японцям табуретки клеєні продавати!
– Поміняєш мені ось що…
– Немає! – стогнав «імп». – Помилуй, козаче! Жупан твій німецький поміняю, каптан… Найкращий дам, навіть без дірки на спині. Сам зашию! Або чоботи…
Не вмів мостовий вести ділові переговори. Ой, не вмів!
– А якщо не поміняєш, вражина, по всій окрузі знеславлю. Мостовий від обміну відмовився! На все пекло сором. Хлопчаки голопузі приходитимуть на міст плювати. А дійде до твого Люципера? Закрутить він тобі хвіст вузлом голландським…
– Твоя взяла, козаче, – мостовий знічено кивнув. – Бачу, ти не простий запорожець – характерник!
Бідний «імп» не читав Олексу Воропая.
8
Шинок знайшовся одразу. Помилитися важко: усі хати на два віконця, ця ж – на шість. І ґанок вищий, і конов’язь уздовж вулиці тягнеться, а біля конов’язі гривасті красені нудьгують, хазяїв чекають.
Віконця світилися. Клим ступив на ґанок.
Чому саме в шинок, він і сам не знав. Не інакше згадалися фільми про лихих ковбоїв. Куди приїжджий перед усім заглядає? Не до шерифа ж! Уже вечір, якщо десь і є народ, то саме тут.
Клим обережно відчинив двері. Зсередини дихнуло теплом і міцним духом часнику.
– А повернись-бо, синку! Який ти смішний! Де жюстокор купував, чи не в городі Парижі на ярмарку, що біля Нового мосту?
Величезний козарлюга сам за себе ширший, чубатий і сивовусий, ступив назустріч.
Що таке «жюстокор», Клим не знав. Залишалося одне – привітатися.
– Вечір добрий усім!
Треба було б ще й шапку зняти, але такої не захопив.
– І тобі добрий, немчин залітний! – козарлюга, не соромлячись, оглянув гостя з голови до ніг. Ще троє, такі ж чубаті, але з чорними вусами, підійшли ззаду. Климові знову згадалися ковбойські фільми. Зараз бити будуть.
– Чи горілки випити вирішив у шинку православному? – грізно насупився сивовусий. – Так і бути, наллємо. Тільки домовимось – стерпиш удар мій, не проб’єш двері потилицею, тоді і за стіл сядеш.
Клим, згадав секцію ушу, спробував згрупуватися.
– Ну, бий!
Злетів до стелі кулачище з пивний кухоль. Завмер. І вдарив регіт, та такий, що шибки у віконцях затряслися.
– Придатний, придатний, хлопче! – сивовусий опустив руку, повернувся до земляків. – А на лийтено німчину!
Он як? Клим розумів, що прибулець у японській куртці навряд чи зійде за свого. Але ж говорив Химерний Професор: не по одягові судили.
– Бий! – повторив він, підвищуючи голос. – Тільки на всю силу, бо ображуся.
Стих сміх, переглянулися чубаті.
– Ой хлопче! – похитав головою сивовусий. – Два рази б’ю, другий – коли домовину забиваю. Ну, будь по-твоєму!
Знову злетів кулак, звалив на Клима солом’яний дах.
Устояв…
– Горілки хлопцю не наливайте. Нічого! – розпоряджався козарлюга. – Вуса відростить, тоді вже. Меду кращого несіть – того, котрим ми панотця Никодима минулого Великодня у здивування ввергнули.
У голові ще шуміло, але думати було можна. Рука полізла до кишені – зачерпнути жменю чортового срібла, сунути шинкарю…
Ні, не годиться, щоб жменею! Інакше треба. Професор розповідав…
– Почекайте! – Клим не без зусилля встав, ударив долонею по стільниці. – Я… Напевно, і справді на німця схожий. Тільки тутешній я, з наших країв. Давно вдома не був, а тепер… Тепер, здається, повернувся. Хочу, щоб усі зі мною за це випили, та не просто – від душі!
І став виймати монету за монетою, устеляючи стіл. Акуратно, немов пасьянс розкладав. Красиві грошики – яка з орлом, яка з вершником.
– Хлопець, бачте, наш! – сказали за спиною.
– І справді, наш, – кивнув сивовусий, схвально дивлячись на стіл. – Давно не бачив, щоб козак так справно гуляти збирався. Будемо знайомі, хлопче. Гнат Недоскорий я, писар сотенний.
Здивувався гість, тільки ненадовго. Згадав, що писар у ті часи не тільки пір’їнкою черкав. Права рука сотника, того уб’ють – писар у бій веде.
– Клим. Будемо знайомі, пане писарю.
Його рука потонула у величезній лапищі козарлюги.
– Не клич паном, Климку! Свої ми тут. Дядько Гнат я.
– Ось, виходить, які твої справи, хлопче! – зітхнув дядько Гнат. – Тільки не го —
рюй, не до лиця козакові журба. Руки-ноги на місці, удар мій тримаєш. А що в грамоті сильний, у справах торгових, так і це не на збиток. Приїде пан сотник, з ним і вирішимо. А поки – гуляй козак. День один, зате твій!
