– Немирье, – переклав російською поручик. – Немирье… Сергію Ксенофонтовичу, а далі не пам’ятаєте?
– Здається… – учитель задумався. – Ще чотири рядки:
Як вітер б’є у твердь хреста,
«Бог є!» – мов чуємо слова.
А зірки відповідь проста –
Дзвенить: «І не було, й нема!»
– А вже скоро прийдуть, – так само тихо промовила Оксана. – За ким цього разу? Не відповіли. Та й що було відповідати?
Спокійне життя тихого цвинтаря порушувалося рідко. Тут давно не хоронили – зате час від часу з’являлися «ті», невідомі, майже навіть невидимі. Сковзне сіра тінь, закрутиться повітряний вир…
Приходили зазвичай на Великдень, одразу після служби. Усюдисущий дядько Бик був упевнений, що «ті» – гості із самого пекла, бентежила лише поява їх на Святий Великдень. Ні голосу, ні шереху… Ковзнуть тіні від цвинтарних воріт, оточать то одного, то іншого – і прощавай! Світлішала, переймалася прощальним сяйвом нестійка мертвецька плоть, здригалося повітря, завмирало.
Забирали без жодного порядку – і старожилів, і тих, хто тільки почав обживати цвинтар. Не всі боялися. Дехто, навпаки, чекав «їхнього» приходу, сподіваючись, що там, куди заберуть, настане, нарешті, остаточна ясність. Що настане, були майже впевнені – ніхто не повертався. І от наближалася чергова «їхня» година.
– Я думав, страшніше смерті нічого не буде, – поручик смикнув губами, різко втягуючи повітря. – Навіть не поборешся! Але я таки спробую, не вдасться «їм» без бою здолати російського офіцера!
– Мені здається, що «ті» – не улюблені персонажі пана Фроленка, – неголосно заговорив учитель. – Явище, якесь нерозумне, чисто природниче. Але ми погано знаємо закони цього світу.
– Закони тут звичайні, цілком наукові, – твердо заперечила Оксана більше за звичкою, ніж переконано. – Тільки що це? Те, про що ти, Андрійку, говорив: друга смерть? Та, що дійсна?
Моргнув здивовано поручик Андрій Володимирович Разумовський, почувши таке звертання від червоного бійця, однак сперечатися не став.
– Хто відає, Ксеніє? Але в такі хвилини, коли чекаєш, за ким цього разу, мені знову хочеться молитися, немов у дитинстві. А щодо наукових законів… Ми знаємо, що забирають не перших стрічних, не тих, що біля воріт, і не за строком перебування. І не за пропуск церковних служб – нас із тобою досі не чіпали…
Тут уже Оксана здивувалася, величанням на «ти», але противитися не стала.
– …Тоді кого? Грішників? Праведників? Священика, що біля церкви похований, більше сотні років не забирали, він усе плакав, просив не залишати між небом і землею. Але і самогубця, що за огорожею лежить, більше століття не турбували.
– Правило Секста Емпірика: при нестачі даних утримайся від судження. Ось так! – спокійним голосом констатував Сергій Ксенофонтович. – А тому, не маючи уявлення про перспективи, не будемо зарані турбуватися. Хоча й радіти немає особливої причини. Боюся лише, що в будь-якому разі приємним відпусткам на великі свята настане кінець.
Не сперечалися – ні про що було сперечатися.
Тим часом, мешканці цвинтаря поверталися – хто з церкви, хто з власної колишньої хати. Але почастуватися, одержати звичну нехитру їжу, як належало мерцям на Великдень, довелось небагатьом. Запустіло село, позаростали бур’яном старі пороги, майже всі селяни вже давно перебралися – хто в близьке місто, хто за цвинтарну огорожу.
Дядько Бик теж був тут. Зібравши декількох давніх знайомців, він почав звичну бесіду на улюблену тему: про підступи нечистої сили і про те, як цій силі опиратися. Йому вірили і не вірили, але слухали охоче. Не так багато розваг на цвинтарі, тут і дядькові Бику будеш радий!
Поручик і Оксана теж підійшли, присіли поблизу. Сергій Ксенофонтович залишився, де був. За життя йому довелось прочитати чимало фольклорних збірників, і простодушні одкровення пана Фроленка наводили на нього нудьгу.
– …І вийшло! – віщав дядько Бик, здіймаючи руки для більшої переконливості. – Усе як потрібно зробив. На заговини перед Великим постом видобу я з вареника сир, поклав за щоку, переночував не виймаючи, а вранці вийняв і в пояс зав’язав…
Поручик, уявивши собі все, дядьком пророблене, лише гмикнув – і несподівано для себе торкнувся долонею пальців червоного бійця Бондаренко. Ледь здригнулася долоня…
– Потім заходив я з цим сиром у церкву рівно дванадцять разів, поки піст тривав. А сьогодні, коли до заутрені поспішав, перша з відьом мені і зустрілася. Як довідався? Та вона ж сиру попросила! А за нею – друга…
– Та у них цілий заповідник! – не витримав Андрій Разумовський. – Чотири хати в селі, а відьом скільки?
– Їх отут на суботник із усього повіту зібрали, – пояснила дівчина трохи голоcніше, ніж було потрібно. Почув дядько Бик, насупився.
– Точно говорю! Потім піднявся на дзвіницю і став униз дивитися. Бачу – йде тітка з дійницею на голові, за нею собака – теж з дійницею. А слідом покотило: дві кішки, свиня, стіг сіна, а потім і зовсім – колесо від мотоцикла «Ява». І клубків різних ледве не дюжина. Ось вони, відьми, в подобі своїй справжній! Усім відомо, що на Великдень вони, прокляті, силу втрачають, тому й роздивитися їх доброму православному можна…
Не витримала Оксана – сміхом зайшлася. І сама не помітила, як пригорнулася лицем до плеча поручика Разумовського. Бачте, дуже розсмішили її дядькові байки.
– Щодо стогу – правильно, – прошепотів Андрій Володимирович, губами вушка її торкнувшись, – ми так на фронті гаубиці маскували.
Не стала суперечити дівчина: і справді, вдало. Йде собі стіг повз церкву, не чіпає нікого, усім «Христос воскрес» говорить, щасливого Великодня бажає…
– А все чому? – ще дужче насупився дядько. – А тому, що до церкви окремі громадяни не ходять, головне ж – корів липовою лозиною ганяють. Та де ж це чувано? Липовою лозиною! Будь-яка відьма, навіть найбільш пропаща, до корови підібратися може. Ясен, ясен потрібний, скільки повторювати можна?
– Ой! – раптово почулося зовсім близько. Один із селян, давній приятель дядька Бика, що помер від чорного запою три роки тому, тицяв пальцем у бік в’їзду. Завмерла Оксана, руку поручика Разумовського до болю стисла.
«Ті»! Вже у воротах!
…Сковзали прозорі тіні, хрести й огорожі обходячи, нечутно, неспішно. Вставали мерці, дивилися покірно, не відводячи очей. «Не за мною?» – без слів запитували. Тільки один не витримав, на коліна упав: «Забери! Не хочу більше!» Навіть не здригнулася тінь, мимо пропливла.
Колихнулося повітря перед поручиком Дроздовського полку Андрієм Володимировичем Разумовським. Не ухилявся поручик, стемнів лише поглядом, мундир свій потертий поправляючи. Блиснуло великоднє сонце на золотих погонах.
– Не його! – твердо сказала боєць робітничої і селянської армії Оксана Бондаренко. – Мене бери!
Не чує тінь, не відповідає, далі пливе. От уже перед дівчиною вона, поруч зовсім. Дихнуло морозом, пропалило до кісток. Ступив уперед поручик, класового ворога закриваючи.
– Спочатку мене!
Далі ковзає тінь, байдуже, спокійно. За сусідній хрест, за іржаву огорожу.
– Пронесло!
В один подих видихнули білий поручик і червоний боєць. Узялися за руки. Але відразу вперед подивилися. Далеко вже тіні, вважай, усіх минали, не торкнули. Хто ж залишився?
– Сергій Ксенофонтович!!!
Смикнулися. Зупинилися. Переглянулися.
– Не допоможе, Андрійку, ти ж знаєш! – шепнула дівчина. – Не допоможе!
– Не допоможе, – погодився поручик Дроздовського полку.
Знову подивилися одне на одного. І кинулися вперед – туди, де тіні до колишнього вчителя підступали.
– Назад! Назад! Діти, назад!
Сергій Ксенофонтович багато років так не кричав. Не підвищував у класі голосу учень великого Ушинського, вихованців своїх поважаючи. А от зараз – довелось.
– Не треба, діти!
Знали, що не треба. Але все ж не зупинилися.
Встигли! Перед тінню першою, що вже до вчителя підбиралася, пліч-о-пліч стали.
– Назад, сволото червона! – підняв кулаки за правилами англійського боксу поручик.
– Порішу, контра! – замахнулася боєць Бондаренко іржавим револьвером, що поклали друзі в її фанерну труну.
– Ідіть, Сергію Ксенофонтовичу, йдіть! Ми прикриємо!..
І – вдарило. Далеким гарматним громом, забутою скоромовкою кулемета «Максим». Ударило, затягло густим туманом останнього болю. Останнього, такого пам’ятного…
Стис побілілі пальці поручик Разумовський, прямо в кінську морду кулеметним стовбуром цілячи. Від стрічки недогризок залишився, оточена з усіх боків тачанка, бородаті пики вже поруч. «Здавайся, біляк!», – репетують.
– Сміливо ми підемо в бій! – ощирився в чужі личини поручик. – За Русь святу! І за неї проллємо…
Не пісня вийшла, тільки хрип. Але зумів усе-таки – разом, однією чергою поклав коня й вершника. І зрадіти встиг наостанок. Злетіла до самого неба чужа шабля, заюшила темна кров з перерубаного горла.
Сміливо ми підемо в бій за Русь святу…
Командир відділення убитий і взводний убитий. Б’ють в упор тачанки махновців. Потрапив у засідку непереможний загін товариша Химерного.
– За мною! – кричить боєць Оксана Бондаренко. – Порубаємо гадів! Сміливо ми підемо в бій за владу Рад!..
Тачанка – що фортеця. Огризається кулеметним свинцем, не підійдеш, не під’їдеш. Але все-таки прорвалася боєць Бондаренко на своєму сірому в яблуках красені-коні, махнула шаблею, голову лиху махновську на криваву кашу дроблячи. І ще встигла здивуватися, чому шабля не в руці, чому закривавлена трава так близько.
Сміливо ми підемо в бій за владу Рад…
– Скільки разів можна помирати, Андрійку?
– Скільки разів можна помирати, Ксеніє?
Догоряв вечір, ішов геть зі старого цвинтаря. Порожньо стало, розбрівся народ мертвий під свої хрести та зірки. Постояли червоний боєць і білий офіцер над спорожнілим вічним домом Сергія Ксенофонтовича, що був народним учителем…
– Як у дитинстві, Ксеніє. Скривдять – пожалітися хочеться хоч кому-небудь. Тільки я вже тоді знав: не можна жалітися.
– Не можна, Андрійку.
Загустала вечірня пітьма, закликаючи ніч. Відпустка кінчалася. Скаржитися було нікому.
– Почитай вірші, Андрійку! Ти, напевно, багато віршів знаєш.
– Знав. Забулося все… Ось пам’ятаю – про війну.
Зітхнула Оксана, сподіваючись почути зовсім про інше. Але заперечувати не стала. Про війну, так про війну.
– Ці вірші друг мій написав – штабс-капітан Вершинін. У батальйоні нашому – Першому офіцерському – його вірші всі любили.
Помовчав поручик, відступив навіщось на крок.
Червоних тисячі багнетів,
три сотні нас.
Але ми пройдемо крізь їх полки
востаннє.
І кров під шаблею гаряча,
і помста свята…
А хто віддячиться катам –
Бог знає.
Знесилена, востаннє,
піхото, встань!
Нехай розтопче мертвих нас
та п’янь убога.
Хто ще живий, до бою уставай,
поки ми є…
А хто народиться колись –
Бог знає.
Зламавши долею віки,
підем у вічність.
Усіх, хто цей згадає бій,
ЧК здолає.
Зате були ми – сіль землі
І честь вітчизни…
Згадають нас по іменах?
Бог знає!
Нам байдуже, що лежимо
у бруді, у крові,
Лиш ти, Росіє-матінко,
живи,
хоч мертві ми,
але хотіли б знати правду:
чи ти ще є,
чи ти жива, чи ні?
Бог знає!
Хоч мертві ми,
але хотіли б знати
правду: чи ти є,
чи ти жива, чи ні?
Бог знає…
Послухала вірші про війну червоний боєць Оксана Бондаренко, теж на крок відступила.
– От про що ти сказати хотів, Андрію Володимировичу? Тоді відповідь вислухай: врятували ми Росію і народ врятували від таких, як ти! І жива вона буде без таких, як ти. І миритися нам з тобою немає на чому!
– Немає на чому, – кивнув поручик Дроздовського полку, підходячи трохи ближче. – Можна я тебе поцілую, Ксеніє?
– Ні, Андрійку! – зітхнула червоний боєць Бондаренко. – Не будеш ти, біляк, мене цілувати. Я сама тебе поцілую…
– Знаєш, Андрійку, подумала я зараз… Якщо мертві, нарешті, помиряться, може, і живим легше стане? Ціле століття, рік за роком – кров і кров, ворожнеча і ворожнеча, страшніше, ніж у пеклі!
– Можливо. Тільки як їм… Тільки як нам помиритися?
– Неспокій, – прошепотіла Оксана. – Немирье, – переклав Андрій.
