Тільки худий монах-домініканець у рясі з каптуром одчинив віконниці, висунувся по пояс із вікна будинку Зновальських, щось буркнув собі під ніс і притьмом сховався - побіг доносити, хоч і ні про що тут було доносити; чи, може, просто не надав значення.
- Та пропади ж ти пропадом!
- пробурмотав похмуро абат Ян, стьобнувши поглядом по віконцях, що так і зосталися відчинені. Більше не сказав ні слова.
Ішов собі й мовчав.
…Кажан-нетопир із колись перебитим крилом, яке потім погано зрослося, висів на гілці явора вниз головою та дивувався. Наставала його пора - правильна, нічна, коли дивляться не очима й живуть однією миттю - а тут людці якісь вештаються, хоч їм давно пора залізти у свої дерев’яні нори й спати або горланити пісень, зібравшись на лузі навколо багаття. Нетопир почеберяв кігтиками, шкірясті крила ляснули раз-другий - але ні, звірок залишився висіти, немов сухий лист, і тільки сумовито кліпнув круглими оченятами.
Місяць виглянув із-за кам’янистого плеча Криваня, пригадав золоті деньочки, чи то пак - нічки, коли він був молодий рогатий місяць, і тужливо замерехтів, обсипаючи жовтим пилком купку людей біля могильного горбка. Місяць не розумів, чому люди вибрали саме цей горбок, хоча довкіл на цвинтарі було доволі інших, точнісінько таких самих, але вирішив зайве не замислюватися над людськими примхами, уже й без того на обличчі плями!
Хіба що згадалося ні сіло ні впало крізь дрімоту: займався світанок; спливали останні місяцеві хвилини перед тим, як він мав піти геть; люди - здається, ті ж самі, тільки тепер їх було значно менше, - і вони з’юрмилися біля дощаної огорожі; і тумани, сизі тумани старого цвинтаря…
Північ наближалася, коли неподалік від тихого шафлярського цвинтаря зафоркав кінь, а слідом за ним зарипіли колеса - враз із тиші, немов із чужого неба, звалився тарантас.
Утім - навряд чи з неба це.
3
- З’явився… - пробурмотав абат, відвертаючись та дивлячись у фіолетове, кольору єпископської мантії, небо з великими діамантами зірок.
Дивитися на прибульця настоятелеві не хотілося - навіть для того, аби побачити, що голова гостя простоволоса: свій незмінний берет із півнячим пером той нервово бгав у кулаці.
- Хто це?
- звернулася до брата здивована Тереза.
- Він. Марта, мабуть, розповідала… Півняче Перо.
- Великий Здрайця?!
- зойкнула Тереза, різко підхопилася і, ступнувши назустріч постаті прибульця, котрий виринув із темряви, неприязно поцікавилася:
- Що, по батькову душу приїхав, нечистий?
- Не мели язиком, - візниця з тарантаса зморено витер зібганим у кулаці беретом спітніле чоло, хоч ніч видалася аж ніяк не жаркою, тож упрівати було начебто ні з чого.
- Відчепися. Не моя вона, душа батька вашого, хоч і шкода, але не моя. Не дотягтися…
- Тоді для чого ти тут?
- не витримала Марта, притискаючи до себе Джоша, який ледь чутно заскавчав.
- По нього?
Вона кивнула на пса.
- І не по нього, не бійся, - з прикрістю відмахнувся Великий Здрайця.
- Хоч і варто було б… Хочете, розвеселю?! Не хочете? Ну тоді все одно розвеселю. Сам не знаю - навіщо я тут! Хіба що тебе побачити, злодієчко моя, - диявол сумовито посміхнувся, умощуючись поруч та вдаючи, ніби хоче обняти Марту за плечі.
Марта вже хотіла відсунутися, але чомусь цього не робила, тільки мерзлякувато скулилася.
Помовчали.
- Спасибі, - не до речі буркнув раптом Михал і затнувся, мовби присоромлений.
- Кому?
- щиро здивувався Півняче Перо.
- Кому ти дякуєш? Мені?!
- Тобі, - кивнув Михал.
- За те, що і Марті, і мені допоміг тоді живими піти. От уже від кого не чекав допомоги… Але все одно - спасибі.
Явно розгублений Здрайця не здобувся на слово. Запала напружена пауза, під час якої абат Ян думав, що за простим «спасибі» криється «спаси, Боже», хоч, правда, більшість про це давно забула.
- І що ж ти збираєшся тепер робити?
- знову першою не витримала Марта.
- Адже я розумію… Ох, нічого я вже не розумію, тільки ж від тебе просто так не відчепишся! Що робитимеш, я тебе питаю?!
- Та не знаю я!
- ледь не вигукнув диявол у вічі жінці, бризкаючи слиною.
- Не знаю! Колись мені було зле - якби ти знала, злодієчко, як мені було зле!.. Неправильне це слово, немає таких слів у людській мові, це треба пережити самому! І зараз мені погано, але зараз мені саме погано, я вперше в житті відчуваю саме таке, вперше відчуваю правильність сказаного!.. Ну навіщо, якого чорта тебе занесло до Відня, злодієчко?!
Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих - ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився?
- здивувався абат Ян.
- Господи, прости мене, грішного, - може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!»
- …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, - вів далі Великий Здрайця.
- Кожної миті - вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ - о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність - але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними - але це тривало недовго… А тепер - тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений - ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» - я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть - що робити нещасному дияволові?!
Півняче Перо похлинувся й замовк.
Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали - вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю.
- Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, - прорік нарешті абат Ян, - але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, - але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, - надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі?
Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст - мимо волі Яна.
- Допомогти МЕНІ?
- саркастично посміхнувся диявол.
І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою.
- Ще ніхто не пропонував мені допомоги, - стиха вимовив він після тривалого мовчання.
- Я допомагав багатьом, а мені ж - ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, - чим ТИ можеш МЕНІ допомогти?
- Ще не знаю, - чесно зізнався Ян.
- Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід…
- І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола?
- Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе.
- Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду - а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, - у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай - як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, - він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, - я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу.
- Тоді, на млині, - абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, - ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так - а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища!
- то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись?
- Не здатний, - сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо.
- Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона - єдина.
Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» - майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися!
Утім, істота перед нею таки була дияволом.
- Мене проклято, - повторив Півняче Перо.
- Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!
- Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це - інакше?
- перебив диявола абат.
- Не знаю, - подумавши, відповів Півняче Перо.
- Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист - називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі - й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться - але я збираю…
Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся.
- Ти певен, що це - шлях до визволення?
- тихо спитав блідий як смерть абат Ян.
- Так, - кивнув Великий Здрайця.
- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі?
- абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи - і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи - і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!
- Звільнити їх хочеш?
- підвів брову диявол.
- Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках - розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони - частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!
- Отже, вони теж страждають?
- А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони - у пеклі, а це пекло - в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене!
- але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку - не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…
- Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?
Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.
- Ні. В мені - аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя «дай!» - от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця - адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…
- Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, - пробурмотав абат.
- І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло - ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти - тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття - отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву.
- Альбігойці?
- розреготався диявол.
- Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з «чистих» катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом - адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?!
Абат підніс руку, закликаючи Великого Здрайцю замовкнути.
- Тоді, може, правильне й інше: терзаючи в собі інших, ти не очищаєшся сам, як казан із горючими залишками їжі не очищається від кіптяви. Але й ти перебуваєш на землі - отже, у чистилищі! І якщо, страждаючи сам, ти відмовишся мучити інших; якщо ти відпустиш їх на волю, розкидаєш свій викуп, роздаси його жебракам і сам перетворишся на жебрака, якому нічого втрачати, то, можливо, зумієш очиститися й народитися заново?! Спустошивши пекло в собі та пройшовши кола чистилища - чи збережеш ти ім’я диявола?!
- Я не думав про це, - Великий Здрайця здивовано глянув на абата, і погляд його на мить спалахнув неможливою, нездійсненою надією. Спалахнув - і відразу ж погас.
- Ні… не можу. Це понад мої сили. Я можу тільки брати, брати і брати, збирати душі, набивати ними свою калитку, крихту до крихти збирати викуп, який колись подарує мені визволення…
- Але ж тоді може народитися диявол значно страшніший та могутніший від тебе теперішнього! Народиться справжній Князь Тьми, і він існуватиме тут, на землі!
- абат, неспроможний уже всидіти на місці, підхопився й заходив туди-сюди, кусаючи губи й нервово смикаючи агатові чотки, що висіли в нього на поясі.
- Чи не так народився ти сам: коли попередній диявол, менший за тебе, нагромадив нарешті свій викуп і згорів у його полум’ї, розплавився, як плавиться руда, щоб дати життя металу!
