– Нічого особливого. Наші, вампірські сни. Не хвилюйся, приятелю, ти не унікальний. На них страждає вся зубаста братія. Просто про таке не заведено говорити в суспільстві. Соромно. Терпи й помовчуй.
– Але ж чим далі, тим гірше!
– Природно. Чим далі, тим гірше. Порівняно з новою ходкою попередня здається медом. Поживи стільки, як я, натерпишся.
– Я не хочу терпіти!
– А що робити? Рецепта немає, магія безсила. Ти вже повір мені на слово: шукали, намагалися, виверталися… Марно. Сниться, і хоч ти йому що! Терпи, дурненький…
Мало втішений «батьком», фон Тирле повернувся до рідного склепу.
«Третя ходка» почалася зі сну, такого ж несподіваного й такого ж огидного. Спрут кольору запеченої крові, у білястих лишаях, заліз у Реджинальдову труну. Це вже був не виплід уяви, але ще й не реальність – сон, та й годі. Вампір спав і бачив, як він спить у домовині, в обіймах мерзенних мацаків. Спрут пожирав його цілий день, від світанку до заходу. Виродок не квапився. Відривав, скубав, розчиняв, висмоктував. Пропускав через себе, викидаючи назовні жахливі, мислячі, стражденні нечистоти…
Коли Реджинальд прокинувся, сонце давно сіло. Він проспав – промучився! – куди довше звичайного. Над цвинтарем уже промайнула стрімка північ. Наближався світанок, а з ним і новий сон. Від голоду кишки скручувало вузлами. Вампір труснув головою, повертаючи думкам ясність. Злетів над огорожами та пам’ятниками – він розумів, що змінився.
Вигляд нетопира дався значно легше, ніж звичайно.
Найближчі три ночі фон Тирле досліджував власні таланти. Ікла зробилися гострішими, рухи – прудкішими, погляд – гіпнотичнішим. Негативної реакції на часник і срібло поменшало. Переваривши вампіра, снулль зробив його сильнішим.
У Палаті міри й ваги Реджинальдові зберегли одиницю еталона. Виявилося, такі стрибкоподібні зміни характерні для упирів, їх беруть до уваги при розрахунках. До параметрів мірної одиниці входила й динаміка розвитку об’єкта.
Тепер фон Тирле знав, як пізнається некроеволюція.
Зжерли й викинули.
Терзаючись снами, що повернулися, він із жахом чекав: коли ж прийде черга «розвиватися» далі? Коли кривавий снулль прилетить, не тримаючи кошмар у мацаках, а з бажанням поласувати беззахисною здобиччю?
Час спливав.
Ніч змінила день.
Ява – сон.
Снулль прилітав їсти ще не раз. Нарощування здібностей уповільнилося, але тенденція збереглася. Останнім часом вдавалося бачити відразу два сни: перший – про хворого волоцюгу в підвалі, а другий – про снулля, що насолоджується безгучно волаючою трапезою.
– А якщо його вбити? – запитав гачка-батька фон Тирле, відчуваючи жах від самого цього запитання. – Я про снулля. Вбити, зловити, заґратувати. Зітерти в порошок. Найняти ловця-морфініта. Навиворіт вивернути гадину! Що тоді буде?
Гачок зітхнув.
– Ще гірше буде. Так, сни перестануть снитися. Але ти почнеш деградувати: не щодня, а щогодини. Вигляд нетопира? – забудь, пташок. Туман? – навіть кашею не розтечешся. Ікла затупляться. Погляд утратить демонічність. Від самого запаху осики тебе трястиме. Від часникової лушпайки покриєшся виразками. Про срібло я навіть казати не хочу. Тільки вимовлять: «Срібло!» – а ти вже весь гориш.
– А голод? Спрага?
– Із цим – навпаки. Жерти захочеш, немов рік зі склепу не вилазив. І що найприкріше – питимеш, і не напиватимешся.
– Надовго?
– Поки новий снулль не з’явиться. Чекати маєш його, як порятунку. Зрозумів, дурненький?
Із розповіді гачка складалося враження, що він говорить не з чужих слів. Надто вже дрижали пазуристі батькові пальці. І губи він облизував: пересихали від монологу.
– Я зрозумів, – кивнув «пташок».
Реджинальд фон Тирле, еталонна одиниця вампірів Брокенгарца, не знав, що колись йому доведеться благати нещадного венатора відпустити мерзотника-снулля на волю.
* * *
За вікном скрипки заграли танцювальну.
Почався шум. Підпила юрба проходила повз «Дракона й Лілію». Слухаючи смутну повість фон Тирле, якось забулося, що в місті – Вальпургіналії. Сміх, пустотливі вигуки здалися недоречними, як на похоронах. Пронизливий дискант злетів над загальним гомоном, угвинтився в небеса, підсвічені далеким феєрверком, і розсипався бешкетною частівкою:
– Ох ти дуле, моя дуле, —
Не продати, не купить!
Хіба з зашморгом на шиї
Тебе катові скрутить?
Юрба закричала від захоплення, вимагаючи продовження, – і раптом затихла. З готелю вибіг хазяїн, наполегливо вимагаючи спокою. 3,7 еталона – це вам не грифон начхав! У номерах відпочивають пожильці, стомилися за день, прошу дотримуватися тиші, буду скаржитися – і все таке.
– Це Брокенгарц, – криво посміхнувся вампір, коли веселуни, замість того, щоб послати хазяїна в чертоги Нижньої Мами, почали спілкуватися пошепки й навшпиньках відійшли подалі. – Чули? На прощання скрипалі заграли колискову. – «Спи, моя радість, засни…» І я не хочу позбавляти вас сну, пане. Пообіцяйте, що відпустите мого снулля, і я піду.
– А якщо я не дам обіцянки? – запитав Фортунат.
– Я все одно піду. Що я можу вам зробити? Солі на хвіст насипати? Ви мене в баранячий ріг… Скажете, був вихід? Запитаєте, чого ж я не наклав на себе руки, якщо так страждаю?
Він нахилився вперед, намагаючись заглянути венатору у вічі.
– Батько сказав: вампірсамогубець навічно залишається у своїх снах. Ви розумієте? Не половину існування, а все життя. І день, і ніч. У смердючому підвалі. Біля сміттярки. Ні, я не зможу. Від самої думки про це мене кидає в холодний піт, хоча мертві не пітніють. Інакше я давно б… Адже це просто: укопав осиковий кіл у землю й упав обличчя уперед. Думаєте, я б злякався? Ех, ви… Я був кірасиром. За життя. Гідно показав себе під Трендау. Орден Вічного Мандрівця з бантами. Не вірите?
Мисливець на демонів промовчав.
Вірилося слабко. Цей голомозий, нервовий бідака – один із тих молодцівкірасирів, чия божевільна, самогубна атака під Трендау не тільки врятувала життя курфюрстові Боніфацію, що потрапив в оточення, але й повернула військову удачу спиною до переможців, що вже тріумфували від щастя?! Уявити фон Тирле в сідлі? Палевий колет, галуни на обшлагах? Каска й кіраса, чорна зі сріблом? На грудях сонцем сяє золотий герб Брокенгарца?
У руці – довгий палаш, рот розчахнутий несамовитим криком?
Уява відмовлялася підкорятися.
– Не бійтеся, пане, – замість відповіді сказав Фортунат. – Я зроблю все, щоб ваш снулль звільнився. Тирулега не відмовить. Ми випустимо снулля у віконце, і він…
– Скажіть… Який він на вигляд?
– Хто?
– Мій снулль!
Дивна справа: вампіра аж затрясло від збудження. Немов запійному пиякові дали понюхати міцного вина. Верхня губа ощирилась, оголила ікла. Зіниці звузилися, перетворившись на вертикальні щілини. Пальці скорчилися, втяжні пазурі виповзли назовні.
Реджинальда бив сильний дрож.
В іншій ситуації венатор подумав би, що упир готується до нападу. І негайно вжив би заходів. Але тут… Фортунат сидів, дивився на збудженого фон Тирле й міркував, як би точніше описати йому снулля.
Наче дитину хотів заспокоїти.
– Ну, він малиновий. Знаєте, коли малина стара, вона темніє…
Згадалося, що найкраща малина росте біля нужників і на цвинтарях.
– По тілу – світлі плями. На вигляд – схожий на спрута. Хоча мій друг, доцент Кручек, твердить, що радше на медузу. Мацаки, дзьоб, штрикальця. Та ви ж і самі його точно описували!
– Великий? – тихо спитав фон Тирле. – Гігант?
– Нічого подібного. Не більший за кішку, – венатор розвів руки, показуючи розмір. – І літає. Якщо чесно, мерзенна тварюка. Тут ваша правда.
– Я хочу його побачити!
– Навіщо? Ви ж його бачили.
– Уві сні! Тільки вві сні! Я хочу побачити його наяву! Ви допоможете мені? Я побачу мого снулля, а потім ви його відпустите…
І правда, подумав Фортунат. Снулль прибував, коли Реджинальд уже спав мертвим сном. Відлітав – за мить до його пробудження. Те, що в сні снулль був приблизно такий самий, як і наяву, за винятком розмірів, нічого не міняло.
З іншого боку, чому б і не зробити послугу фон Тирле? Нам ця послуга ламаного шеляга не коштує. А вампірові – радість. Он як він змінився! Глянеш – і повіриш: такий міг у кірасирах.
Каска, палаш, баталія під Трендау.
Герой.
– Гаразд. Я домовлюся з морфінітом. Повертайтеся в склеп і чекайте. Ми прийдемо до світанку й принесемо вам вашого снулля. Ви подивитесь один на одного, снулль полетить на волю, а ми розстанемось, як добрі друзі…
Вампір підвівся із крісла.
– Я ваш боржник, пане. Фон Тирле добра не забувають.
Мить, і венатор залишився в номері самодин.
* * *
Вимуштруваний портьє лише вклонився, приймаючи у Цвяха ключ від номера. Під час Вальпургіналій день і ніч у Брокенгарці зливалися в божевільну круговерть. Людина, вирушаючи на нічну прогулянку, мала цілком природний вигляд. Утім, навіть якби не вирував у місті фестиваль, портьє був би такий же незворушний. Пожильці вільно заходили чи виходили, коли їм заманеться.
«Драконові й Лілії» у недалекому майбутньому явно світив шанс отримати 4 еталони.
Ковзнувши поглядом по дошці з рядами пронумерованих гачків, мисливець на демонів виявив дивний факт. Ключ від 23-го номера висів на місці. Виходить, Кручек додому не повернувся. Таки передумав відсипатися й пішов «фестивалити». Молодцем, теоретику! Не те, що ми: то чужі сни, то бесіди опівнічні; то премося через усе місто – і хоч би в аустерію чи до поступливої красуні.
Та ні ж!
Дав упиреві слово? – тримай тепер його.
Венатор від роздратування голосно ляснув вхідними дверима. Ображено тенькнув дзвоник. Рвонувши по сходах, Фортунат швидким кроком попрямував до готелю «Тихий закуток». До мети він дістався без пригод, якщо не зважати на зустріч із компанією молоді, що лякала випадкових перехожих у темному провулку.
Перехожі жахалися з величезним задоволенням.
Зачувши наближення Цвяха, жартівники вискочили зза рогу. Вони завивали й корчили мармизи. Справжня ноктюрнела, затесавшись межи молодиків, накривала їх «флером», спотворюючи обриси. Однак мисливцеві сьогодні було не до гумору.
– Гайда звідси! – гарикнув він, набуваючи Вигляду, з яким спускався в пекло. – Вуха надеру, шмаркачі!
Марно він сподівався, що шибайголови поступляться дорогою. Молоді люди просто шаленіли від захвату. Обступивши монстра, вони заповзялися упросити його, щоб приєднався до забави.
– Пане демоне, благаємо!
– Із вами буде ще краще!
– Ви такий милий!
– Ви такий страшний!
– Ох і потішимося!
А ноктюрнела загравала, хапаючи за жувальця.
Щоб уникнути тривалих пояснень, венаторові довелося скористатися крильми за їхнім прямим призначенням та й махнути через кілька будинків на сусідню вулицю, скоротивши собі шлях до «Тихого закутка».
Портьє спав за конторкою. Він лише на мить розплющив очі, коли пізній гість пройшов повз нього, і знову поринув у сонмрію.
– …доволі леткий. Бачите?
– Яка розкіш! Випаровуватися просто на очах!
– А що я казав?
Голоси видалися Цвяхові напрочуд знайомими.
