Із настанням темряви місто перемінилося. Вулиці покреслили незліченні гірлянди ліхтариків. Зв’язані ниткою, посміхалися черепи, вищирялися рогаті пики й вовчі морди, фиркали іскрами балухаті жаби. Всюди грала музика: скрипалі й лютнярі, дударі й цимбалісти, ложкарі й варганісти змагалися за титул кращого шпільмана.
На площах співали й водили хороводи.
– Понаїхало тут!!! – захоплено репетував якийсь хлопчисько, тікаючи від няньки.
За будинками в піднебесся із тріском і шипінням злітав феєрверк. На чорному оксамиті повільно гаснули іскристі розчерки. В очах рябіло від строїв і масок, моторошних і потішних. Магів хтось гукнув, і Люстерка, церемонно вибачившись, пірнув у морок, звідки вже не повернувся.
– Агов, ви далеко? – попитав Пумпернікель.
– Шукай тверезого! – долинуло здалеку.
– Безнадійно, – резюмували маги хором.
Незабаром вони пустилися навприсядки – хто кого перетанцює. Саме тоді до них прибилася гарненька гомофеліночка.
– Свято! – розчулено сказав їй скарбівничий, утираючи скупу чоловічу сльозу. – Радіти треба!
– Порадіємо, красунчику? – підморгнула киця.
Потім вони хотіли піти на лекцію про «нелетальне співробітництво», але потрапили на публічний диспут. Ну так, це Пумпернікель усіх туди затяг. Киця бажала усамітнитися з «красунчиком», Гарпагон вимагав лекцію, Матті з Фартом було наплювати, а скарбівничий здер із тумби афішу про диспут, де значилося: «Тема: щільність проходження бісів у мінімізованому вигляді крізь портали обмеженої пропускної здатності».
Маги не відразу допетрали, що йдеться про споконвічний камінь спотикання софістівприкладників і схоластівемпіриків: скільки бісів за хвилину протиснеться крізь вушко голки? Зате скарбник зметикував блискавично – кинувся в бій. Відтіснивши від аспідної дошки якогось заїку з перекошеним від зловживання обличчям, він демонічно розреготався, зітер ганчіркою опонентове обчислення й заходився коло власного.
Сьогодні Август Пумпернікель був у якнайліпшому настрої. Формули та рівняння сполучалися, народжуючи істину. Та легко спростовувала саму себе, двоїлася, троїлася, породжуючи у свою чергу суперечки… Учасники диспуту охали, ойкали та підкидали догори чепці, зірвані з дам, що пробігали мимо. Час від часу скарбівничий просив аудиторію підказати йому числові значення: радіуси кривизни овалу вушка, пропорції мінімізованого біса, комфортну відстань між сусідніми бісами…
Останнє питання викликало ревіння захвату серед бісівської братії:
– Правильно!
– Не бажаємо, як оселедці в бочку!
– Давай комфорт!
– Давай, арифмете! Розраховуй на нас!
Біси, мов горохом, сипали цифрами.
У підсумку Пумпернікель таки вивів остаточну формулу, підставив у неї все, що було потрібно, й оголосив, що за хвилину крізь вушко голки пройде 144 758 бісів. Аж ніяк не 13 мільйонів, і навіть не 666 легіонів, як твердили попередні дослідники цього питання.
Заперечити результат ніхто не наважився.
Зрадівши, біси потягли Пумпернікеля відзначати видатне наукове досягнення. Незадоволена таким розвитком подій, дівкаперевертень буквально прилипла до скарбівничого. Не залишалося сумнівів, що так чи інакше, як не києм, то палицею, але вона таки доможеться свого. Здається, блискуча перемога кавалера в диспуті ще більше заохотила гомофеліну.
Куди подівся Гарпагон, ніхто не знав.
Мабуть, не захотів іти на цвинтар.
Незабаром, заснувши на м’якій травичці в затінку якогось склепу, друзі зрозуміли:
«Старий мав рацію».
* * *
Бічний заліт, або ефект Морфініда
У льоху смерділо теплою гнилизною.
Сірі, з горбами та щілинами стіни були схожі на тіло прокаженого. По них тяглися труби, обліплені де товстою, а де тонкою іржавою коростою, брудом та пластівцями цвілі. Труб було багато: вище, нижче, біля ніг чи на рівні лиця. Горизонтальні жили трималися вертикальними стояками. У місцях з’єднання стирчали заклепки.
У трубах скиглило й брьохалося.
Здавалося, чудова зливна труба з ванної кімнати «Дракона й Лілії» переселилася сюди, пустила коріння, рясно розрослась – і забула щасливе дитинство, перетворившись на виродкакракена, отруйну грибницю, кишківник якогось монстра.
Із найближчого наросту клубочилася пара: огидна, біляста, немов ікра в череві дохлої риби. Струмок коливався, сичав гадюкою, вився кільцями – й нарешті звертав до прорізу, схожого на дупло у хворому зубі. Там згущувалася пітьма. У мороці струмок розчинявся, додаючи вологи спертому повітрю. Весь час чекалося: ось зараз нарив прорве, пара не буде сочитися тонкою цівкою, а хльосне бичем, і в льоху запанує пекельна лазня.
По одній трубі неквапом ішов пацюк. Дебелий, жирнющий пацюк, король недоїдків, згусток скаженої нахабності. Хвіст, голий і рожевий, волочився за пацюком, немов злодюжка, який пропився дощенту, – за портовою повією. Зиркнувши налитими кров’ю очима, пацюк зник у кутку, в щілині між стіною та стелею.
Підлога студила ноги. Але якби в льоху було щось їстівне, цей холод не зберіг би продукти. Вологість, гнилизна, судомний морозець від ступнів до колін – глуха теплінь, що ніби обмотала голову мокрим рушником. Над головою, майже торкаючись волосся, гойдалася тьмяна лампада на шнурі.
Лампаду хтось приладнав у клітину зі сталевих прутів.
Щоб не втекла.
– Сон, – мовив Фортунат Цвях, мерзлякувато переступаючи з ноги на ногу.
– Еге ж, – погодився Матіас Кручек. – Чужий сон.
– Не годиться стільки пити…
– Еге ж…
– І спати де попало – теж…
– Еге ж…
Приватдемонолога ніби заплішило на отому «еге ж…» Звук клекотав у горлі, немовбито полоскання від ангіни. Кручек розумів, що відбувається, знав, що боятися нема чого, але все одно не міг позбутися нервової хрипоти. Підвищена чутливість Фортуната, залученого до Парної Дюжини, хміль, що розмив деякі загати у свідомості, випадковий резонанс аури – тисяча причин знайшлася би для того, аби два маги вищої кваліфікації, заснувши на цвинтарі, попали наче в пастку миш, – прямісінько в чужий сон.
У видиво того, хто спить неподалік.
На жаргоні чарівників це називалося «бічним зальотом», а офіційною мовою Високої Науки – ефектом Морфініда.
– Ходімо звідси?
– Еге ж, зараз… Розігнався. При зальоті треба оглядітися. Якщо необачно розірвати зв’язок, можна попсувати ауральні липучки. Потім рік відновлюватися, полин із багном запарювати…
– Не хочу я тут оглядатися…
– То й не пив би стільки…
– А ти не наливав би…
Хотілося сваритися. Навіть побитися про всяк випадок. Льох наводив таку глуху та безпросвітну тугу, що вона вимагала виходу. Маги ледве стримувалися від підштрикування та образливих вихваток. На щастя, чудово розуміючи, звідки береться цей щиросердний бруд, обидва намагалися триматися в рамцях пристойності.
– Ходімо, чи що?
– Еге ж…
Льох був невеликий: десять кроків завдовжки, сім – завширшки. Його стіни мали три прорізи: правий, де згущувалася пітьма, лівий, звідки смерділо особливо сильно, і центральний, де горіла ще одна лампадка. Не бажаючи зв’язуватися з темрявою та смородом, маги рушили на світло.
Незабаром вони пошкодували про свій вибір.
Другий погрібець був суцільно завалений мотлохом – скидався на братську могилу занедбаних речей. Дивний візок на двох колесах, схожий на дохле теля здутий диваннебіжчик, рване взуття. Вузька лежанка на коліщатах, зроблена із заліза, – поза сумнівами, інструмент для катувань. Щербаті ящики, про які поет сказав би: «кістяки трун». Гори паперу – вільгого, пухкого. Темні знаки письмен кишіли хробаками. Шпагат, мокрий і волокнистий, стягував стоси, але вони розповзалися, виверталися з пут. Навіть перетворившись на кашу, папір прагнув геть, на волю.
Було важко зрозуміти: речі викинуто чи їх зберігають про запас?
Невизначеність хихотіла з темних закапелків.
«Пусте, – шепотів мисливець на демонів. – Ну, запах, труби, пацюки. Мотлох горою. Лампада в клітчині, ліжко з металу. А примари ці – дрібниця. Не геєна, зрештою! Не Поле Голок!..»
Він дурив сам себе.
Краще б уже Поле Голок.
Не порадившись із Кручеком, венатор повернув у той бік, звідкіля несло смородом. Фортунат проминув малюсінький передбанник, де спершу спіткнувся, а там і вдарився лобом об підступну трубу, що таїлася під низьким причілком, та опинився в третьому льосі. Тут панував морок. Нога заковзала, маг замахав руками, шукаючи рівновагу, ступнув назад і вперся спиною в стіну…
Тихий ляскіт.
Світло.
Замість лампадки зайнялася довга штуковина, схожа на гомілкову кістку Охрімана-полум’яника. Промені штуковина випускала неприємні, з мертвецькою синявою.
– Пшш… хр-рр… пшшшл тти наххр…
У кутку на купі розмоклого паперу спав якийсь волоцюга.
Кволий, скоцюрблений чоловічок поворухнувся й стулив ноги в подертих черевиках. Намагаючись зберегти тепло, щільніше загорнувся в сукняний плащ. Насунув нижче брів плетеного каптурика з дірою на тім’ячку, втяг голову в плечі. Поряд зі сплячим валялася порожня сулія.
Із горлечка тхнуло сивухою.
Пацюк – чи то старий знайомий, а чи новий, хто його знає? – шмигнув над чоловічком та помчав далі по трубі. Навіть пацюкові не хотілося тут затримуватися. Фортунат мимохіть позаздрив гризунові. Він відчував: огляд, доконечний для безпечного розриву зв’язку, ще не закінчився.
– Хрр… н… наволочч…
Волоцюга сів.
Від нього відгонило хворістю, застарілим потом і перегаром. У кутиках очей засох жовтий гній. У клоччастій бороді стирчали скіпки. Чоловік чухався, лупав очима, булькав горлом і щомиті харкав прямо перед собою. Гостей він не бачив і не чув, що цілком природно для ефекту Морфініда. Венатор теж волів би не бачити бідолаху, але це вже було би неприродно.
Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї – з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе.
Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками.
– Чрш-шшо… чртзнашшо!.. похх…
– Фарте! Ходімо!
– Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли…
– Я й сам відчую. Просто вилиці зводить…
– Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?!
– Авжеж, не позаздриш…
Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи, як старезний кінь, котрий весь вік крутив колеса олійниці, він вибрався в перший погрібець. На ходу підставив долоню під струмок білястої пари: зібрав калюжку, витер лице. В кутку валялася картата торба. Прихопивши її, бурлака зі скреготом розчинив двері, що їх маги спочатку не помітили, і потягся кудись нагору.
Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо.
– Тоді! Фарте, годі…
– Біжімо!..
Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути.
* * *
Прокинутися пізнім ранком?
На брокенгарцькому цвинтарі?
На вологій траві, під кущем козолисту?
О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір – три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень – він не вагався би жодної миті.
Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки – мереживні жабо – та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами.
Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі – вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів.
– Овал Небес, гарно ж як! – радів Фортунат, дихаючи на повні груди.
Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства.
– А це хто? – раптом запитав Кручек.
Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо.
Бентежило інше: за метеликом так не ганяються.
Точніше, метелики не літають зі швидкістю яструба і не лягають у дикі віражі.
«Меморіальний хробак? – припустив мисливець на демонів. – Ні, вони вдень не потикаються. Клопотун? Ці й удень… Ні, клопотун крав би чужі пожертви, а не стрибав із сачком. Служитель? Ловить духа-інхабітанта?»
– Божевільний?
Припущення доцента Кручека відрізнялося куди більшою імовірністю.
– Схоже…
Дивний ловець раптово підстрибнув, вихором промчав по стіні найближчого склепу, ставши схожим на тарганагіганта, вдарив сачком навідліг, ще раз, хрестнавхрест… У сітці почалося заворушення, яке перетворилося на дику метушню, – упіймана здобич палко бажала порвати сільце.
Але маги, як і раніше, нікого в сачку не бачили.
Тим часом ловець щосили розмахнувсь і вдарив сачком об огорожу. Цього йому здалося замало. Він бив і бив, доки вміст дивної сіті не почав темніти й наливатися їдкою червоністю, набуваючи конкретних обрисів.
Із кожним новим ударом здобич проявляла себе чіткіше.
– Спрут, – гмикнув венатор. – Дивино: летючий спрут!
– Медуза, – не погодився приват-демонолог. – Летюча медуза.
– Червона.
– Малинова.
– І білі плями, – підсумували обоє.
Та із сумнівом поцікавилися у Небес:
– Ми точно прокинулися?
Ловець рушив до них, наче підслухав розмову. Він намагався триматися в тісних проходах, ближче до стін склепів і ґратчастих огорож. Здавалося, на просторі йому погано. За віком чорний чоловік годився би магам у батьки. В ці роки самий час ловити сачком мухоморних спрутів, що мирно кружляють над цвинтарем.
Здобич він тримав на віддалі від себе.
– Добрий ранку, голубчики! З вашого дозволу, я є Ікер Панчоха-Тирулега. Це ваш!
Він виставив сачок поперед себе. У сітях борсався буйний кошмар: мацаки, штрикальця, бородавки, сисунці, жовті очища. Клацав дзьоб: такий самий, як у папуги, тільки загнутий догори. Чорнильна хмара виривалася із таємного сифона й без сліду зникала.
Маною здобич не володіла.
– Не наш, – заперечили маги, вже звикаючи говорити в один голос. – Ваш!
– Мій, – погодився літній ловець, фиркнувши у звислі вуса. Акцент і жахлива вимова виказували в ньому приїжджого. – Мій і трішечкитрішечки ваш. Ледь я усвідомлювати, куди пристосувати оригінальний снулль, я зв’язати себе з вами. І видавати десятину. Десятий частина гонорару. Ви розуміти мій зміст, голубчики?
Маги кивнули.
Не те щоб вони достеменно щось «розуміти», але гонорар є гонорар.
– Снулль! – першим зміркував Кручек. Теоретик тримав у пам’яті купу відомостей, зайвих на перший погляд, але здатних стати в пригоді підходящої миті. – Ефірний рознощик снів! А ви, треба думати, морфініт? Ловець снуллів?
Чорний чоловік засяяв від задоволення.
– Треба! Треба думати! Друзі говорити старий Ікер: на ВальПургалях ти могти ловити в екзипула грандіозний снулль! Рідкість! Друзі правильно говорити: я ловити й бути щасливий! Як я зв’язати себе з вами, голубчики?
