– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви ніготь, заодно! Зграя! Разом дітей зводять…
– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!
– Корча дати? – весело поцікавився від дерева хлопець. Він чи то й справді нітрохи не боявся, чи осмілів з переляку. – Тут ще один валяється. Ми спина до спини біля щогли, проти тисячі удвох!
– А я?! – писнуло маля.
– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте їх до псячої подоби! Чаклун ви, чи хто?!
Не можна сказати, що трійця відразу повірила словам героя, але здала назад.
– Зачарувати негідників? – малефік звів брови до перенісся. – «Чорний день» влаштувати? Вирву-пристріт накласти? Запросто!
Мускулюс велично здійняв руки над головою. Чаклунові очі закотилися, блиснули синіми, зірчастими білками. Він співучо затяг «Quare pontifex thuribulum?», від чого лиходіїв мороз продер по шкірі. Волосся Андреа стало сторч. Між пасмами з тріском почали проскакувати блакитні блискавки, граючи в квача.
– О! – завив він не своїм голосом.
Лиходії позадкували.
– Ти! – вказівний перст суворо вперся у волохаті груди різника. – Ти, Клаусе! Ти, знавець голінки, філе та грудинки! Поки ти тут займаєшся неправедними справами, твоя дружина Ханна…
Пауза, що зависла в задушливому повітрі, дихнула інфернальним холодом.
– Що з нею? Що з моєю дружиною?! Скажіть мені, пане!
– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!
– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!
– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаєшся!
– Та я їй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви ніготь, приходьте в крамницю, я вам свіжої свининки…
Клаус розвернувся, з тріском проломився крізь кущі й помчав геть. Зараз різник нагадував розлюченого шкарбуна-сікача з одним обламаним іклом. Андреа щиро сподівався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’єрами.
– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цілився у дядька зі звислими вусами. – Чи відаєш, які нещастя загрожують бідоласі, в чиєму хліві народилося теля з п’ятьма хвостами?! Перші прикрості вже встигли знайти тебе!
Дядько Мятлик упав на коліна.
– Твій борг у «орлянку» міняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..
– Тварюка! Без повідомлення! Я б…
– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у відчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, візьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега від Лиховісних Дурнів! Забий цвях у одвірок хліва, тричі окропи сечею теляти – й напасті минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволікання віддаси борг.
– Дякую, майстре чаклун! Удачі вам на тисячу років наперед! Зберігай вас Повзуча Благодать!
– Поспішай, Мятлику!
– Я миттю!
Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архіваріус із божевільною надією дивився на малефіка. У Мускулюса стислося серце. Він знав, про що його запитає ця людина. І не мав сили збрехати.
– Майстре чаклун… Ви знаєте, де моя дочка? Ви повинні знати…
Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очі згасли, – й архіваріус затнувся. Він усе зрозумів. Відвернувся, побрів геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслід. Від сорому в «столичної штучки» горіли вуха. Чаклун. Консультант лейб-маліфіціуму. Учень бойових магів трону. Нагнав страху на двійко простаків, а як до справи… Так, врятував життя парубійкові. Так, це не його профіль: шукати й рятувати. Так, «без відриву від основної роботи».
Геєна поглинь усі ці трикляті «так»!
Малефік змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмішку-маску:
– Що скажеш, отроче? Як тобі магія?
– Ха! Магія-шмагія… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так і я можу!
Нахаба! Навіть подякувати забув.
– Можеш? А чому ж за корча взявся?
– Ну… – зніяковів молодик. – Ваша правда. Не мій день сьогодні. Але ж ви – справжній чаклун! Малефік! Могли б їх…
Наступної миті Андреа лагідно схопив грубіяна за комір сорочки. Зі скрадливістю хижака зазирнув у вічі.
– А ти, мій юний друже, хотів, щоб я їх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцікавився він. Від цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ і полетіли світ за очі. – Магії йому, сучому синові, схотілося! Це люди, зрозумів? Лю-ди! Дурні, звичайно… Убивати їх за дурість? Псувати? Урочити?! Вони ж за дітей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магія-шмагія…
Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.
– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.
– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.
Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.
На тім березі Ляпуні, над водою, стояла дівчинка. Років восьми-дев’яти. Білява. У жовтій сукенці. Донька архіваріуса?! Ні, Намюр казав, їй шість виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Біля очей – зморщечки. А очиці уважні, гострі…
Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…
Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!
Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!
Молодик ніяково порушив мовчанку:
– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.
– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!
Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:
– Або відлупцює…
Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…
Андреа знизав плечима й знову рушив далі.
Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.
* * *
– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…
Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…
На даху, недавно перекритому наново, тупцювали закляті чоботи й стирчав темпест-флюгер із панцира черепахи-летяги. Корисна річ. Вітер геть жене, град відводить.
А ось гусячих лапок із перетинками в хатинки не було. На пташиних лапах курені лісових ягниць кочують. Без крайньої потреби до цієї зарази лише чуриський некрот поткнеться, любов за хвіст крутити.
А тут, відразу видно, живе відьма, вихована в найкращих традиціях.
– І вам юрбу клієнтів, люба. Дозвольте відрекомендуватися: Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму.
– Меліс Лімісдейл, скромна провінціалка. Для вас просто Мел. Сідайте, майстре чаклун. Вам морсу? Чайку з ополонки?
– Якщо можна, чаю.
– Було б не можна, я б не пропонувала, – посміхнулася Меліс, і чаклун згадав, де зустрічав цю жінку. Саме вона тягла повз аустерію малолітнього паливоду в лахмітті, коли малефік вискочив на ґанок у пошуках загадкового стариганя.
– Дуже вдячний, люба.
Світлицею незабаром поширився пряний аромат: чебрець, полин, шипшина, вексатосорбена вульгаріс… Сидячи на лаві, Андреа нишком оглядав кімнатку. Шибки в обох віконцях, стіл вискоблені до білизни, пічка в куті викладена кольоровими кахлями. Під стріхою – в’язки квітів і коріння. Ніяких тобі копчених ящірок, жаб’ячих вусиків, кабанячих пилок.
Світло й чисто.
Крім вхідних, у світлиці були ще одні двері до сусідньої кімнати. Стулки були щільно причинені, та малефік відразу нюхом зачув: там хтось є. Швидше за все, пустун, якого він бачив напередодні, син Меліс. Мабуть, щойно гість на поріг, матуся замикає шибеника – від лиха. На стіні, де звичайно у «віщунок» висить образ Х’ашана Пособника, у господині виявилася полиця з книгами. Мускулюс ладен був заприсягтися, що впізнає шкіру, яка пішла на дві палітурки. Виходить, не збірки тріолетів Адальберта Меморандума й не фривольні амораліте маркізи де Жардін.
Андреа з новою зацікавленістю перевів погляд на господиню.
Років сорок-сорок п’ять. А зі спини й зовсім ягідка! – чи це лілльський вплив дається взнаки? Розпущене волосся відливає червонуватою міддю, спадаючи до самої талії. Апетитна молодичка, нічого не скажеш. До такої суще задоволення ходити лікуватися від злого присушування.
Меліс повернулася. У смарагдовому відблиску її очей чаїлася лукава іскринка.
– Прошу, пане. Вам із медом?
– Так, будь ласка.
Чай виявився винятково корисним для здоров’я. Мускулюс навіть пожалкував, що він не з похмілля. От коли придалося б!
– Ви, майстре чаклун, прийшли в справі? Чи посміятися з бідолашної простої жінки?
– Ваша проникливість не поступається вашій же гостинності, – двозначно відгукнувся малефік. – Вважайте, люб’язна Меліс, що я прийшов до вас поворожити.
– Карти, боби, пивний осад? На минуле, майбутнє? На дорогу далеку?
– На минуле. Приблизно п’ятирічної давнини. Коли вашу подругу, Ядвігу Швелер, приклало у Фільчиному Бору не знати чим.
У сусідній кімнаті почав кашляти замкнений малий. Кашляв довго. Дивно. Наче дорослішав по мірі кашлю: від дитячого пирхання до підліткового, ламкого ухкання. Меліс стала спиною до дверей, за якими надсаджувався застуджений син, так, немов бажала захистити його від невідомої небезпеки. Вихор промчав у відьминих очах, змітаючи іскорки лукавства. Сумна, непривітна пітьма зустріла натиск погляду малефіка, прогнулася, але витримала.
Скажемо прямо: з огляду на «вороняче баньши», це вдавалося не кожному.
– Це був чорний рік. Я не люблю про нього згадувати. І мало чим можу задовольнити вашу цікавість. Я – слабка ясновидиця, але в мене бувають передчуття. Ви розумієте?
– Так, розумію.
«Для бідної простачки з провінції надто гарно вона говорить. Правильна вимова, витончені звороти. Лиск, зазначу, наносний, тонкий, з-під позолоти подекуди прозирає теляча шкіра, та все одно…»
– Дотепер караюся, що дозволила Ядвізі себе умовити.
В лісі начебто нарив дозрівав. Закортіло двом дурепам по ягідки! Я, сорока дурна, оберегами обвішалася, замовляннями язика до кореня стерла… Не допомогло. Ледь до Їжачої Рукавиці дісталися – нас і накрило.
– Обох?
– Цікавитеся, чому я з вами чай п’ю, а Ядвіга, подружка люба, колодою лежить?
– Цікавлюся.
– Але ж ви не нишпорка, майстре Андреа. Нишпорок я за двадцять тисяч льє під водою зачую. І не профос Нагляду Сімох. І клейма Тихого Трибуналу на вас нема. Пуста цікавість мучить? З нудьги?
– Я не нишпорка, любонько, й не профос нагляду. Все набагато гірше.
Мускулюс подумав, що незабаром пожалкує про свою відвертість. Але іншої відповіді не складалося.
– Я той самий малефік, що зурочив вашу трикляту Їжачу Рукавицю «на сім покровів». Ви хоч розумієте, що таке «сім покровів» на око?! Я – учень Просперо Кольрауна, скромного бойового мага трону, що бив цю Рукавицю, немов Вольд Есхатолог – Темного Цапа Сіддхів! Я був у почті короля Едварда, коли Фільчин Бір ледь не став найяснішою могилою! І що в підсумку? Намюр знаходить у епіцентрі якогось виродка-вивертня, капрали блюють, дружина чинбаря лежить із контузією долі, а привітна відьма навіть нежиті не підхопила! Край! Тиша і спокій, Повзуча Благодать… Ось така в мене до вас, голубонько, пуста цікавість. Вибачте, якщо відволік від наукових пошуків.
У відповідь на цей спалах Меліс несподівано засміялася. Звичайно жінки, сміючись, молодшають. Тут же вийшло навпаки.
– То он воно що! «Він зачув! Хто? Маг трону…» А я, дурепа, ламаю голову!
– Ну-бо, ну-бо, любонько! Із цього місця, якщо можна!
І детальніше…
Мускулюс мимоволі подався вперед, через стіл. Збудження ледь не підняло його з лави, ніби стало частиною закляття-левітанта.
– А якщо не можна? Гаразд, жартую, – зараз Меліс менш за все нагадувала веселу жартівницю. – Там розповідати нема чого. Бачили ми двох чарівників, на галявині. При виконанні, значить. Смолоскипів у землю навтикали, полум’я ще, пам’ятаю, із прозеленню… У курсі, мабуть?
Андреа кивнув. Німбус-смолоскипи. Некроти цією «прозеленню» мертвяків-прозелітів підіймають. Ще мисливці на демонів іноді користуються. У яких саме випадках, малефік не знав. Не його профіль. Все це чудово, але до чого тут Їжача Рукавиця?
– …Один іншому: «Зірвалося, мовляв!» І про мага трону попереджає. А той набундючився, затявся й наново чаклує. Я подаю знаки Ядвізі: «Ходім мерщій, поки не помітили!» А в неї ноги відібрало. З переляку, видно. Нас і шваркнуло від душі! Чорно стало, вітер виє, смолоскипи щиглями кричать… Що робила, як закривалася, – не пам’ятаю. Опритомніла, дивлюся: Ядвіга зомліла. Куди подінешся? Впряглася, тягну…
Оповідання відьми було надто схоже на правду. Лиск від хвилювання злетів, мова жінки зробилася плутаною, нервовою. Одне залишалося незрозумілим; точніше, не одне, але решту Меліс навряд чи могла прояснити.
– Дякую за щире оповідання, голубонько. Я розумію, це тяжкі спогади. І все-таки дивуюся: чому, на відміну від Ядвіги Швелер, ви залишилися неушкоджені?
Відьма обома руками відкинула руді кучері за спину.
Блиснула легка сивина.
– Не знаю. Думайте, що хочете, а я не знаю. Вам би мою неушкодженість, майстре чаклун! До літа хворіла… Ночами свинячі рила снилися, цілуватися лізли. Чому? Можу лише здогадуватися. Але навряд чи вас зацікавлять здогади провінційних відьом.
– Чому ж? Я весь увага!
– Тільки обіцяйте, пане, що не сміятиметеся з мене. Якщо скажу якусь дурницю. Згода?
– Згода, – чесно пообіцяв малефік.
– Не вашим це псуванням Ядвігу зробило. Я пізніше, коли сили повернулися, – відразу до Швелерів. Було на Ясі зурочення, та спливло. Вивітрилося на той час. Уже й устала б, і до тями прийшла б. Але ж не встала й не прийшла. Виходить, від солодкої парочки їй дісталося, від чарівників зі смолоскипами…
Запах трав під стріхою паморочив голову. Знову розкашлявся хлопчисько в сусідній кімнаті: басом, з надривом.
– Годі вдавати скромність, голубонько! – ледь підвів брови Мускулюс. – Які ж це дурниці? Настільки слушні міркування роблять вам честь!
