Зараз чинбареві було п’ятдесят шість.
З колишніх відвідин Мускулюс пам’ятав, що в присутності господаря обоє синів, бугай Шишмар і хитрун Алоїз, – а жінки й поготів! – прикушували язики всіма наявними зубами. Шишмареві, за правом спадкоємця, зрідка дозволялося вставити слівце, коли татусь робив паузу для галушок. В інший час майстер Леонард без перерви бубонів про сувої та казани, замші й шевреті, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палітурках, навіть такі великі люди, як Просперо Кольраун і Серафим Нексус, прихильно терпіли, поки майстер викладав, смакуючи подробиці:
– …Далі, пани мої, сушене відволожується, мнеться на тупому біляку, береться стругом, пушиться на біляку гострому й качається мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великої шагрені, скажу я вам, додатково розгладжується склом або каменем…
Зараз чаклун, відповідно налаштований, дивувався, чому Леонард Швелер такий мовчазний. Хвороба дружини підкосила гіганта? Навряд чи. Дружину майстер не надто шанував; подай-прибери, піди-принеси. Бувало, що й відлупцює. Цей бичок сидів обіч ліжка болящої жінки? «Поряд», якщо вірити доньці?! І з цієї причини не зустрів дорогих гостей, хоча міг втратити велике замовлення?! Легше Мускулюс повірив би звістці про раптове вегетаріанство людожерів гробниці Сен-Сен. Цей тиран допустив спадкоємця Шишмаря на час батькової відсутності «порядкувати в майстерні», як доповіла кривенька, – й не приголубив ляпасом улюблену дочку за зухвалі балачки?!
Такого бути не може.
Диво з див.
– Як здоров’я вашої дорогоцінної дружини? – Мускулюс нарешті зважився на запитання.
Майстер Леонард підвів на чаклуна погляд: начебто вперше побачив. Очі в чинбаря виявилися ясно-блакитними. На одутлому, похмурому обличчі ці очі були доречні не більше, ніж п’ятірня однорічної дитини на лапі кожум’яки. Відчуття було пронизливе: начебто сліпий прозрів – уперше від народження глянув на світ. Раптово Андреа зрозумів, що в Цетинки – батькові оченята. Тільки в дівчини блакить була весняна, рання, коли вмите небо відбивається в перших пролісках, а в батька погляд відсвічував зимовим днем, іскрами в заметах, сивиною в далеких хмарах. Але варто було в Леонардовому погляді, зазвичай схованому під кошлатими бровами, засвітитися тихій свечечці, як виразно ставало видно: так, батько й дочка.
То невже треба було дружині злягти, щоб у чоловіка погляд почистішав?
Чи то умився сльозою?
Чаклунові стало ніяково. Ніби крадькома підглядав чужий сором.
– Дякую, погано, – гучно відгукнувся майстер. – Зле Ясі. Спить увесь час.
Він перестав жувати, додав дивно:
– Це нічого. Я, що можу, роблю. Це нічого, пане мій.
Більше, до кінця обіду, він не видав ні звуку. Якщо, звичайно, не брати до уваги плямкання й сопіння.
SPATIUM I
Сонет про сонет
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)
Ридаймо, друзі, бо німа сонета!
Дід з’їхав з глузду, зовсім, геть здурів,
Мішок кісток – точніш, мосластих слів! –
Вчорашній день, затерта вщент монета,
Шахрайський чек. Як нежива планета,
Він ще летить, але мільйон чир’їв
Роз’їв печінку. Гострий зір орлів
Не знайде там життя. День канув в Лету,
За днем – і ніч. І кисень, що горів,
Завісу зсунув. Кам’яна комета
Живіша за сонет. Ми на горі
Поезії чекаєм на поета,
Щоб врятував сонет… Комахи, ми
Не в змозі бачить літо посеред зими.
CAPUT II
«Цей град був дивний: скверни зло страшилось жителів зело, але знаходило шпарину…»
По обіді чаклун перевірив охорону, для надійності підморозив «крижаний дім» і вирішив зробити легкий променад. Але спочатку сховався на задньому дворі, суворо звелів не порушувати його самотності й годинку витратив на вправи.
З боку це здалося б чимось диким: він роздягся до пояса, і, потужний, міцно збитий, стояв нервеухомо, впираючись лобом у паркан. Живе уособлення народної мудрості: «Буцався бичок із дубом!» Або, якщо бажаєте, пародія на руденнського «Мислителя», легендарного сторожа пекельної брами, виставленого для огляду в публічному вертепі Рудда. Лише по тілі перебігав сильний дрож, залишаючи за собою плями «гусячої шкіри»: литки, гомілки, потім раптом зашийок, живіт…
Затрусилося ліве стегно під оксамитом штанів, заправлених у панчохи.
Здригнулася сідниця.
Піт стікав по спині чаклуна, солоний, трудовий піт. Якби випадковий чаропліт здумав «облизати» Вишні Емпіреї над цим районом Ятриці – він був би вражений тремором мани в центрі Фарбівної слободи. Мабуть, вирішив би: колеги по Високій Науці дикого грифона живцем білують! Школа Нихона Сивочола, до якої мав честь належати Андреа Мускулюс, використовувала для волхвування не вульгарну брутальність елементалів, не верткість ноометрів-гармоніків, що паразитують на Стрижні Стихій, не позикову гидоту некротів, за яку потім доводиться страшно платити Нижній Мамі з надлишком. Ні, послідовники Нихона віддавали перевагу використанню чистих тілесних сил, дарованих при народженні, накопичуючи ману, як атлети накопичують міць для підняття гир і розривання ланцюгів.
Мабуть, кожен із нихоніанців міг підняти коня. Якби схотів.
Зазвичай вони не хотіли.
Каменем спотикання в цьому методі була втома. Атлет після ряду болісних вправ – ганчірка, та й годі. Він бажає одного: попоїсти й відіспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закінченні занять зробитися куди могутнішим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорість, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцінної мани, і накопичення сили стане чистим, дзвінким, готовим вихлюпнутися єдиною хвилею. У цьому дивовижному вмінні й крилася таємниця школи мудрого Нихона, викладена в таємному трактаті «Велика Дрібниця»: майстерність зміцнювати тіло без зайвих обтяжливиих дій.
В ідеалі взагалі без дій, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрів.
Доводилося впиратися лобом і впрівати.
Він скінчив обов’язкову муку, зітхнув, мріючи про часи, коли освоїть «Велику Дрібницю» в гамаці чи на м’якій кушетці. Обтерся квітчастим рушником, заготованим заздалегідь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зітхнув, зайшовся смородом їдкого пікелю. Цією заразою тут, здавалося, просочились навіть стручки на скорчених у три погибелі вербах.
– Умитися не бажаєте, майстре Андреа?
Цетинка. Ясно, як день, – підглядала.
– Дякую, голубонько. Іншим разом.
Ворота зарипіли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в піску під старою акацією, як і раніше, вовтузилися дітлахи. Веснянкувате дівчисько втекло, на його місце з’явилося дівчисько трохи старше, з заячою губою; зосереджені малята залишалися на посту, героїчно ліплячи неабияк обридлі пасочки. Хлопець-дурник втлумачував їм таємниці майстерності, поливаючи «тісто» з цеберка й часом плетучи зі шпагату «котячу колиску», чим неймовірно тішив товаришів. Під його керівництвом пасочки розповзалися від акації до сусідніх парканів, утворюючи концентричні кола. Між деякими старими було прокладено гілочки, ретельно очищені від кори.
– Червоненький! – кричав хлопець, і «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обіцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!
– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…
– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.
Щось у поведінці дітей неприємно різонуло Мускулюса. Та й пасочки, розташовані колами, дратували. Чаклун звелів собі вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому від мандрівки, зривати досаду на чадах нерозумних! Він покрокував геть, маючи намір звернути до центру міста.
– Доброго шляху, майстре Андреа!
Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросердністю. Звідки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як іменувала чаклуна Цетинка. Приїхали, зриває дах. З лілльськими панянками незабаром чорна жовч розіллється. Будеш, брате Мускулюсе, на першого зустрічого кидатися.
До самого мосту через Ляпунь чаклун ішов, дихаючи за методом заспокоєння флегми. Сморід фарбівень загрожував грудною жабою, але серце заспокоїлося.
Ну й хвала Вічному Мандрівцеві…
Зо дві найближчі години він блукав містом без певної мети. Позбутися незайманок, гвардійців, карети й турбот, хай і тимчасово – вже щастя. Такі речі розумієш, лише коли «коза полишає житло», як загадково висловлювався вчитель Просперо. Вчитель полюбляв загадки, роботу над пошуком відповідей залишаючи молоді.
Мрійливо посміхаючись, Андреа гуляв Кінним ринком, навіщось прицінився до огиря літ дванадцяти, жовтогарячої масті, з облізлим хвостом і спухлими бабками, але купувати не став. Далі вийшов у сквер Трьох Судових Органів, довго милувався пам’ятником ятрійському поетові Адальберту Меморандуму, авторові поеми «Вертоград». Поет закусив довгого бронзового вуса й дивився на місто зі сльозою розчулення. Навколо постаменту, завиваючись спіраллю догори, до ніг генія, сходили постаті вільних розбійників, троє драгунів із дружинами, один похмурий борець за незалежність, мальовнича група учасників заколоту Джеккіля Потрухаля й донька короля-чорнокнижника Бенціона-Штефана, велика шанувальниця лірики. Біля підніжжя розсілися на лавах місцеві трубадури, які за гроші складали експромти на завдану тему. Поруч із кожним у рамочці красувалася ліцензія на право виготовлення експромтів.
Ближче до яру вагант-неліцензіат, бородатий здоровань одного з Андреа віку, безкоштовно муркотів собі під ніс:
– Гей, волоцюго, бий з плеча,
Марнуй слова! –
Але все ближче хижий час,
І – прощавай…
Мускулюс кинув йому монету: нишком, поки не помітили кепські наглядачі.
Незабаром чаклун перебрався в «Чарівний ліхтар», де довго милувався майстерністю братів Люм’єр: молодший вирізував із вощеного паперу фігурки, подувом примушуючи їх грати на білій ширмі повчальні сцени, а старший музикував на вигнутій дуді з клапанами. Пізніше Мускулюса бачили на площі Піднесення: він слухав гру на бомбулюмі та монокордіумі, кутиком ока стежачи за тим, як встановлювався величезний намет шапіто. До Ятриці приїхав знаменитий «Цирк Виродків», і музиканти закликали майбутніх глядачів.
Афіші цирку прикрашала ліліпутка Зізі, що гарцювала на рогатому китоврасі.
На розі площі була аустерія «Кульгавий Мірошник», куди Мускулюс і завернув. Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в півтора людські зрости: мірошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осідлав діжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для більшого сміху скульптор убрав мірошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братів, чия обитель, як і передбачалося статутом ордену, височіла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнівом, святі отці були тут частими й бажаними гостями: їхні служби, заутрені та всенощні, відповідно до давніх привілеїв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мірошника був дуже натуралістичний – у темряві та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.
До цієї аустерії чаклун заходив і за минулих відвідин міста. І враження зберіг найпозитивніше.
За час, що минув звідтоді, тут мало що змінилося. Стелю прикрасили колесами від воза, опудало Янкеля-Привида замінили на портрет імператора Піпіна Садженого на повний зріст. Додалися двоє дзеркал у передпокої, обабіч гардероба: одне звичайне, яке відбивало людей, котрі ще не втратили своєї подоби, друге ж – ігісів, спектрумів та інших ламій, якби такі завернули сюди сьорбнути пивця. До речі, зручно. При вході й виході можна зайвий раз упевнитися: живий ти чи вже не цілком. Головне, сп’яну дзеркала не переплутати. Поруч висіла вірча грамота. Пергамент, дрібно пописаний в’яззю каліграфа, свідчив, що в «Кульгавому Мірошнику» правом притулку й безперешкодного допуску користується будь-яке створіння, котре бажає підкріпити сили тілесні й духовні. Аби тільки присутність і нахили оного не перешкоджали решті відвідувачів.
Виконаний червоною тушшю постскриптум нагадував: «Клієнти в меню не входять!»
Тутешній хазяїн був великим лібералом. Мускулюс подумав, що такий документ при вході перетворить аустерію на пустелю, розполохає мирних бюргерів. Зовсім ні! Аустерія процвітала. Перша, «народна» зала виявилася натоптаною під зав’язку. Гуртівники-таврогони в стьобаних сіряках і штанях зі шкіряним «сідлом»; п’яниця-бирюч із довгомірною буциною; трійця ковпачників із дружинами-одноденками; офені в крикливих каптанах «хвіст кочета», бортники з околишніх сіл, співачки-реготушки…
Довго розглядати строкату публіку малефік не став, відразу пройшов у другу, «чисту» залу. Тут сидів люд поважніший. Хоча й тут вільних місць залишалося обмаль. Один табурет був порожній за столом, де зі скорботою та ретельністю пиячила могутня купка Веселих Братів. Компанію їм складав рожевощокий широкоплечий простак із бляхою магістрату на грудях. Навколо Братів і здорованя-простака, як оси над розлитим медом, кружляли Доступні Сестри в глухих, невинно-прозорих сукнях із хвостами леопардів. Хвости томливо звивалися: досягалося це за допомогою хитромудрої шнурівки ліфів.
Брати з надією втупилися в нового відвідувача. Старший навіть пустив сльозу, запрошуючи, махнув рукою, але Мускулюс вдав сліпого. Гаяти час у тенетах цього ордену – затяжке випробування для печінки, гаманця й шлунка. Особливо, якщо згадати про вчорашніх трепангів! Закон суворий: сів за один стіл із Братами – їж, пий, гуляй нарівні, а плати вдвічі. Можеш дотримуватися помірності, але тоді плати вчетверо. А ще на їхні кислі пики дивитися…
На щастя, під оливою в горщику виявився кутовий столик на два місця, щойно звільнений клієнтами.
Малефік швидко пройшов туди.
* * *
Звістка про прибуття до Ятриці столичного чаклуна вже поширилася містом. Буквально за хвилину перед Андреа виник власник «Кульгавого Мірошника». Він виявляв безсумнівну подібність до скульптури над входом, хіба що скульптурі бракувало кухарського ножа при поясі.
– Щасливий! – глибоким баритоном почав він, зсуваючи набакир хустку на голові. – Сердечно радий бачити вас, шановний майстре, в моєму скромному закладі. Надовго до нас? Що зволите замовити?
Господар галантно шаркнув протезом.
– На тиждень, може, на два. А замовити зволю. Перш за все – глечичок кминної з сіллю. До нього – окунців, томлених на жару. Великих, але не надто жирних. Із гранатовим соусом. Ще подайте тонких житніх хлібців і запіканку з васильком.
У рудих очах аустатора відбилося співчуття. Клієнт бажає кминної з сіллю й нічого жирного? – виходить, страждає після надмірної старанності. «Нічого, шановний! Беремо вашу недугу на абордаж! Завтра ж будете огірки з молоком безкарно їсти!» – виразно читалося на обличчі господаря.
– А скажи-но, голубе, – раптовий спалах цікавості змусив чаклуна притримати аустатора за лікоть. – Грамота, диво-дзеркало… Прогоріти не боїшся? Чи всякий схоче зі стріксом за спільною трапезою сидіти?!
У відповідь хазяїн просяяв хитрющою посмішкою і відразу зробився схожий на мідний таз.
– Даруйте, майстре чаклун… Я вас чаклунства навчати не візьмуся. Але й ви мені в трактирній справі, пробачте, не вчитель. Де ще поважний бюргер на дикого ігіса глянути зможе? А ніде! Крім як у Джонатана Окоста. Ви вже повірте, я горобець стріляний, на людях знаюся. Ось і валить до мене люд. Побачать приїжджого незнайомця, ликом блідого, з нігтями довгими, – потім з місяць по місту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мірошнику»! Поруч сидів! І гості начебто повз вас не проходять. Удома по приїзді дружині розповіси, дружина три дні чоловіка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правді, по совісті – ви й так зрите в корінь, хто є хто!
Андреа мимоволі розреготався.
– Зрю, братику. Тільки я не один видющий. І не однієї грамоти між рядків читати вмію. Корінні інфернали часто навідуються?
Аустатор злодійкувато озирнувся навсібіч. Схилився до самого вуха гостя:
