CAPUT X
«Звелів геєні моцний маг: „Віддай-но демона, пітьма!“ – та демонів чортма…»
– Чи не соромно вам, пане! Ви заговорили майстра Андреа на смерть!
Ось так. Перервали на найцікавішому місці. І хто?
Тихенька Цетинка.
– Не встиг хворий до тями прийти – набігли! Катують, мучать… І батечко мій, і ви, пане! Ні відпочити, ні попоїсти людині…
– Здаюся! – жартівливо підняв руки Фортунат Цвях, капітулюючи перед натиском дівиці. – Решту, колего, я розповім пізніше. Все одно мені зараз бажано перевірити один здогад, – венатор задкував до дверей під недвозначним поглядом Цетинки. – Не прощаюся, до вечора обов’язково зазирну. Відпочивайте, набирайтеся сили…
Цетинка несхвально гмикнула вслід магові. Потім обернулася до Мускулюса й відразу розцвіла.
– Розтерзали вони вас, майстре Андреа! Я й батечка лаяла, і вояків ваших лаяла, щоб не лізли… А цей повз мене – шасть! Ну, я терпіла-терпіла…
Найтихіша Цетинка вичитує власному батькові, Леонарду Швелеру?! Уява відмовлялася малювати таку сцену. Але припущення, що дівчина бреше, було ще неправдоподібніше.
– Дякую, люба Цетинко. Мені значно краще.
– Краще йому! Ні сніданку, ні обіду…
– Ви маєте рацію, голубонько. Я голодний, як вовк. Зараз одягнуся…
– Одягнеться він! Ось тільки встаньте, я сама вас уб’ю! Лежіть, набирайтеся сили. Мені по їжу збігати – хвилина…
Двері зачинилися. Лише п’яти дівиці дрібно простукотіли сходами. Дарма що кривенька! Мускулюс трішки подумав про барабанний дріб і його різновиди – наприклад, дріб копит кентавра добряче відрізнявся від стукоту п’ят чарівної панянки! – після чого, позіхаючи, виявив: вікно в кімнаті відчинене. Видимо, милосердна господиня вирішила, що «хворому» корисне свіже повітря. Атож, найсвіжіше! У Фарбівній Слободі!
Надворі, під вікном, сварилися.
Малефік вибрався з ліжка. Обережно, намагаючись залишитися непоміченим, визирнув.
– …приховуєш! Ти мені брехав увесь цей час!
– Я тобі не брехав. Просто не все розповідав.
– Я заради тебе… А ти!
Видимо, сьогодні в Ятриці був особливий день. Пік бабиного літа. Коли, виходить, у передчутті зими молодиці звіріють, зриваються з ланцюга та відриваються на чоловіках. Під вікном провінційна відьма Меліс Лімісдейл давала прочухана столичному венатору Фортунату Цвяху, повному магові вищої кваліфікації.
– Менше знаєш – краще спиш, Меллі. Якщо б тебе, не приведи Нижня Мамо, пригорнули, ти б їм, як на блюдечку…
– Я?! Ти мені не віриш?! Боїшся – донесу?
– Не в цьому справа…
– Після всього?! Сором! Як у тебе язик повернувся?!
– Ти не знаєш, що таке Нагляд Сімох. І радій, що не знаєш. Там залізо розколюють.
– А чого ти мене п’ять років навчав?! Чи ти… ти… тільки вдавав?! Недоїдки з панського столу кидав?! А я, дурна…
Відьма була на межі істерики. Чаклун поспівчував «напарникові»: Цвях правий, про що б там не йшла мова. Нема такої відьми, щоб змогла закритися від профосів Нагляду Сімох. Але, мабуть, якби пояснив химерній, ображеній жінці…
– Вибач, Меллі. Мені треба йти.
– Іди! Щоб очі мої більше тебе не бачили!
Венатор не знайшов слів для відповіді, махнув рукою та швидко покрокував геть із двору. Зараз витончений маг-кавалер нагадував ображеного в найкращих почуттях бовдура-чоловіка, якого до дірок запиляла сварлива дружина. Якщо Мускулюс недавно й хотів оженитися, то зараз чітко зрозумів: ця думка відвідувала його в маренні.
На сходах почулися кроки.
Легенькі, знайомі. Затишні.
Чоловіки легковажні та непостійні – він знову схотів оженитися, причому без зволікання, й рибкою пірнув назад у постіль, накрився ковдрою. Відчував себе пустуном-хлопчиськом, і це було чудове, дитяче задоволення. Що ж до відьми з венатором – любі сваряться, тільки чухаються. Помиряться, нікуди не подінуться. Цікаво, яку таємницю приховав від своєї відьмочки Цвях, чого вона так роздратувалася? Таємниць у красеня не бракує. Існує безліч людей, котрі бажають ці таємниці вивідати.
Без відриву від основної, зрозуміло, роботи.
– А ось і я, майстре Андреа! Зараз годувати вас будемо!
Цетинка протиснулася в двері з величезною таріллю, що виконувала роль таці. Парували, притискаючись боками одне до одного, різноманітні горщички, чашечки й мисочки. На жаль, запахи їстівного, завдяки відкритому вікну, майже розчинялися в панівних фарбувально-шкіряних ароматах.
У стражденного потекла слинка й заклало носа.
Дівиця квочкою заквоктала навколо «хворого», розставляючи посуд, підбиваючи подушку й підтикаючи ковдру. Далі вона рішуче взялася годувати Мускулюса з ложечки. Слабкі спроби опору й прояви самостійності були відразу припинені. Андре влаштувався в ліжку та ковтав протертий супчик із курятиною, сьорбав рідку кашку, пив теплий морс, блаженно мружився, викликаючи заздрощі сивого котяри Косяка, що видерся на підвіконня, й був щасливий. Усе добре. Все просто чудово! Настільки чудово, що довго це тривати ніяк не може.
А тому, братику, поспішай насолодитися кожною миттю спокою, поки чергове лихо шукає тебе на вулицях Ятриці.
– Ще чого-небудь принести?
– Ох, голубонько! Спасибі. Нагодували досхочу.
– Ну, тоді відпочивайте. Я б із вами посиділа, але мені до матусі треба.
– Годі, Цетинко! Навіщо зі мною сидіти? Я здоровий, як віл.
– Аякже, віл! Наші шибайгололви будь-якого бугая розмовами в могилу зведуть…
– Якщо бажаєте, я посиджу з майстром чаклуном.
У дверях стояла руда відьма Меліс Лімісдейл. Заплакана? Навряд чи. Хіба що на обличчі залягли скорботні складки, яких раніше чаклун не помічав. І зморщечки вперті позначилися різкіше, виразніше: від крил носа до кутиків рота. Ще поміж брів, на зразок знака Альгіз, руни пасивного захисту. Потьмяніла зелень погляду: не смарагд, а патина на мідному кілечку. Начистити крейдою, вона й зійде, тільки де її взяти, крейди тієї?!
– Ну… якщо майстер Андреа не заперечує…
Ти ба! У Цетинки, видно, запал згас. Чи він із самого початку на самих лише мужиків діяв? Бабине літо, святий день… Майстер Андреа не заперечував. Відьма перечекала, поки затихнуть на сходах кроки дівчини, – зараз кривенька спускалася тихенько, навшпиньки, – лише по тому кособоко, з побоюванням присіла на стілець. Знаменитий стілець, де раніше сидів Леонард Швелер, а пізніше – Фортунат Цвях. Помовчала, дивлячись у підлогу. Нервово хруснула пальцями.
З дитячою безпорадністю глянула на малефіка:
– Мені страшно, пане. Вам зле, ви стомилися, а мені страшно. Ось, зголосилася посидіти з людиною після непритомності, а насправді прийшла виговоритися. Я стерво, так?
Мускулюс ледь устиг обсмикнути себе, щоб не відповісти улюбленою фразою психей-найманок: «Бажаєте поговорити про це?» І відгукнувся цілком щиро:
– Може, й стерво, але не тепер. Давайте дивуватися разом. Знаєте, я з задоволенням складу вам компанію…
Промінь блукав по стіні. Бавився, викреслюючи на тиньку слова рудої відьми. Золоті, тяжкі слова.
– Ні, пане. Задоволення не обіцяю. Пригадуєте, ви в мене про Їжачу Рукавицю цікавилися? Що там було п’ять років тому… А я вам про двох чарівників зі смолоскипами відповідала. Пригадуєте?
– Збрехали?
– На третину.
– В якому змісті?!
– У звичайному. Двоє чарівників – чиста правда. Тільки був і третій. Наш спільний приятель, Фортунат Цвях.
Промінчик здригнувся, зробив хвацького викрутаса на імені венатора та приготувався записувати далі. Смішно: п’яти років наче й не було. Пиши, братику, спочатку.
Ось, наприклад, про дівчинку.
* * *
…Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед шулік. Руки дитини колихнулися водоростями в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мережива. Сталеві, колючі тенета. З таких комір-жабо вив’язувати засудженим до страти.
– Прокляття! Він зачув!
– Хто?
– Маг трону…
– Серпанок! Швидко! Допоможіть мені!
Повітря налилося аспідною чорнотою, вуха заклало. Буревій поривом задув і порозкидав навсібіч смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця зварився круто. Налягла задушлива, беззоряна ніч. Відьма ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтіхою посміхнулася дівчинка, зробила крок – і нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою ви-пливаючи за бар’єр, що завалився під ударом…
Свідомість поверталася кружним шляхом, через далекі острови й екзотичні країни. Хворобливі поштовхи. Плювки сірої імли з вугільних глибин небуття. Ніщо, в якому нічого не видно. Каламуть. Тіні. Згущаються, набувають форми. Звуки. Чому так голосно? Голова розколюється! Тихіше, тихіше… Що стукає? Що хрипить – надсадно, страшно?!
Стукало серце. І кров у скронях. Виходить, жива. Чи надовго? Здавалося, відьму старанно зжували на кашку, немов листя лихоманного ворсистелю для примочки. Ось, виплюнули. Розмазали, розтерли. Мозок потрясало лавиною, що сходила з гір, суглоби рипіли, мов тріснуті жорна.
І все-таки встала. Рачки.
Озирнулася.
Нікого. Кидається по галявині вітер, плутається в шпичаках ожинника. На волю проситься. Шарпає дві купи ганчір’я. Ні, три. Ні дівчинки-мучениці, ні чарівників-мучителів. Ганчір’я безсловесне, лахміття. Грайся, вітре, не шкода. Ядвіга! Де Ядвіга? Нога. Знайома. Стирчить із кущів. Далеко до ноги, до знайомої. Цілих сім кроків. Або навіть вісім. Земля гойдається, мов палуба, намагається скинути в морську безодню. Ніколи раніше не плавала на кораблі. Ось воно як, виявляється. Припливли. Вставай, Ядвіго. Ходімо звідси. Чого ж ти? Я встала, й ти зможеш. Мені тебе не допхати! Товста ти. Важка.
Плаче. Хтось плаче. Дитина. Зовсім маленька. На галявині. Овал Небес, як не хочеться повертатися! А він плаче. Хоч би здох, чи що… гаразд, не кричи…
Спочатку Меліс побачила це. Перекручені джгутом рештки, де дитинство й старість, юність і зрілість з’єдналися в смерті, перетекли одне в одне, сполучаючись дивовижним мезальянсом. Її знудило. Полегшало. А, ось ти де! Дитина лежала, заплутавшись у складках лілового плаща, наполовину схована під купою іншого одягу. Хлопчик. Місяців шість-сім. З вигляду цілком здоровий. Репетує, сукає ніжками. Холодно йому, самотньо. Їсти, напевне, хоче. Давай-но, йди на ручки. І плащ візьмемо – не голим же тебе нести… А Ядвіга? Двох не допхати, хоч трісни. Ясю й мужик не кожен допхає.
Вічний Мандрівцю, як же кепсько все!
– Я розумію вас, люба. Повірте, якщо хтось вас і зрозуміє, то це я. Траплялися в мене схожі історії…
– Ох, майстре Андреа! Донині як згадаю – острах бере…
Вона тягла їх двох через Фільчин Бір. Немов кінь-ваговоз, на останньому подиху. Впряглась у волока з суків, зв’язаних ганчір’ям і чужими поясами. Побачила власний дім на пагорбку, зрозуміла, що дійшла, й сили полишили нещасну.
Провал. Без пам’яті.
Отямилася в хатині. На підлозі. Поруч – Ядвіга. Дихає, але без тями. Біля столу, згорнутий клубком, лежав чоловік років п’ятдесяти. У ліловому плащі. З-під плаща безглуздо стирчали босі стопи. Це він молодиць сюди доволок, не інакше. І звалився, ніби мертвий. Чого? Міцний, начебто, чоловік, не старий іще… Дитина! Де дитина?!
Обнишпорила будинок. Поткнулася й назовні.
День знову перетворився на ніч.
Наступного разу отямилася на ліжку. Поруч, на табуреті, чекав горщик зі схололою юшкою та скибка хліба. Меліс жадібно накинулася на їжу. Попоїла, встала. Тримаючись за стіну, обережно, немов боячись таємних лиходіїв, відчинила двері в світлицю. Впустивши голову на руки, за столом спав хлопчик років тринадцяти. Знайомий ліловий плащ. Ядвіга лежала на двох зсунутих лавах, укрита ковдрою. Дружина Леонарда Швелера нагадувала небіжчицю: строга, кам’яна. Але дихає. Груди ледь здіймаються. І риси обличчя не загострилися. Відьма заспокоїлась, перевела погляд на молодика за столом. Зовсім хлопчисько… Звідки?
Де дитина? Де чоловік-рятівник?!
Вона торкнула хлопця за плече. Той здригнувся, ніби від опіку. Замотав головою, широко розплющив каламутні спросоння очі. Розтулив рота, збираючись щось сказати – і захекався. Просто-таки зайшовся кашлем: сухим, гавкучим, «перченим». Аж сльози з очей. Відьма кішкою відскочила до стіни. Було чого: непроханий гість роз’їхався гармошкою по всій світлиці, від стіни до стіни. Дитина, паливода, отрок, юнак, бадьорий молодець, зрілий чоловік, кріпкенький дядько, сивочолий старий, зовсім уже старезний дідуган, небіжчик, обтягнутий пергамент-ною шкірою…
Гармошка зійшлася в акорді, що різав слух.
Перед Меліс сидів старий із довгим, сивим волоссям до пліч. Він мовчки розвів руками. Ось так, мовляв. Сама бачиш, який конфуз.
– Зрозуміло, голубонько. Виходить, він і справді не в змозі контролювати метаформоз. Я так і припускав. Хоча допускав і нове закляття, з трансмутантів. Пробний зразок, на доведенні…
– На жаль, майстре Андреа. Саме прийде, саме піде. Знаєте, у нас обох чуття прорізалося: коли це наближається. Як-не-як, п’ять років разом. Я намагалася поруч бути, на випадок чого. Прикрити, очі зайвим глядачам відвести. Сам-бо він безпорадний робиться, гірший за дитину…
Так і стали жити-поживати. По черзі впадаючи в безтяму, лише зрідка встигаючи перекинутися словом. Ледь незнайомець намагався розповісти хоч щось про трагедію в Їжачій Рукавиці, його скручував ведмідь-кашель, підминав, розривав гармошкою. Гість міняв іпостась і, найчастіше, непритомнів. Усе робили по черзі: готували їжу, доглядали байдужу Ядвігу, годували нещасну з ложечки, прибирали після неї. «Треба чоловікові повідомити, нехай забере», – кволо думала Меліс. На жаль, сили дістатися до будинку Швелерів не було. За поріг ступити, й то лячно.
А до неї, як на зло (чи на щастя?) два дні поспіль – ні лялечки.
А третього дня з’явився молодий стругаль із майстерні Леонарда, виряджений господарем на пошуки. Чому тільки третього? Ну, тут усе просто. В день зникнення Леонард Швелер повернувся додому, як завжди, на заході, добре повечеряв і ліг спати. Вечерю подала дочка, а дружиною чинбар мало цікавився поза повсякденними звичками. Рано вранці пішов на роботу й лише ввечері другого дня довідався від заплаканої дочки, що Ядвіги досі нема. Пообіцяв відлупцювати заблукану жінку, що зникла невлад, і знову ліг спати. Непокоїтися цілу ніч? Мучитися здогадами? Дуля вам! Вечір думає, ранок вирішує. Зі світанком він знову подався до своїх казанів і шкір, лише пополудні відрядив на пошуки вільного від роботи здорованя. Нехай, значить, пошерстить у подруг. Де ж іще? Ну, на ринку. Відшукаєш, жени додому: чекати кари від гнівного чоловіка. Якщо не відшукає? Та байдуже, куди вона подінеться, довбня дурна…
Стругаль відшукав.
Меліс піднесла хвалу Вічному Мандрівцеві, що новий мешканець спав за дверима в комірчині. Інакше не уникла б пліток. Незабаром стругаль повернувся з возом і парою помічників. Ядвігу відвезли додому.
Назавтра з’явився ланд-майор Ернест Намюр, суворий і допитливий. Йому відьма вперше повідала усічену історію, котру пізніше довелося почути Мускулюсу. Вона не встигла домовитися з постояльцем про «рятівну неправду», але відьомський «вухар» тихенько нашіптував: язик до в’язниці доведе. Вийшло складно: два чужі чаклуни, дві випадкові глядачки, про решту не можу знати. Насилу подруженьку з лісу допхала. Трупи – на Їжачій Рукавиці. Підіть, пане, прилучіть до справи.
Серце лихо віщувало. Що, як дізнаються? Начебто, нічого лихого не вчинила, навпаки, двом людям життя врятувала. Хоча життя те обом боком виходить… Дитя в жовтій сукенці стояло за спиною, майструвало зашморг. Виворотні-небіжчики по лавах сиділи. Свинячі рила ночами снилися, намагалися знайомою пикою обернутися.
Згодом вгамувалися.
