Проколи цієї ідеї виявилися не настільки очевидні, як із багаттям. Мускулюсу довелося помізкувати, перш ніж второпав: відьма й тут цілком має рацію. Ляпунь – річка мілка, тутешній Водяний Дід, мабуть, старигань не примхливий, лататтям забитий. Не те що його могутніші родичі з Виверського Стерв’яка чи Фольки-Матінки, в яких цілі гареми з русалок із євнухами-потопельниками… Тримати в ляпунських затоплених колодах мага вищої кваліфікації, щорічно ризикуючи, що небіжчик із весняною повіддю скаламутить спокійний вир? На жаль, Водяной Дід, швидше за все, миттю викине труп із-за острова на стрижень або приб’є до берега, подбає, щоб подаруночок виявили. Далі почнуться розмови, слідство, зубатий Ернест Намюр вчепиться в справу намертво…
А раптом мрець стане привидом раніше, ніж його відшукають?
Примара з такою силою в очеретах не блукатиме, їй серйозні справи подавай!
Чаклун зітхнув і полишив лаву. Пройшов світлицею, дихаючи на повні груди. Інакше сон долав. Ще трохи зібрати мани й розчинити небіжчика в кислих еманаціях? За день-два вітер осад розвіє… Непогано, тільки ману на цього гада збирати доведеться тиждень, не менше. А за тиждень він стухне. Перетворити труп на частину паркана? На камінь при городній межі? Якби це було тіло звичайної людини – запросто. Прості небіжчики, коли душа полишає колишнє житло, легко піддаються метаморфозі. А тут залишкова мана особистості пре, як скажена… Навіть страшно уявити, що вийде з тину чи каменя при межі, якщо рештки увійдуть у резонанс із відьомством Меліс. Не вибирати ж їй тепер: або дім, або робота! Згодувати небіжчика вовкам? Це, виходить, із усього Фільчиного Бору збирати сюди сірих розбишак…
Уперше Андреа пожалкував, що він не Чурихський некромант. Цим мертвяки що брати рідні… Овал Небес! Мускулюсе, ти дурень! Здоровенний, тупий дурень!
А тут усе ясно, мов день…
– Ну звісно! Любонько! Пробачте мені, круглому ідіоту!
Є найпростіше рішення! Ми його закопаємо. Найбанальнішим чином викопаємо могилу, опустимо тіло й засиплемо землею. А я зарівняю могилку «на три шари», закоркую притертим замовлянням. У найгіршому разі там за рік-два зросте бузина. Вам доведеться тільки стежити, щоб із ягід не робили настоянки, або щоб пастушок не вирізав з гілки сопілочку. Такі сопілочки, буває, співають зайве. Погодьтеся, клопіт невеликий… У вас є лопата?
Спершу здалося: якби в Меліс була лопата, ось просто зараз, у руках, – вона вперіщила б чаклуна по голові, нітрохи не дбаючи про добрі стосунки. Андреа спершу образився, але відразу пробачив відьмі. Жінки – створіння тендітні, їх потрясіння збиває з пантелику, спонукаючи до немислимих вчинків. Якщо вже він, «столична штучка», блукає в трьох соснах, то що казати про відмочку з провінції?
– Ви посидьте, голубонько, оговтайтесь. А я пошукаю лопату… Коли що, візьму сам, і закопаю сам…
Цокіт копит, наближаючись до хатинки, змусив чаклуна відчути себе жінкою. Тендітною істотою, зовсім непристосованою до потрясінь. Хотілося продовбати дзьобом кору древа подій і застромити голову в діру, рятуючись від небезпеки на кшталт дятла-переляка.
Кого ще даймони принесли?!
Меліс раптово підхопилася, розчинила вікно, вистромилася назовні. «Вірно! – поцінував її рішучість малефік. – Розумниця! Зараз пожене дорогих гостей втришиї…»
– Ласкаво просимо! – відьма випромінювала привітність. – Гість на поріг, щастя в дім! Ах, які люди! Заходьте, не соромтеся!..
На слові «люди» вона трішки затнулася. Мускулюс подумав, що якби згадана лопата була в його руках, він би, мабуть, забув про лицарські чесноти й недоторканність дами… Цокіт наблизився, знадвору щось відповіли писклявим, тоненьким голоском – чаклун не розчув, що саме, – й застукотіло вже в сінях. «З конем у хату?» – кволо здивувався Андреа, гарячково прикидаючи свої можливості. Підсумок був сумний. Ризикнути віднадити прибульців ще на підході? Накинути на Меліс обман-страхополох? Прикрити комірчину з трупом «вінцем піфій»?! Вічний Мандрівцю, підкинь силоньки…
Разом із дверима, що відчинилися, в чаклуна відкрилося друге дихання.
Аби тільки не підвела горлянка. Закляття третього роду слід викрикувати гучним, нутряним басом – тоді чари беруть об’єкт «за груди», піднімають і вдаряють об найближчу стіну або одвірок. Тут головне – безпринципність «третьородців»: цим чарам байдуже, хто об’єкт, – звичайна людина, чарівник, лепрекон, гомолюпус чи ламія. Тупа сила, потреба в якій трапляється рідко, в ситуаціях, що вимагають бити навмання та вліт.
– Здоров’ячка хазяям на віки віків! – сказало Лісове Дитя, крихітка-кульбабка з лакованим личком, тупцюючи на порозі. Губи в дівчинки скривила дивна, неприємна посмішка.
Зараз. Потім буде пізно. Підняти й хребтом об одвірок…
– Н’ем абгра хну…
– Мене звуть Зізі. Зізіфельда Трабунець, акробатка з цирку. Може, ви бачили на афішах? Чи на манежі? Вибачте, що без попередження, але я… у мене… Мені терміново. У мене наслання.
У двері, над головою ліліпутки, простромилася щира фізіономія китовраса. Для цього Грині довелося зігнутися в три погибелі, та все одно він ледь не впирався ріжками в обаполу. Поквапливо відвертаючись, Мускулюс ледь не згорів від сорому: обриваючи бойове закляття на половині подиху, він непристойно хрокнув, і тепер кашель дер у горлянці пазурами, сатаніючи з люті. Прокляття, зараз прибив би безневинну циркачку…
Герой драний!
А усмішка… Що усмішка?! Соромиться акробатка візиту до відьми, ось і посміхається невлад. У ліліпутів міміка для стороннього погляду – темна річ. Дитяче личко, дорослі очі, бозна який рот, не розбереш, чого кривиться… З карликами простіше. Карлики – вони доступніші.
– Заходьте, любонько! – зняла незручність Меліс, кидаючись до маленької гості. – Морсу? Чи чаю?! Чим зможемо – поможемо… А вас, молодий… е-е… чоловіче, я попрошу почекати надворі. Вибачте, але ви просто не поміститеся в світлиці!
Китоврас зареготав таким басом, що чаклун, якби відчував потребу в бойовому заклятті, здох би від заздрощів.
– Чоловік! Хо-хо! Я – чоловік! Зізі, вона кумедна! Вона допоможе, Зізі!
У сінях крекнуло, хрупнуло, гримнуло. Осіннім листям обсипалися глечики з полиці, яка звалилася. Черепки смачно хрумтіли під копитами.
Незабаром надворі регіт Грині перейшов у щасливе іржання й затих.
* * *
Поки відьма саджала клієнтку за стіл і бігала до льоху по морс, Андреа без церемоній розглядав акробатку. Так, гнучкість, що вражає уяву. Рухаючись, ліліпутка нагадувала змію. Але нічого від надприродної плавності й стрімкості, якою відзначалися рухи Лісового Дитяти, в Зізі не було. Суто професійні якості, відточені роками. Крихітка відразу викликала симпатію: ясний, привітний погляд, відсутність почуття меншовартості, скупі жести… Скільки їй років? Він не вважав себе великим знавцем ліліпутів, проте знав, що вік у цих малят короткий. До тридцяти років їхні обличчя вкриваються сіткою глибоких зморшок, а в п’ятдесят вони мають вигляд немічних старих.
На зріст Зізі була – ярд із хвостиком.
А років, мабуть, з двадцять сім.
Пригадалися столичні плітки: у карлика Фішки Шнобеля, улюбленця-блазня при понтифику Макстерайлі Веселому, було до сотні високопоставлених коханок. Красуні чудово знаходили одна з одною спільну мову, вголос обговорюючи могутню чоловічу гордість Фішки, а на всі розпитування заздрісниць відповідали: «Хоч дрібний, та спритний!» Цікаво, в Зізі є чоловіки? Теж ліліпути, чи звичайні?!
Чаклуне, бити тебе по губах, що за дурощі лізуть тобі в голову…
Лілльський спадок дається взнаки?!
Втікаючи до льоху, Меліс показала зубки: виявилась рідкісним стервом, бо повідомила ліліпутці про дарунок долі. Ось, мов, любонько, якщо пристріт чи наслання, то цілком випадково в моїй скромній оселі виявився знаменитий чаклун зі столиці, прославлений… авжеж, саме так! Прославлений інкогніто, якого хлібом не годуй, дай допомогти бідним дівчаткам, та ще й таким гарненьким! Безкорисливість цього майстра ввійшла в прислів’я, вміння дали поживу багатьом легендам, а чуйність серця й не описати! Одним словом, готуйтеся, моя люба, зараз усі лиха втечуть, залишать вас наодинці зі щастям.
Малефік стис зуби й вислухав усі ті нісенітниці. Захоплені оченята Зізі спалювали його на повільному вогні. Дуже хотілося вирвати відьмі язичка, та доводилося терпіти. Скоро, скоро ліліпутка, яку надихне обіцянка солодкого майбутнього, подасться туди, звідки прийшла, і можна буде спокійно позбутися трупа.
Доля Зізі хвилювала Андреа найменше. І аж ніяк не через черствість душі. Одного дотику до аури циркової зірки Трабунець вистачило, щоб з’ясувати: ніяке псування над нею не тяжіє.
Ні крапельки.
– Дорогенька, чому ви вирішили, що вас зурочили? – трішки брутально, із зайвою фамільярністю, звернувся малефік до циркачки. Він все-таки сподівався, що мала образиться та піде геть. – Може, це просто чорна смуга в житті? Зрозумійте, знімати пристріт чи наслання, якщо таке є лише плодом уяви недовірливого клієнта, – річ не надто приємна. І, строго між нами, шкідлива для структури аури. У результаті ви на півроку й більше станете над міру вразливі до фатальних випадків. Чи не краще банально перечекати? Попити відвари «fatum valeas», відпочити на узбережжі…
Зізі довірливо схилилася до «прославленого інкогніто»:
– Це не я вирішила, пане. Це дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, вирішив. А в дядечка – інтуїція. Він завжди каже: «З нічого й чирки не буває!» Уявляєте, він хазяїна переконав! Мені грошей із циркової каси виділили, на відьму. Я ж, вибачте за нескромність, родзинка програми. Без мене друге відділення завалиться. А якщо родзинку день за днем та в пригорілу булку – самі розумієте…
«Не повірить. Якщо скажу прямо, у вічі, що весь цей пристріт – маячня шпрехшталова… Нізащо не повірить. Вирішить: бажаю ухилитися від доброчинності, гидую її мініатюрною особою. Худобина Меліс усе-таки… Прислужилася, паскуда!»
– Ну гаразд, – підбив підсумок Мускулюс, коли дочекався повернення вреднючої відьми з глечиком ожинникового морсу. – Ваш випадок не складний, для зняття серпанкового наслання майстерності пані Лімісдейл з головою вистачить…
Отут він дозволив собі легкий укол на адресу господині; скоса глянув на Меліс і відкрив на одну восьму «вороняче баньши». Хай не забуває, жартівниця, з ким має справу.
– Здається, я можу посидіти осторонь, спостерігаючи за процесом. Якщо ви, голубонько, не заперечуєте. У разі ускладнень обіцяю неодмінно втрутитися. Тут уже будьте впевнені.
Останні слова також зверталися до Меліс.
Жени її швидше, руда, та гайда закопувати нашого красеня!
Відьма кивнула малефіку з неприємною запопадливістю і взялася ворожити. Якби Андреа був простаком-клієнтом, він, напевно, прийшов би в захват. Почав би мацати нишком кошель: чи вистачить грошенят на таке диво? Увесь довгий стіл виявився суцільно заставлений атрибутами провінційного чарівництва. Свічки: воскові, з лою, дві дорогущі, з левіафанячого сала, сизі з лазуровими патьоками. Свічники: кипарисовий трійник, позолочений шандал, очевидячки десь украдений, прим’ятий збоку канделябр для освітлення ломберних столиків, аспід з міді, вкритий зеленою патиною, блюдця з гвіздками. У печі, налита в закопчений казан, кип’ятилася «чиста водиця». Запах дуже нагадував пам’ятний чайок Меліс. На вікнах зсунулися шторки, у світлиці запанували таємничі сутінки. Відьма шаруділа по кутках, муркотіла дисонансні замовляння. Ніби вістрям кинджала по склу. Далі виникла купа дзеркалець – в черепаховому оправленні, у роговому, на підставках… Із дзеркалець було вибудувано складний коридор з дюжиною завертів; Меліс радісно скрикнула, а по тому почала запалювати й розташовувати в оному коридорі свічки.
Усе це було страшенно гарно.
Усе це не мало ніякого змісту.
І що наймерзенніше: все це було жахливо, нестерпно, убивчо довго.
– Я почекаю надворі, – кожне слово чаклун вимовляв з притиском, не відриваючи «воронячого баньши» від відьми, що метушилася. – Бачу, все йде на лад. Сподіваюся, незабаром наша люба Зізі піде ощасливлена. Дуже скоро. Ви розумієте мене, пані Лімісдейл?
Орудуючи в казані черпаком, відьма кивнула.
Надворі сяяло сонце. Княгиня-осінь гуляла околицями, щедро обдаровуючи золотом вірнопіддані дерева. До вогких, сльотавих днів, коли в княгині з віком остаточно зіпсується норов і вона почне ридати дощами та шпурлятися колючими градинами, залишалося недовго. Втім, жити треба хвилиною! Хто знає, який вибій трапиться під ноги на наступному кроці? Втішаючись доморослою філософією, Мускулюс лютився та нервував, походжаючи подвір’ям, ніби звір у клітці.
– Агов, пане хороший! Навіщо серце рвати?! – хибно витлумачив його метання китоврас Гриня, що розвалився на оберемку соломи. – Хо-хо! Відьма допоможе, вона кумедна! Кумедні завжди допомагають!
По проголошенні цієї сумнівної для чаклуна тези китоврас насупився й почав терти потилицю.
– Ох, налупив! Ох, і налупив! Це Рустам, він мене виховував…
– Я бачив, – мимохіть озвався малефік. – Під час вистави. Ти п’яний був.
Гриня спохмурнів, ніби покарана за непослух дитина.
– Я, коли п’яний, дурний роблюся. Кураж у голову б’є. Правильно мене Рустам кулаком… Сильніше треба було. Якби Зізі через мене вбилася, я б повісився, – китоврас подумав, прибив хвостом мляву муху й розчаровано буркнув. – Дзуськи. Такому, як я, вішатися – прядив’яний канат лопне. Краще з кручі, вниз головою. Надійніше.
Чаклуна не полишала впевненість, що так би й сталося. Якби Зізі загинула на манежі, цей двотілий гігант із чистою душею спокійно вийшов би на кручу над Ляпунню, почухав побиту потилицю й без вагань ступнув би через поріг Притулку Знедолених – пекла для самогубців, заповідник володінь Нижньої Мами. Він би прийняв смерть як провину: по-дитячому безтрепетно, по-дорослому свідомо, по-кінськи покірно.
– Сідайте, пане, – Гриня підсунув ще один оберемок соломи. – Знаєте, я вам ось що скажу…
