Насилу придушив сплеск бурхливої, щенячої радості, ретельно понишпорив навколо. Дівки були самі в своїх апартаментах. Проекції ґрат свідчили, що їхні матеріальні носії не пошкоджені. Суспензія на скобах встигла схопитися й тримала міцно. Чи не вперше в житті доля виявляла скромному чарівникові Мускулюсу не цапину морду, а світлий лик.

Може, й «крижаний дім» стоїть твердинею?!

Збоку потягло тривожним протягом. Із червоними іскорками. «Лисячий хвіст» завжди обіцяє неприємності… Чаклун негайно поткнувся в той бік. Будь-які події у ницому світі на Вишних Емпіреях відбиваються слабко. Якщо, звичайно, не починають рухатися потоки мани. Породжені, приміром, прокльоном, що здавна тяжіє над лілльськими панянками.

У цьому випадку маною і не пахнуло. Зате луна прокльону мала місце. Вона дозволила Мускулюсу відчути, як розбурхався внизу буревій почуттів і якихось невиразних, але активних дій. У Емпіреях цей вихор нагадував бурю в склянці води; однак сам факт, що збурення, хай і мінімальне, докотилося до горніх висот, свідчив багато про що.

– То що ж там діється?!

Виявилося, малефік вимовив це вголос, бо майстер Фортунат негайно відгукнувся:

– Дозволите, колего?

– Вважатиму за честь…

Мить, і ефірне тіло мага виникло поруч. Мускулюс відчув скороминущий укол заздрощів. Коли ще він сам навчиться пушинкою літати межи шарами буття?! Цікаво, Цвях і в Пекло настільки ж легко сходить?

– Я кепський емпат, колего… Але там очевидний безлад. Де це?

– У Фарбівній Слободі. Мені варто поквапитися.

Мускулюс стрімголов випав у нижній світ – вихід із Емпіреїв завжди давався йому простіше за вхід. Похитнувся, з натугою втримав рівновагу.

Мисливець на демонів делікатно торкнув чаклуна за плече:

– Я з вами, напарнику. Чи я неправильно зрозумів шановного лейб-малефактора?

– Так, але… Нам доведеться бігти. Найвульгарнішим чином.

Обоє витріщились один на одного, прикидаючи можливості. На фугасіс-вектор піде забагато сили. Й обоє випадуть із нахилу-спатіуму в домі Швелера, вичавлені, як ганчірки в руках досвідченої прибиральниці.

– Бігти? Чудово! Я в найкращій формі, – Фортунат підморгнув малефіку відверто по-хлоп’ячому. – Хто останнім добіжить до мети, той дівчисько!

Меліс кинулася була за чоловіками, але відстала біля мосту.

* * *

Лагідний дощик виявився перевертнем. Із дрібного мазунчика він спершу став дрібним пройдисвітом, а там і сущим розбійником. Трава йорзала, ковзала, намагалася заплутати ноги. Над головою реготали ворони. Стерви. Стерв’ятники. Усіх ворон подушити. Усіх перефарбувати. Розстріляти з арбалетів. Раз-два, лівою-правою… Від Ляпуні тягло смородом твані, збивало дихання. Підйом до Вилкової Крутиці був тортурами. Ось коли Мускулюс пожалкував, що він – учень бойового мага Просперо, а не, припустимо, капітана лейб-охорони Рудольфа Штернблада. Мабуть, гвардійці, коли бігають, не тупотять, мов слони. Не хриплять, марно силкуючись примирити вдих із видихом. І серце в них не стукотить об ребра, сподіваючись вискочити й покотитися поруч вибоїстим путівцем.

Що, вже путівець?

Раз-два, раз-два…

Поруч спотикався майстер Фортунат. Тішило, що повний маг із усією його кваліфікацією виявився таким же нікчемним скороходом, як і його менш сановитий колега. Якщо Цвях і за демонами ганяється таким робом, легко зрозуміти, чому він вирішив сховатися на хуторі в здобної відьмочки. Підленька радість. Паскудненька. Дивна річ – саме підлістю своєю та гидотністю це почуття додало чаклунові нової сили. Ніби відвар ушлої злійки. Рідка, мерзенна, але корисна гидота. Сьорбнеш – півдня шукаєш, де стовп від землі до неба, та з кільцем, щоб узяти-перевернути. Наступного полудня втонеш у згубній мізантропії, радий сам повіситися й кожного задушити, починаючи з близьких родичів. Ох, мав рацію вчитель Просперо: лежати корисно, бігати шкідливо. Яка ж маячня в голову лізе!

Лівою-правою…

Пихкання Фортуната відчутно штовхалося у вухо. Часом воно переходило в уривчастий, знайомий кашель, але мисливець давив цю заразу зусиллям волі. Зі штучним гонором поглядав на малефіка: «Нічого! Прорвемося!» Одного разу Мускулюсу навіть здалося, що напарник – а куди подінешся? – Таки напарник… На коротку мить розтягся вздовж дороги пам’ятною колодою карт, але майже відразу зібрався в колишнього світського лева.

Цікаво, він справді не контролює цього процесу? Чи тут таємний намір? Навряд чи… Раз-два…

– Б-бі… біжимо-біжимо?

– Ще б-бі…

На підходах до Фарбівної Слободи дощ відстав. Віддаля стало чути крики, іржання коней, стукіт і тріскотняву. Знов пожежа? Заграви не видно. Орда найманців, позбувшися грошей на простої, бере Ятрицю штурмом? Командир пообіцяв шибеникам три дні на розгарбування? Ох, братику чаклуне, погано на тебе впливає біг. Добіжиш баран бараном. Послизнувся на мокрій брущатці, ледь не впав, але вчасно втримав рівновагу. З-під ніг сахнулася ряба курка: розумниця, вона рятувалася втечею з розбурханої слободи. За куркою дріботів цілий взвод жвавих курчат, неприємно нагадуючи живу зграйку кульбаб.

Усе звідтіля біжить.

Навіть кури.

Одні ви туди біжите, чарівнички драні…

І найбожевільніші припущення здалися дитячими витівками, коли Андреа Мускулюс побачив на власні очі: у Фарбівній Слободі, від будинку Швелера до самого глухого кута, точиться бій.

Люди, вдягнені в шнуровані камзоли-доломані, з ментиками на лівому плечі, числом до двох десятків, атакували дім Швелерів. Розмахуючи гострими шабельками, вони марно силкувалися прорвати різношерстий ланцюжок захисників. Вузька вуличка сприяла обороні, але досвід був на боці військових. «Однострій кінних пращників, – мимохідь зміркував малефік і згадав, що ескадрон цієї легкої кавалерії квартирує на най-ближчій околиці міста. – Що вони з чинбарями не поділили?!» На фронтах пращники, гордії та хвальки, використовувалися для рейдів у тил ворога, відловлювання дезертирів і супроводу піхоти, що зазвичай вербувалася з покидьків суспільства. Під час бунтів або відмови йти в бій заколотники-«піходрали» всмак наїдалися свинцевих і глиняних, висушених до кам’яної твердості ядер.

Припустити, що чоловіче населення Фарбівної Слободи за відсутності чаклуна встигло завербуватися в піхоту й відразу зчинити заколот – на це фантазії в Мускулюса забракло.

За спинами шалених кавалеристів, біля табунця коней, крутили пращами двоє офіцерів. Третього, зовсім молоденького, відтягали в укриття з пробитою головою.

– Котрі наші? – діловито запитав Фортунат Цвях, тримаючись за чаклуном. – Військові?

– Навряд чи…

У епіцентрі сутички сталася тимчасова пауза. Пращники сварилися, обіцяючи надерти «короїдам» сідниці, захисники ж незалежності перешиковувалися, керовані величавим майстром Леонардом. У лаписьках чинбаря загрожував ворогам кілок, гідний стародавніх легенд. Із паркана не своїм голосом репетував котисько Косяк, підтриманий гавкотом шаленого Нюшки.

Уперед, на нейтральну смугу, вибіг розхристаний бурлака Янош. Ліва холоша з дірою від стегна до гомілки, рукав куртки відірвано з м’ясом. На чолі садно. Струмочок засохлої крові цівкою іржі простягся через брову й нижче, по вилиці, де наливався гарний синець, і це робило обличчя волоцюжки невпізнанним.

– А я ось! Ось я вас! Зараз!

Хлопець зовсім задихнувся й запекло, з комічною безнадією випалив:

– Зачаклую!

«Дурник!» – охоплений болісним співчуттям, малефік ледь не кинувся до дурнуватого молодика, бачачи, як той починає робити різні паси й вигукувати лиховісні, страхітливі, та абсолютно марні слова. Схоже, шмагія вдарила парубійкові в голову. Навіть напружуючи всю уяву, якої Андреа було відпущено не так уже й багато, чаклун погано уявляв, що значить: бути шмагом. Зв’язаний воїн? Безрукий тесля? Німий оратор? Лікар, котрого ні за яких умов не допускають до пацієнта?! Ні, не те, не так… Мати й втратити – тут зрозуміло без запитань. Не мати й заздрити – тут теж зрозуміло. Дивлячись на викаблучування Яноша, чаклун сам собі заприсягся: якщо поталанить повернутися в столицю й зберегти голову на плечах – знайти меж колегами фахівців із «захворювання лжеманою» й розпитати.

Раптом вдасться зрозуміти… Он які штуки витворяє, бідолаха!

Хлопчик діяв настільки переконливо, що пращники позадкували, роблячи знаки від «незвичайної сили». На жаль, довго це тривати не могло. Час ішов, кари земні й небесні не поспішали валитися на кавалеристів, і пращники от-от мали усвідомити: хлопець блефує.

Мускулюс зрозумів, що доля дає йому ще один шанс.

Непомічений бійцями, він зібрався з духом. Кавалерія була надто численна, мана чаклунова трималася на останньому подиху, сили тілесні відмовляли. Він шкріб по засіках, по закапелках, намагаючись не впасти в нестяму. Якщо відбудеться бодай щось, пращники повірять у чаклунство Яноша. Повірять. Злякаються. Охолонуть. Тоді можна буде спробувати втрутитися, поговорити, пригрозити гнівом Його Величності…

Янош підстрибнув, крутонувся в повітрі й несамовито завив.

Відповіддю йому був дикий крик кавалерії. З бравих військових вони перетворилися на божевільних від жаху дітей і кинулися до коней. Тварини казилися, ставали дибки, сісти в сідла вдалося не кожному. Забіяки скакали геть, нещадно на-хльостуючи коней і волаючи зірваними голосами, частина бігла пішки, не відстаючи від кінних товаришів. Що відбувається? Шмагія дурника, примхлива пані, врешті-решт здумала з’явитися в плоті?! Не тямлячись від подиву, Мускулюс обернувся до майстра Фортуната: може, він зміркує, в чому справа? На щастя, крик чаклуна загубився в загальному гаморі.

За спиною в малефіка стояв демон.

Живий і цілком дієздатний кошмар.

Мова людська погано здатна описати дітей Нижньої Мами. Ну, ікла. Ну, хвіст. Суставчастий, як у скорпіона. Ну, крила. Із зубцями, на яких кишить отруйна комашня. Пазурясті лапи, вивернуті коліньми назад. Будь-який опис блякне, губиться в звичному розумінні, мерхне перед особистим досвідом. Кричиш, а чого кричиш, і сам не розумієш, поки тебе не зжеруть. Або поки серце не лопне, як мильна булька.

Або поки кошмар не скінчиться, як, наприклад, зараз.

Дивлячись на корчі демона, з якого наново народжувався знайомий мисливець із охайною борідкою, Андреа думав, що в чаклунських плітках є частка істини. Виходить, правда. Виходить, майстер Фортунат дійсно має виплекану Подобу. Виходить, і справді здатен продовжити пошук або переслідування здобичі не тільки тут, але й на невиразних ярусах Нижнього Світу, в князівстві Пані Манії.

Зникли крила. Скорчились ікла.

Закрутився кілечком і згинув хвіст.

– Добре, що наші стояли до нас спиною, – безтурботно підбив підсумок Фортунат Цвях.

Із-за рогу від старої акації скаженим галопом вилетів китоврас Гриня. Верхи на ньому сидів знайомий Мускулюсу уніформіст із коцюбою в руці.

– Хто? Де?! – китоврасовий бас легко перекрив переполох, що панував у вуличці. І, коли новоприбулий побачив, як полишають поле бою пращники, перш ніж розвернутися на скаку, гукнув малефіку, ніби це все пояснювало:

– Ви Зізі захищали! Хо-хо, пане! Ви кумедний!

Копита вибили дріб смертельного номера. Григорій Інноліур з хвостом, що стирчав догори, кинувся за ворогами навздогін. І на спині в нього сиділа тепер не невагома ліліпутка Трабунець, а хорунжий Рустам Кліщ, найкращий вершник Дикого ескадрону.

«Хана пращникам», – подумав Мускулюс і зомлів.

* * *

Прохолодна, мокра ганчірка на чолі пахла винним оцтом.

Це добре.

Подушка була збита ласкавими руками. Голова тонула в хмарах найм’якішого пуху, пливла по білосніжному морю до далеких островів, де ні в кого немає основної роботи. А виходить, можна робити що завгодно, хоч із відривом, хоч без.

Це теж добре.

Тіло купалося в благодатній перині. Пір’я для цього дива світу здобув особисто Вічний Мандрівець, общипав зграю хмаринок небесних, що йшли від Краю Праведників. Там, у Краю, все росте, не вимагаючи дощу, й хмаринки переварюють дощик у ситих черевцях, від чого перо стає м’яким і шовковистим.

Краще й бути не може.

Збоку клопоталася любонька Цетинка. Коли дівчина схилялася над предметом свого піклування, обличчя її дихало материнською турботою. Мускулюс ніколи не бачив обличчя рідної матері, й це чудово. Можна наділяти материнськими рисами будь-яке обличчя, котре сподобається. Наприклад, личко Цетинки. Кривенька розпашіла, на чолі – намистинки поту. У оченятах янголи грають концерти для арфи з оркестром.

«Добре було б оженитися, – спливає із дна щастя млява думка. – Не вік же нежонатим ходити, як учитель Просперо! Кульгава? Ну то й що! Зате он яка мила…»

Думка спливає і тоне, залишаючи по собі присмак медяника з кмином.

Хочеться їсти, проте ліньки.

Поруч сидить майстер Леонард. Ще тиждень тому навіть у страшному сні не привиділася б ця акварель у пастельних тонах. Брутальний і свавільний чинбар Швелер чатує обіч постелі слабого та кволого гостя, й під бровами майстра течуть блакитні джерельця. Здоровенні лапи статечно складено на колінах.

У двері пхається Фержерита, поправляючи свіжого чепця: поцікавитися самопочуттям «улюбленого благодійника». Леонард Швелер жестом відсилає невістку геть. Улюбленого благодійника не можна турбувати. Улюблений благодійник спочиває, слухаючи неквапне оповідання хазяїна про те, що трапилося.

Пізніше подію назвуть «Тріумфом Гвардії Кожум’як».

А вийшло так. Коли Мускулюс, хмільний від куражу, воював у Фільчиному Бору з родиною Борнеусів, у домі Швелера це зрозуміли відразу. Першими постраждали гвардійці: після неабиякого терміну помірності, викликаного «крижаним домом», сила, що повернулася, виявилися настільки могутньою, що один капрал на якийсь час втратив свідомість. Другий кинувся був у покої лілльчанок, громовим голосом закликаючи гвардійця Т’ядена взяти участь, але cталося диво. Навіть без «нагаданої присяги» обов’язок і честь успішно повстали. Обов’язок тримав, честь не пускала. Внутрішня боротьба призвела до витікання крові з обох ніздрів капрала, Т’яден же відбувся очним крововиливом і став схожий на бичка-трилітка. Проте, вдалося зупинитись на порозі краху. Задкуючи, пирхаючи та сварячись чорними словами, обоє спустилися на подвір’я і прихопили з собою побратима по зброї, що саме отямився, де й кинулися рубати дрова, тягати воду з колодязя та віддаватися іншим вправам до повної тілесної знемоги.

Наношена водиця йшла на обливання.

Незабаром майстер Леонард поцікавився причинами таких дивних дій. Після короткої бесіди стало зрозуміло: з високоповажним чаклуном лихо. Велике лихо, що призвело або до тимчасового потьмарення розуму, або, упаси Овал Небес, до смертельного фіналу. Інакше досвідчений малефік нізащо не залишив би своє маленьке військо без захисту.

«Живому чи мертвому, ми збережемо йому вірність! – заприсяглися троє гвардійців, Леонард Швелер же тільки кивнув. – Справу доведемо до кінця!»

Якою ціною далася гвардії подальша охорона довірених панянок, не зміг би описати й знаменитий бард-вигнанець Томас Біннорі. Почав би баладу чи гімн, та й кинув би на другій строфі. Перед цим тьмяніють подвиги аскетів Ясної Пустелі та діяння Ухтирських старців-оптиматів. На додачу, дівки зачули грозу, правдами й неправдами вивідали в надто молодого й тому говіркого Т’ядена причину труднощів. О складна дівоча душа! – і перейнялися співчуттям та примудрилися скерувати природну паскудність у потрібне річище. «Дядечко Андреа», як називали чаклуна панянки, був із ними добрий і терплячий, вони глибоко вболівали за нього, а тому, хто ввійде до них без дозволу, очі видеруть, вуха обірвуть і вкусять, укусять, укусять! Гюрзель, Химейра та Емпуза виявилися настільки переконливими, що гвардійцям полегшало.