CAPUT III
«Здавалося, старі волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклунові…»
– …Ой, що за пан до нас завітав? Ай, важко панові йти! Уй, кошель до землі тягне? Агов, Тацит із Ощипом поспішають на поміч! Цієї ж миті полегшимо бідолашного пана…
– Вгамуйся, Таците. Це малефік зі столиці. Напідпитку, – похмуро повідомив слуга, виділений Мускулюсу в провідники.
– Га?!
Приятель говіркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованішим:
– Ах, це ж зовсім інша річ! Ух, чого ж ти відразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупінь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навіщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходімо, пане малефіку, женіть геть тугу-журбу…
До тупого Ощипа нарешті дійшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився підтримати напарника:
– Так того ж… аякже! Спровадимо…
– Пани малефіки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святі! У святих, Курячий ти Ощип, усі прокльони завжди збуваються. І в панів малефіків теж. Таким приємним панам гріх не допомогти…
Сам Андреа в захоплюючій бесіді участі не брав. Лише відзначив мимохідь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабіжники, й ті ввічливі…» Голова в чаклуна була зайнята зовсім іншим: їй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’яті ледарі, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися піти у відпустку до ранку. Ще в аустерії малефік звичним зусиллям перевів усю необхідну витрату мани в сферу амбіт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжній шарварок.
Від барвистих плям їдко несло тривогою.
Сморід Фарбівної слободи, що постала за Ляпунню, був далебі приємніший.
Після тварюк, виявлених у засіках пам’яті Ернеста Намюра, життєво необхідно було випити з гідністю. Ландвер’єр охоче склав компанію в цій шляхетній справі. Пізніше за їхній стіл підсів нахабний старигань, який притяг із собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профітролями, кубок і глечик імбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмістилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилішому панові Андреа» (уже все місто в курсі, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, світоча Високої Науки». Мускулюс і оком не змигнув, як виявилося, що вони зі старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-ї теорії Матіаса Кручека, приват-демонолога Реттійского Універмагу. Теорія була, м’яко кажучи, спірною, але старий дотримувався радикальних поглядів. Відмітаючи контр-аргументи Мускулюса, він нервувався, бризкав пивом і люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постійно загортався.
Морозило дідуся?
До речі, плащ був із дорогих, з мереживами, хлястиком і багряним підбиттям.
– Чи відомо вам, наймиліший пане, що не тільки сама 8-а теорія геніального Кручека, але й частина спеціальних висновків із неї встигли отримати блискуче експериментальне підтвердження?!
– Дозвольте поцікавитися, яке саме?!
– На жаль, перебуваючи в провінції, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватні досліди, проведені Матіасом Чудовим разом із Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королівства! Але вже повірте на слово…
Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такій вченій суперечці в стінах «Кульгавого Мірошника» – якби не півдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскільки глинтвейн офіцер полюбляв із ромом, то замість подиву Ернест Намюр брав у диспуті найдіяльнішу участь. Проблеми демонології його жваво цікавили: по виході у відставку, він зібрався звести теплицю й присвятити дозвілля розведенню екзотичних інферналів.
Ці найвищою мірою розумні плани навідали Намюра просто зараз.
Далі розмова цілком логічно перекинулася на приватні розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса, розділ «Левітація великих предметів». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригінальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичної задачі «Гора йде до малефіка». Головна умова – вірний добір магів. Знадобляться лише троє: геомант-подвижник, власне левітатор і волхв-аччендарій. Інтерференція потоків мани, створення «стоячих» ефірних хвиль…
– Спритно!
Ланд-майор стройовим басом підтримав колег і віддав військовий салют. Під його потужною долонею чарка чаклуна теж вирішила взяти участь у диспуті з левітації. Поки малефік, зігнутий у три погибелі, шукав цю найнеобхіднішу на світі річ під сусіднім столом, старигань надумав прощатися.
– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приємну бесіду. Обов’язково переказуйте вітання високомудрому Кольрауну. Щиро сподіваюся, що його досліди з каскадними піроглобулами увінчалися успіхом.
– Від кого ж вітання переказувати? – волав чаклун із-під столу.
Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистої» зали. Жвавий дід трапився, зберігай його Добряга Сусун! Раптова поінформованість дідуся видалася вкрай підозрілою. Обізнаний щодо дослідів Просперо, вітання передає, сильний у теорії…
Мускулюс неабияк докоряв собі за втрату пильності.
– Ерні, я миттю!
У «народній» залі старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак і тут на нього чекала невдача. Хіба що звідкілясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарівливих удовиць, яка рішуче волокла за руку білявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчір’я, показав чаклунові язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-під пахви в неї випав згорток, звідки звисав мереживний хвіст. Молодиця підхопила своє майно та поволокла хлопчиська далі.
Чаклун з натугою примружився їм услід.
Ні, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жінка.
Він повернувся ні з чим, але заявив, що більше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.
– Завтра? – засумнівався ландвер’єр. – Завтра в аустерії рибний день…
Домовилися, що в аскети підуть обоє, але з наступного місяця.
Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силоміць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував і відмовлявся з віслючою впертістю. Від настирливої опіки відскіпався, стрімко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.
У фойє, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованій сукні. Атлас кольору, відомого в Реттії як «лазурова спокуса», жагуче підкреслював запаморочливі форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не міг. Суккубара. Найсправжнісінька; проби ніде ставити. Повернутися, набити аустаторові пику за брехню? Еманації демониці були ті самі, що відходили від Гюрзелі, Химейри та Емпузи – тільки тонші, з виразною аспідною смугою на краю спектра. Втім, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за ніч двоє-троє бідолах до цілковитої нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримає від дружин на горіхи. Летальний результат виключається, а нагляд за моральністю в Ятриці його не обходить. Хай Ернест Намюр стає грудьми на захист земляків і гостей міста. А Андреа Мускулюс спати піде.
– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».
Поруч із пані вертівся карлик-грум у чалмі, шароварах і туфлях-човниках богатирського розміру. У жодному з дзеркал карлик не відбивався.
Малефік підморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою і нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зі слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок і рушив до будинку Швелерів бруківкою Ятриці, котра штормила.
Десь у пітьмі, під мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко співав вагант без ліцензії:
– Волосся сріблом вкрили дні.
Шолом? Хутро?
За першість бій ведуть в мені
Зло та добро.
Ось-ось кульгать мені, козлу,
Туди, де край добру та злу…
* * *
– М-матінко!
У такий спосіб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагідність її і ще довго стрибав на одній нозі.
Перешкодою, об яку він забив улюблений лівий мізинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засіяли вулицю. Немов нащадки кочової спогань-грибниці, за день ляпки затверділи, набули міцності граніту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дітлахів давно батьки погукали спати, але плоди дитячої творчості широко розляглися від старої акації до кута Згаслих Ліхтарів. Молодий, дурний місяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподівано для самого себе присів навпочіпки, вдивляючись в «тім’я» підступної пасочки. Зоряний пил іскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижні знаки, видряпані на пасочці, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такої абетки він ніколи не зустрічав.
А для закарлючок малечі знаки були надто… Розумні, чи що?
Чублячий лист Південних Цапів? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б із недолугого переписувача пасивний стан з відсотками. Піктогліфи долини Сет-Раббі? Там пишуть справа наліво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетів-каннібалів? Ні, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таємна мова зомбійців? Каліграф-школа «П’яний майстер Е»?!
Андреа забув про забиту ногу, враз протверезів і почав нервово походжати між пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свідків! Серце дзенькало тривогою: у розташуванні твердих, зернистих башточок була система. Безсумнівна, виразна система, але зібрана з божевільних, погано з’єднаних частин. Так дурень-мортанатом на нічному полі бою збирає з решток солдатів Абсолютного Воїна, отримуючи в підсумку кульгавого горбаня, що страждає на косоокість, розлад координації та схильність до гри на тамбурелях. Гілочки без кори, які поєднували групи ляпок, жмені щебеню тут і там, концентричні кола, – точніше, еліпси, на кшталт храмового зодчества друїдів з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користі айярів Махдармаха, покликаного відбивати підступи натурал-джинів…
«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»
Відчуваючи кволість від тверезості, яка підступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на коліна, сів на п’яти. Штани потім не відпереш із цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, він зараз не зумів би піднестися духом. По всьому тілі, у потаємних місцях, почали спалахувати темно-лілові вогники. Кадик, пахви, лівий лікоть, куприк… Мана перерозподілялася для додаткового викиду. Вогники були цієї миті цілком видимі, й випадковий перехожий ризикував до кінця днів залишитися недорікою. Краєчком свідомості Мускулюс зміркував, що структура вогнів на його тілі та структура дислокації пасочок біля глухого кута…
На жаль, думка залишилася внизу, на землі, а дух чаклуна піднісся у Вишні Емпіреї.
– Легкого ширяння, пане!
Дикий Янгол, пролітаючи повз нього, розкланявся з малефіком і полетів, скаржачись тіні жіночої статі на самот-ність і лиху кур’єрську долю. Тінь горнулася до серцеїда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголові здійснення бажань, а по тому взявся до детального мананалізу. Спектроліз, редукція, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тіло, стогнучи від ганьби. Зрозуміло, дитячі бастіони тільки з вигляду не дитячі. У всьому іншому пасочки-щебінь-гілочки були начисто позбавлені навіть присмаку мани. Система – не система, а чаклунської сили в бастіонах і контрескарпах малечі крилося менше, ніж у бородавчастій жабі-наперстянці. У тварини хоч є шанс захопити в пащу сталевий гвинт і чекати на болоті юного дофіна з арбалетом…
Дурень ти, малефіку.
Коза ти вільновідпущена.
Драна.
Розчарований і присоромлений, Андреа брів до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливі пасочки: спіткнутися й розбити на додачу правий мізинець було б уже цілковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобі ввижається, недоумку?! Хотілося впасти на розстелене ліжко, заплющити очі, забутися… Біля воріт, із будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усіляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, і він вирішив був поскаржитися псові на самотність, але підвів очі й скам’янів дурною тичкою.
На другому поверсі дому Швелерів світилося вікно.
Видимо, там розташовувалася спальня хворої Ядвіги. Звідси можна було розгледіти лише різьблену спинку ліжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькі швелерята й відходили в світ інший старі, поступаючись спадкоємцям правом бити, м’яти й дубити. Над ліжком виразно виднівся на світлому тлі силует хазяїна Леонарда. Обличчя чинбаря світилося радістю, губи ворушилися, вимовляючи нечутні звідси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.
Прокляття!
У цих пасах крилася система.
Пес Нюшка гавкнув голосніше, дивуючись гостеві: чому чекає зовні? Воріт у Фарбівній слободі не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натяків пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяїна. Абсолютно невідомі комбінації. Безглузда ритміка пальцювання. Плечі трохи напружені, він сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початківця. Але помилка виключалася. Такі рухи не відбуваються самі собою, під час бесіди з пригніченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачій пиці чинбаря.
Сили на Вишні Емпіреї не залишалося.
Але й покинути все, як є, малефік відмовлявся. Пес аж зайшовся від заздрощів, коли Андреа почав обнюхувати повітря, беручи «верхній слід». Для висновків вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сімох і привів Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводі Мажестики», що дії Леонарда Швелера не отримували жодного відгуку в тихому вирі астралу. Маною хазяїн не володів, паси його виявилися оманою, система – нісенітницею, рухи – наслідуванням. Так бульварний мім передражнює солдата, пекарку, стражника, хоча не є жодною з жертв свого мистецтва.
– Що ж ти дієш, дядьку? – похмуро пробурмотів чаклун.
– Моя школа! Вам подобається, майстре Андреа?
Хлопець-дурник, великий знавець кулінарного ремесла, виступив із тіні акації. Він посміхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вікна другого поверху, відбивалася безглузда радість Леонарда Швелера, хазяїна-безумця – щоб посилитися встократ.
Вивісити таке в «Кульгавому Мірошнику» – тамтешні дзеркала від заздрощів луснуть.
– Та ви не соромтеся! Якщо подобається, скажіть чесно. Я нікому ябедничати не буду…
– П… подобається…
Юний нахаба обійшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвір’я, немов до себе додому. Сивий кіт поважно крокував за ним по п’ятах із задертим хвостом. Слово честі, малефік не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував білосніжний, пір’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули двері флігеля в глибині. Кіт повернувся, заплигнув на паркан і заходився без симпатії розглядати чаклуна.
«Ішов би ти спати, гультяю!» – світилося в рідкому, зеленому бурштині котячих очей.
Мускулюс не став сперечатися.
А у світлому вікні сміявся, творив хибні дива понурий чинбар.
* * *
Прокинувся чаклун на світанку, бадьорий і веселий. Збіг донизу, надвір: умиватися.
– Із правої вам ноги, майстре Андреа!
– І вам усіх благ, любонько! Чи не зіллєте гостеві?
– Охоче! Вам холодненької чи підігріти?
– Холодненької! И-их!
