– За мудрих чоловіків, здатних бачити таємницю! За дужих чоловіків, чиї вчинки вищі за вбогу мораль обивателів! За справжніх чоловіків, які не бояться проривів у невідоме! За вас, магістре Андреа!
Ковток вина. Ковток захвату, що горить у сапфіровому погляді. Затамувавши подих, малефік бере з таці чарку з чимось міцним. Пекуча грудка падає просто в серце. Геть, меланхоліє! Геть, лихі передчуття! Змії розповзаються, чаяться по кутах. Пані сміється. Вона чудово сміється: легко, відкрито. Зовсім по-дитячому прикушуючи нижню губку, щоб вгамувати сміх.
Марно.
Веселощі заразливі: тепер обоє регочуть.
Вчинки, вищі за мораль, Андреа залишає на сумлінні дами. Все-таки вона дуже молода. У її літа, розмовляючи з досвідченими кавалерами, слід захоплюватися чимось забороненим, винятковим. Чи це любязний натяк на продовження?
– Дякую, пані. Ми знайомі?
– Ні. Але я давно мріяла познайомитися з найкращим учнем Кольрауна.
– Мрії одного разу збуваються?
– На щастя, так.
– Гадаю, ви прийшли на бенкет із батьком?
– А чому не з чоловіком? Чи з нареченим?!
– О, ні! Ви вбиваєте мене! Скажіть, що ви пожартували!
– Я пожартувала. Ось моя візитна картка. Досить підпалити кутик на полум’ї свічки, і шлях відкриється. Ви розумієте?
– О, так! Я розумію!
– Я в вас не помилилася…
Усі переженилися, а бідолашному чаклунові не поталанило. Дурниці! Багатому чаклунові – тьху ти! Магістрові! Найкращому учневі!!! – поталанило найбільше за всіх. Лихі передчуття – дурниці. Професійна хвороба малефіків. Життя прекрасне. Доля навмисно вичікувала, бажаючи тихенько підкинути жебракові не мідяк, а біле золото. Біле, пишне золото, з легким ластовинням. У дуже декольтованому гаманці.
Галантний і досвідчений кавалер Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки й улюбленець юних спокусниць, розкланюється.
Бенкетна зала солодко пливе корветом у океані.
– Якщо забажаєте, ви завжди зможете мене знайти. Після вашого подвигу в Ятриці, гадаю, у нас знайдеться багато спільних інтересів. Я смію сподіватися, пане, що ви стоятимете вище за дрібні забобони?
Мереживна мантилья приховує красу пейзажу.
– Певна річ! Куди ви? Так швидко?
Пішла. Спурхнула, полетіла, цокаючи підборами.
