Крива шабля на боці Джелми-багатура з легким брязкотом постукувала об сідло.
Немов сміялася.
Книга III
Шулма
Частина VII
Втілення Жовтого бога
Скрізь були відрубані голови, вони валялися в пилюці; в одної горішнч губа гладко виголена, в інших красиві носи, на деяких – охайно пригладжене волосся, ще інші – прикрашені убором або ж сережками.
Махабхарата, книга про Вірату
Розділ 19
1
– Було їх два коло струмка на вишньому плато,
Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?
Сталевими клинками дно прорізали за крок,
І тихо води ніс свої поранений струмок…
…Я одразу впізнав їх. Ні, я ні на мить не засумнівався в тому, що все це – сон, що насправді я лежу в похідному наметі поруч із Ченом, який рівно дихає, – але впізнав я їх одразу.
Повитухи-зброярі, Масуд і Мунір. І двоє Звитяжців, до половини у воді, через що важко було вгадати їхній рід – чи Прямі мечі, і лише вода спотворює силует, чи й справді клинки їхні слабко вигнуті.
Жодних свідків, жодної блискавки, жодних страшних клятв… тиша і спокій.
– І два насталені мечі у тім струмку стоять.
І вже струмок відобража подвійну руків’я,
Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,
Впираються у небеса вершини Сафед-Кух,
Вершини Білих гір…
Плямисті брижі мимохідь пробігли по світу мого сну – такі часом біжать по клинку, оголеному літнього сонячного дня у шовковичних заростях, – і Звитяжці в струмку на мить заколивалися, їхні обриси здригнулися, розпливлися, а коли світ знову став непорушний…
Один меч стояв у струмку. Один як перст, сам під небом – і в тому місці, де вода стикалася з клинком, меч не йшов униз, щоб устромитися в дно, а плавно перетікав у сіро-сталеву смугу струмка й біг далі, далі, огинаючи каміння, сплескуючи бризами-іскрами, дзюркочучи, посвистуючи, сміючись… сміючись зі здивованих гір, із листя, що пливло за течією, із самого себе й з мене.
Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать,
У нього є незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,
Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,
Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір…
Двоє людей, що мирно розмовляли, неквапно наблизилися до струмка-Звитяжця, не зупиняючись, ступили на його поверхню й так само повільно рушили вниз за течією. Відійшовши з десяток кроків, один із них обернувся через плече й махнув рукою – приєднуйтеся, мовляв!..
І я, казна-як опинившись у піхвах у Чена на поясі, не роздумуючи, хитнувся й плеснув Чена по стегну, а він усміхнувся й у відповідь помахав тим людям правою, залізною рукою – іду, іду, почекайте мене!.. і коли ми вийшли на струмок-дорогу, на меч-дорогу, біля руків’я заіржав прив’язаний до неї, як до конов’язі, чорний жеребець – і Чен, розпустивши вузол, підібрав повід і легко стрибнув у сідло, а я лунко вдарився об круп Демона У, що заіржав, і скріпи піхов блиснули під променями полуденного сонця.
Потім я краєм леза глянув уперед, і побачив, що замість двох чоловіків по Шляху Меча йде всього один, дивно схожий на обох одразу, і трохи – на Коблана, і ще на Друдла, і… і, певно, це було неможливо, але це було, і я був щасливий, бо це було.
Копита коня вдарили об дорогу, розхлюпуючи її гладь, і ми рушили вперед.
Від руків’я – у нескінченність.
Легенди брешуть, дурням лиш вони розрада квола,
А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,
І ні початку, ні кінця немає в кола того,
Як раю підлому нема і міри для скупого…
І тому я навіть не здивувався, коли у відповідь Демонові У пролунало іржання іншого жеребця, тієї гнідої примари, на якій ми з Ченом уже мчали колись крізь місто-примару, крізь палаючий Кабір восьмисотлітньої давнини… Гнідий іржав, доки його відв’язував від руків’я Шляху Меча невисокий стрункий чоловік у знайомих латах і з ятаганом біля пояса, важким ятаганом із простим руків’ям без самоцвітів і срібних насічок.
«Фархаде! – хотів покликати я. – Фархаде Іль-Рахше!..»
Але Фархад Іль-Рахш і Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі вже проскакав крізь нас, і знову ми залишилися самі – я, Чен і Демон У, що мчить щодуху, і подорожанин попереду, і руків’я позаду, і Білі гори Сафед-Кух навколо, і…
«Самі? – засміялося небо над нами. – Самі? Самі піді мною?!»
Наснився сон. Спитай – про що?
Але про що ж іще?!
Наснився сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.
Я був скалою і струмком, дорогою й конем,
Був подорожнім і плащем,
Грозою був і літнім днем
Водою і вогнем…
2
Прокинувшись, я якийсь час просто лежав поруч із Ченом, відчуваючи на собі спокійну вагу його правої руки й розглядаючи приспущений полог намету.
Два дні дороги від Мейланя сюди, майже до самих пісків Кулхан, добряче втомили мене. І навіть не так утомили, як змусили часто почуватися зайвим, невмілим брехуном, немов я навіщось начепив крадені піхви Шешеза Абу-Саліма й намагався переконати навколишніх, що насправді я – ятаган фарр-ла-Кабір.
Я лежав і ліниво перебирав у пам’яті дрібку подій, на які були не вельми багаті минулі дні…
…Утративши двох своїх братів, родину Метальних ножів Бао-Гунь, так само, як і їхнього Придатка знахарку Ніру, весь час доводилося стримувати – інакше вони неодмінно б загнали свого коня, намагаючись повторити небувалий добовий перегін від села Сунь-Цзя до Мейланя, а заодно заморили б усіх інших коней і половину людей. Проте їхали ми досить швидко, лише двічі на день улаштувавши короткі привали, на яких я мимоволі відзначав недосконалість тіл Придатків і коней – вони мали потребу в їжі, питві, а також у трохи тривалішому відпочинку, ніж ми, Звитяжці, що істотно сповільнювало наше просування.
Дивно – раніше я ніколи не міркував ні про що подібне, сприймаючи дійсність такою, якою вона вийшла з кузні Небесних Молотів. Лад речей здавався природним і єдино можливим; і він і зараз був такий, але… за все потрібно платити. Люди й тварини платили швидким руйнуванням тіл через свою рухливість, а ми, Звитяжці, розплачувалися неможливістю самостійно пересуватися так, як нам хотілося б, за довгий вік і застиглу досконалість своїх сталевих тіл.
Ось так… подумали, поскаржилися на життя й поїхали далі.
…Їхали, майже не розмовляючи. Метальні ножі, я з Уламком, Заррахід із Саєм – на чолі загону; трохи відставши – Пояс Пустелі, Но-дачі й Кунда Вонґ, а за ними й решта.
Поглядаючи час від часу на Маскіна Тринадцятого і Емраха іт-Башшара, що їхали позаду, Я-Чен щораз відзначав легкість і впевнену посадку, з якою вони трималися в сідлі; і криві Емрахові ноги обіймали боки жилавої буланої кобили так само природно, як Пояс Пустелі талію свого Придатка.
Лише тепер Чен-Я почав розуміти, чому невгамовний Друдл свого часу прозвав харзійця Кінським Кліщем. Справді, зовсім не за в’їдливість або звичку чіплятися до співрозмовника гірше від реп’яха… Що-що, а обходитися з кіньми Емрах умів. І Кос із Заррахідом, і Кунда з Фарізою, і Но-дачі з Асахіро, і навіть Ніру з ножами Бао-Гунь – усі вони вигідно відрізнялися від Мене-Чена знанням кінських статей і звичок, але до іт-Башшара й Пояса Пустелі їм було далеко.
Утім, витривалість і рівний крок Демона У частково скрадали нашу відносну невправність, і я доволі швидко приловчився не хльоскати дратівливого Демона по боку, коли не було потреби.
А більшого від нас ніхто й не чекав.
Не перегони, одначе…
…Ми проїжджали розкидані в низинах села, затоплені рисові поля, тінисті гаї – і аж увечері перед нами виросла невисока гірська гряда, освітлена багряними відблисками призахідного сонця.
– Зупинимося на нічліг? – тихо запитав Заррахід.
Я згідно кивнув, тоді почекав, доки Чен притримає Демона У, і виковзнув із піхов, злетівши вгору.
Усі слухняно зупинилися.
– Привал! – голосно оголосив Я-Чен. – Розбиваємо табір!..
Ніру й ножі Бао-Гунь, схоже, збиралися скакати всю ніч, але зовні нічим не виявили свого невдоволення, визнаючи нас із Ченом за проводирів.
Стали ми в невеликій балці, по кам’янистому дну якої протікав струмок, ховаючись в осипі. Коней одразу стриножили й пустили пастися на схили, а Заррахід із Косом одразу ж узялися нишком радитися з Но-дачі й Асахіро і голосно віддавати розпорядження від нашого з Ченом імені.
Розпорядження виявилися надзвичайно розумні, табір облаштувався швидко й, по-моєму, в усіх склалося враження, що цим вони зобов’язані винятково нашому мудрому керівництву – хоча насправді Я-Чен і гадки не мав, як розбивається похідний табір (якщо не припускати, що він розбивається на дрібні частини, після чого всі розходяться задоволені).
Щоправда, послідовники істини Батин – не рахуючи Пояса Пустелі з Емрахом – теж мало що розуміли в похідному житті, то ж наше неуцтво залишилося майже непоміченим.
Ось вам і проводир! Тут не те що країною – невеликим загоном, і тим управляти не вмію…
…У центрі табору вже яскраво палахкотало багаття, і Ніру з Матінкою Ци під керівництвом всюдисущого Коса ретельно чаклували над якимось варивом.
На думку Чена, вариво пахло доволі апетитно.
– Зелена шурпа з корінням! – нарешті оголосив ан-Танья, і одразу ж додав: – За родинним рецептом Анкорів Вейських!
Чен про подібний рецепт і не чував ніколи, але всі їли й хвалили – сам Чен похвалив би найголосніше, але соромився – а ми, Звитяжці, зібралися тим часом у великому наметі.
Говорили упівдзвону і якось скупо. Про що? Про те, що завтра ми, швидше за все, доберемося до нещасного села Сунь-Цзя біля пісків Кулхан – вірніше, до того, що від цього села залишилося; про те, що Диких Лез Шулми там уже напевно не виявиться – і нам доведеться шукати їх невідомо де й невідомо скільки…
Про те, що шулмуси могли встигнути просто повернутися назад через Кулхан – про це намагалися не говорити. Як і про те, що буде, коли ми їх наздоженемо.
Кунда увесь час люто лаялася, а Уламок тужно мовчав.
Потім повернулися ситі люди, і ми з Но-дачі пішли проводити Бесіду при світлі багаття на сон грядущий. І все вийшло дуже навіть непогано. Просто чудово вийшло. Вишукано й красиво, у найкращих традиціях емірату.
І тим, хто дивився на нас, – їм теж, по-моєму, сподобалося, хоча ми з Но не дуже й звертали на них уваги.
А опісля всі пішли спати.
Крім вартових.
