– Не просто мало, а, вважай, узагалі нічого. Бабця тобі в очі засміється, і на цьому все закінчиться. Не катувати ж нам її! Тут тонше треба… щоб сама проговорилася й не помітила. А далі – за обставинами.
– Мабуть, Вищий Чене, ви маєте рацію, – після довгого роздуму вимовив ан-Танья, виразно вказуючи поглядом на слугу, що очікував рішення. – Гей, скажи, певно, Матінці Ци, що Вищий Чен чекає на неї.
Слуга кивнув і вийшов.
2
Матінка Ци із часу нашої останньої зустрічі анітрохи не змінилася – що було не дивно в її віці.
– Приємної вам трапези, молоді панове, – затараторила вона з порога, – приємної трапези, і доброго здоров’я, і радості у ваш дім, і мудрості у вашу голову, а особливо – у вашу дорогоцінну голову, Вищий Чене, бо чула я, що, можливо, незабаром багатостраждальний Мейлань знайде у вашій особі достойного правителя!.. Ага, кажуть, що у вас ще й весілля незабаром – то ж мудрості у вашу голову, і щастя з молодою дружиною, і сили у ваші чресла, і діток побільше, і…
Старенька з’явилася без Чань-бо, то ж я повністю перейшов на сприйняття Чена й тепер волею-неволею мусив вислуховувати нескінченну балаканину Матінки Ци.
– Здрастуйте, Матінко, – вставив нарешті Чен-Я, коли бабця на мить замовкла, відсапуючись і готуючись до чергового слововиливу.
– Прошу за стіл, – поспішив додати Кос, виразно намагаючись заткнути рота Матінці Ци добрячою порцією їжі.
Двічі просити стареньку не довелося. Розсипаючись у подяках, вона одразу сіла навпроти Чена-Мене, підсунула до себе одразу троє горнят гречаної локшини, піалу із соєвим соусом по-вейськи, тацю зі смужками тушкованого м’яса, чотири блюдця з грибами, маринованою морквою, рисом і бобами – і справді ненадовго замовкла.
Доки старенька вправно впорувалася з частуванням, Кос збігав нагору й приніс загублений нею сувій.
Чен-Я навіть не сумнівався, що ан-Танья встиг зробити із сувою копію.
– Ви ж за цим прийшли, Матінко? – запитав Кос, демонстративно викладаючи сувій на стіл.
На щастя, поза межами досяжності чіпких пальців Матінки Ци – бо Я-Чен чомусь забоялися, що бабця зараз схопить свій пергамент і вилетить у вікно.
– Ой, спасибі вам, молоді панове! – одразу ж заметушилася бабця, квапливо дожовуючи останню смужку м’яса. – Ото спасибі так спасибі, величезне спасибі, я й не знаю, що б я без вас робила! Певно, впустила під час Бесіди, стара розмазня, а одразу й не помітила – уже потім спохопилася, та пізно… то я спершу аж заплакала, а там думаю – панове молоді, окаті, певно, знайдуть неодмінно й повернуть неодмінно, – а не застануть бабусю, то з собою заберуть, не викинуть, ні, не викинуть задаремно, і буде сувій мій у шляхетних молодих панів цілісінький аж до Мейланя, і як тільки Матінка Ци з’явиться…
Кос спритно підсунув Матінці другу тарелю з солоними колобками: бабця машинально сунула один із них до рота – і Чен-Я встиг уклинитися в паузу.
– Ви вже даруйте нас, цікавих молодих панів, Матінко, але ми насмілилися зазирнути до вашого сувою… гадали, що дізнаємося, де ви живете – а там і не стрималися! Даруйте ласкаво…
Баба перестала жувати й насторожено на нас глянула.
– Дуже, дуже цікаві записи! – ніби ніде нічого, продовжував Чен-Я. – Особливо там, де про Антару… я якось розмовляв із Друдлом, і він тоді ще співав мені «Касиду про взяття Кабіра» самого аль-Мутанаббі – ми потім із Друдлом довго сперечалися…
«Про що ми могли з Друдлом сперечатися?!» – нишком попросив мене про допомогу Чен.
«Гадки не маю!» – відгукнувся я.
На жаль, Уламок нагорі залишився…
– Сперечалися… багато про що, – ухильно закінчив Чен-Я.
Від згадки про Друдла бабчин погляд помітно зм’якшився.
– Так, Друдл… – задумливо стиснула губи вона. – У наших колах його звали Пересмішником. А ви були його другом? Чи, насмілюся запитати – учнем? Даруйте за зухвалість, але інакше вам навряд чи довелося б чути від Друдла «Касиду про взяття Кабіра» та ще й сперечатися з Пересмішником… багато про що.
«Сказати їй?» – запитав Чен.
«Скажи…» – ворухнувся я.
– Ви, напевно, чули, що я вбив у Кабірі людину? – навпростець запитав Чен-Я.
– Та… – зам’ялася Матінка Ци. – Щось на кшталт того… Тільки хто ж у таку неправду повірить – щоб такий молодий і шляхетний пан…
– Це не є неправдою. Це правда. Я вбив убивцю Друдла. І Пересмішник встиг побачити його смерть.
Те, що відбулося потім, потрясло Чена-Мене. Матінка Ци встала із-за стола, підійшла до нас і, відкинувши скатертину, опустилася на коліна й поцілувала Ченові руку.
Праву. Руку аль-Мутанаббі.
І приклалася чолом до мого клинка, злегка зрушивши піхви.
Потому бабця повернулася назад і взялася крутити в пальцях палички для їжі, ніби нічого не трапилося.
– Друдл… хитрий розумник, що полюбляв називатись дурнем у присутності справжніх дурнів, – вона говорила тихо й виразно. – Пам’ятаю, ми рідко зустрічалися, але часто хвалилися в листах одне одному новими відкриттями, а при зустрічах нашвидку переписували й заучували знайдені тексти – хоча кожен, звичайно ж, хотів мати оригінал. Утім, мене завжди цікавив початок становлення Кабірського емірату, а Пересмішник більше захоплювався епохою уль-Кайса Старшого. Але…
– Мене теж більше цікавить початок становлення емірату, – одразу ж перебив її Чен-Я. – Взяття Кабіра, походи аль-Мутанаббі… е-е-е… встановлення кордонів… Чи не могли б ви, Матінко Ци, хоч коротенько…
– Це добре, – кивнула бабця. – Як правило, в минуле дивляться старі… але коли молодь уміє обертатися – це свідчить про мудрість, що зароджується. Так, у Мейланя незабаром буде достойний правитель. Що ж, слухайте…
І ми слухали.
3
Пам’ятаю: у провулках віддавав луною гулко
Гуркіт мідного тарана війська лівого крила.
Заради Творця, Єдиного, Всеначального, хай буде його милість із нами! І впав Кабір білостінний, і сів на завойованому престолі вождь племен із передгір’їв Сафед-Кух, шалений і заколотний Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, чий чанг у рідкісні години миру бринів, наче меч, а меч у час битв співав голосно й радісно, складаючи пісню смерті.
Тої ночі навис закривавлений ятаган аль-Мутанаббі над димуючим містом, і здобув гордий клинок прізвисько Іль-Рахш, що означає «Крило бурі» …
(«Ти кликав руку аль-Мутанаббі, старий Фархаде, – думав Я-Чен, – ти кликав руку, що тримала тебе в дні твоєї молодості, ятагане Фархаде Іль-Рахше фарр-ла-Кабіре… ти пам’ятаєш теплий, ще не охололий труп людини, місто Кабір? О так, ти його пам’ятаєш, старий мудрий ятагане, що не любить прикрас…»). Але недовго насолоджувався Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, перший емір Кабірський із роду Абу-Салімів, спокоєм і щастям, недовго носив вінець перемоги, змінивши його знову на похідний шолом. І розділив він військо на чотири частини, вказавши кожному свою дорогу. Західні полки, на чолі яких стояв сивий вождь, лев пустель Антара Абу-ль-Фаваріс, чия крива альфанга не перше десятиліття здіймалася над полем битви, заслуживши пріхвисько аз-Замі, що означає «Горе сильних», – західні полки рушили вздовж лівого рукава Сузи на Хінське ханство й вільне місто Оразм, мріючи дійти до Дубанських рівнин.
Південні ж полки, що складалися з нездоланних у бою воїнів, народжених у похмурих ущелинах біля перевалів Рок і ан-Рок, а також загони горців Озека йшли під проводом юного Худайбеґа Ширвана, чий спис Рудаба, що означає «Сестра тарана», простромив першого ворога, коли запальному Худайбеґові не виповнилося й дев’яти років. Їхньою метою була багата Харза, на чиї стіни ніколи ще не піднімався ворог, і намети білобаранних кочівників-хургів, невловимих і зрадливих.
Північні полки вів на Кімену й Фес найкращий друг і названий брат аль-Мутанаббі, завше усміхнений Утба Абу-Язан. Любив Утба сміятися за бенкетним столом, полюбляв усміхатися в покоях красунь, але страшний був регіт божевільного Утби в горнилі боїв, і червонів від крові півмісяць його дворучної сокири ар-Раффаль, «Усмішки вічності».
На чолі східних полків, що рушили по дорозі Барра на давній Мейлань, стояв сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, і воїни співали пісні еміра-поета, кидаючись у бій хмільними від люті й слів аль-Мутанаббі.
І стояв тоді з мечем він – як в пурпурному убранні,
А зі стін потоком чорним на бійців лилась смола…
За вісім років чимало володарів земель і міст, горді власники незліченних черед і скарбів, схилилися перед міццю кабірського меча.
А ще за два роки владику Абу-т-Таїба хотіли проголосити шахом, але він відмовився. Тоді його хотіли проголосити шахин-шахом, але він знову відмовився. Бо царським званням був титул шаха, шахин-шахом же називали царя царів, але еміром у найпершому значенні цього слова мовою племен Білих гір Сафед-Кух, еміром називали військового вождя, полководця, першого серед воїнів.
І військовий титул був дорожчий для аль-Мутанаббі від діадеми царя царів.
Відтоді мир запанував на землі від барханів Верхнього Вея до озер і олійних гаїв Кимени, й інші вільні землі добровільно приєднувалися до могутнього сусіда, а решту укладали з Кабіром союзні угоди, налагоджуючи торговельні зв’язки – і мирно почивав у піхвах ятаган Іль-Рахш, що означає «Крило бурі», забула смак крові «Усмішка вічності», дворучна сокира ар-Раффаль, заспокоїлася «Сестра Тарана», спис Рудаба, і альфанга Антарі Абу-ль-Фаваріса не завдавала більше горя сильним, за що колись була названа аз-Замі…
4
– …Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена, – задумливо мовив Чен-Я.
– Що? – стрепенулася старенька, що вже було замовкла. – Що ви сказали?
– Так… у вас – записи, у мене – сни. Кожному – своє. Був, бачте, один такий дивний сон…
«Розповісти?» – мовчки запитав у мене Чен.
«Розкажи», – погодився я.
І Чен переказав Матінці Ци дивний сон, який бачили ми в Коблановому домі тієї фатальної ночі.
Бабця доволі довго не розтуляла рота, що було на неї зовсім несхоже.
– Цікаво, – нарешті мовила вона. – І навіть дуже… Деякі імена, названі вами, я знаю, але більшість мені зовсім невідомі. Ви не заперечуєте, якщо пізніше я запишу це?
З такою Матінкою Ци розмовляти було напрочуд приємно.
– Не заперечую, – усміхнувся Чен-Я. – В обмін на вашу подальшу розповідь.
– Про що ж мені ще розказати? – охоче відгукнулася Матінка Ци.
– Про день. Про той день, який проклинав Антара Абу-ль-Фаваріс. Про день, коли зброї почали давати імена. Будь-якій зброї.
Бабця хитро зіщулилася.
– Цей день, молоді панове, розтягнувся на десятиліття. Якщо не на століття. Утім, ми нікуди не квапимося…
