3

Уранці зібралися прудко й діловито – я чесно напускав на себе заклопотаний блиск, давши змогу розпоряджатися Косові з естоком. Урешті-решт, мусить же бути в проводиря розумний помічник? Мусить. Хвала Небесним Молотам за це? Ясна річ, хвала!

То й не будемо самі себе перековувати!

Маскін із Емрахом пригнали коней. Я-Чен добре бачив, з якою відвертою заздрістю ця парочка поглядає на нашого Демона У. Що ж, кожен гарний на своєму місці – це я про себе, не про них…

– Чуєш, Маскіне, – звернувся я до харзійця, знаючи, що Чен каже те ж саме Емрахові, – я тут подумав… Забирай собі мого Демона! Я однаково наїзник не вельми вправний – а твоєму Придаткові такий кінь якраз пасує. І не сперечайся зі мною! Бери Демона, а я велю осідлати твою булану…

Маскін Сьомий-Тринадцятий зблиснув і одразу згас.

– Я й не сперечаюся, – відповів він. – Не сперечаюся, але й Демона не візьму. Одразу видно, Єдинороже, що ти на піших Бесідах виріс… як і вся твоя рідня. Це ж твій кінь, розумієш? Твій! Не кажучи вже про те, що він – дарований… Та він і не підпустить до себе іншого Придатка, крім твого Чена! А нашу булану я знаю, і чого від неї чекати – теж знаю… а чекати від неї можна багато чого, то ж ти не дуже зазнавайся! Домовилися?

Я згідно хитнувся, а Чен мовчки відійшов убік, задумливо суплячи брови.

…І ми знову їхали, піднімаючись усе вище й вище, стежка ставала вже крутіша, вона звивалася над обривами, злякано втискалася в скелі – ми рухалися повільно, обережно, але ми рухалися вперед.

Незадовго до полудня ми вдало минули перевал – і побачили.

 

Перед нами внизу – але не занадто далеко, бо ці гори не були горами Сафед-Кух – скупченням чорних вуглин лежало те, що ще зовсім недавно називалося селом Сунь-Цзя. Круж пригорщі праху були розкидані нерівні жовто-зелені плями полів і городів, а ще далі – але однаково клинком подати, якщо дивитися з перевалу – аж до обрію, вибіленого невблаганним сонцем, скільки вистачало погляду, простиралися бурі й безпристрасні піски.

Кулхан.

Погані піски.

І не просто, а дуже погані.

4

Село згоріло. Повністю. Дощенту. Я й не знав, що поселення може згоріти аж так. Від хат залишилися самі почорнілі обвалені кістяки, які невтомний трудівник-вітер уже наполовину заніс піском. Із-під обвуглених руїн де-не-де визирали присипані попелом кістки й черепи.

Я все частіше просив Чена забирати руку аль-Мутанаббі з мого руків’я, щоб не відчувати за двох нудотного смороду застарілого гару й смаленого, розкладеного м’яса.

Він забирав руку – але це допомагало мало. Зовсім не допомагало.

Ми змушували себе дивитися. Ми змушували себе запам’ятовувати. І не відвертатися. Те, що було з нами до цієї хвилини, виглядало зараз дріб’язковою забавкою. Ченові-Мені особливо врізалася в пам’ять яскрава ганчір’яна лялька, яку вогонь і вітер із незрозумілої примхи пощадили, і дитяча рука, що її стискала. Просто рука, без тіла. Лялька, рука й вітер, що грається з паленим піском.

Досі у кожного з нас була можливість вибору. Вибору шляху, вибору між життям і смертю – інша річ, якою ціною! – вибору того чи іншого вчинку. А який вибір був у цієї дитини?!

Це село – таке, яке воно було зараз, – варто зберегти. І возити сюди Звитяжців, що хочуть навчитися вбивати.

Вони навчилися б.

І таких сіл стало б багато.

«Ось вона – безвихідь істини Батин», – подумав Я-Чен.

Але вголос ми нічого не сказали.

…Жодного Звитяжця ми не знайшли. Ті, кого шулмуси й Дикі Леза не забрали з собою, були вбиті й скинуті в криницю.

Прообраз священної водойми Жовтого бога Мо.

Ми мовчки постояли над цією могилою, оголившись – і пішли геть.

Навколо нас сочилася пилом і страхом Шулма.

Відтепер – Шулма.

5

– Куди вони могли піти?

Ножі Бао-Гунь не відповіли. Погляд знахарки Ніру не виражав нічого, губи міцно стиснуті.

– Куди вони могли піти?!

Не одразу, але зміст запитання дійшов до них.

– Туди, – вістря одного з ножів і права рука Ніру вказали на північний захід, до невидимої звідси границі пісків Кулхан. – Якщо не затрималися, оглядаючи околиці.

– Чому саме туди?

Я вже розумів, що це ще не навала, а просто передовий загін, який не рушить углиб країни до підходу основних сил.

– У цю пору року в Кулхан можна ввійти й вийти тільки там. Лівіше – зибучі піски. Праворуч – чорний пісок, коні зіб’ють копита.

– Навіть підкуті?

– Підкуті – на день пізніше.

– Тоді – їдемо!

Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село Сунь-Цзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.

Їхали аж до заходу сонця.

Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.

Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.

Сон довго не приходив.

Потім прийшов.

Той самий сон.

А тоді ми прокинулися.

6

…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний ан-Танья всіляко розпоряджалися.

Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.

Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.

Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав пліч-о-пліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.

Ще не Кулхан, але вже – майже.

Майже.

Це лише в Бесіді майже не рахується…

Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.

Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.

Волохата непоказна кобилка, на якій їхала Ніру з ножами Бао-Гунь, зупинилася.

– Он границя пісків Кулхан, – неквапно дзвякнув верхній ніж.

Я вислизнув із піхов і злетів над Ченовою головою.

Незабаром наш загін, що розтягнувся, зібрався навколо нас.

– Вони повинні були вийти саме сюди? – запитав Чен у Ніру.

– Так, – коротко відгукнулася та. – І прийшли теж звідси.

– Тоді знімаємо поклажу й оглядаємо околиці. Можливо, відшукаються які-небудь сліди…

Доки коней звільняли від ваги згорнутих наметів, провізії й бурдюків із водою, ми з Ченом під’їхали до Асахіро й Но-дачі.

До речі, тільки зараз я зміркував, що Уламок за всю дорогу так і не мовив жодного слова.

– Як ти гадаєш, Но, де їх шукати? – неголосно поцікавився я.

І побачив, як Дзю дивиться кудись убік, витикаючись у Чена з-під ліктя.

– Не треба їх шукати! – голосно й чітко заявив Дзю. – І вже тихіше додав: – Он вони… самі знайшлися.

 

Це й були перші блазневі слова за дві доби дороги.

7

…Хмара пилу з глухим бурчанням мчала на нас. Ні, не мчала – відстань була доволі велика, і тому здавалося, що хмара просто розростається, витягаючись поперек власного шляху, вигинаючись краями назустріч нам, немов буро-іржавий Чань-бо спрямовував уперед свій півмісяць…

– Ориджити, – мовив Асахіро.

– Хто? – не обертаючись, запитав Я-Чен.

– Діти Ориджа. Плем’я таке…

– Звідки знаєш?

– Бачу…

І він замовк.

Не знаю, що там бачив Асахіро – ні я, ні Чен нічого до путя розібрати не могли. Напруга, що все наростала в мені з недавніх (чи давніх?) пір, змушувала мене бряжчати, як струна чангу, чекаючи дотику вмілих пальців чангіра, і я лише дивувався – чому ми гаємося, чому чекаємо, чому?!.

І запізніле розуміння обпалило мене полум’ям невидимого горна.

Усі вони – Тьмяні, Звитяжці, Заррахід, Но-дачі, Кунда Вонґ, Сай, Пояс Пустелі, Мудрий Чань-бо, вісімка метальних ножів зі спаленого села…

Усі вони – люди істини Батин, Кос, Асахіро Лі, Фаріза, Емрах іт-Башшар, Матінка Ци, вигоріла зсередини знахарка Ніру…

Усі вони чекали мого наказу.

Їхні долі, помисли й бажання, їхні шляхи – всіх і кожного окремо – як смуги сталі в спільному клинку, зійшлися до єдиного вістря, і вістрям цим волею випадку був я, Мейланьський Єдиноріг!

Не найстарший, не найдосвідченіший, не наймудріший – але можливості вибирати або сумніватися мені не лишили.

 
Живий, я калічу живі тіла; сталевий,
ти трощиш метал —
А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
 

Я вилетів із піхов, діти Ориджа одразу стали ближче; і земля навколо нас затремтіла.

8

Приблизно за сотню випадів від місця нашої стоянки й за дві сотні від пагорба, з якого мчали шулмуси, лежав величезний валун – брила вигладженого сонцем каменю в людський ріст.

Ось біля нього ми й зустрілися.

Зараз, коли я згадую про це, коли лава, що кипіла в мені, затягнулася попелом і настом часу, я розумію: доля ще до початку бою, до першого брязкоту й першої рани, засміялася своєму вдалому жарту й вигнулася від задоволення.

Ми, діти Кабіра, Мейланя, Харзи, вправні в безкровному мистецтві Бесід, ми збиралися вбивати без пощади й жалю; і водночас Шулма, що насувалася, воліла взяти нас живими!

Воістину: не хочеш жертвувати собою – не рвися вести Бесіди з долею…

Не рвися ще й тому, що опісля, за день або за багато років, у пам’яті не залишається зв’язної картини того, що сталося, а мовби шматок твого життя був недбало зім’ятий, пошматований і пущений за вітром. Кожну з Бесід свого життя я, якщо дуже захочу, можу згадати, причому докладно, а ось бій із дітьми Ориджа біля пісків Кулхан – не можу.

Так, уривки, уламки, відгомони… луна, пил, брязкіт, крики, стрибуча земля, скрегіт…

Ось – назустріч летять якісь мотузки з петлями на кінці, і величезний вигнутий клинок Но-дачі креслить повітря косими змахами, розсікаючи кручене волосся.

Ось – коротка лита булава з глухим буханням вибиває Фарізу із сідла, і над дівчиною, що лежить на землі, танцює булана кобила, на спині якої танцює вискалений Емрах іт-Башшар, у чиїх руках танцюють Пояс Пустелі й підхоплена на льоту Кунда Вонґ; і танець цього скаженого смерчу подібний… не знаю я, до чого він подібний, а придумувати не хочу.

Ось – спішена Матінка Ци притулилася спиною до валуна, і лопата Чань-бо, яка забула про мудрість і незворушність, неспинно підсікає ноги коней, які голосно іржуть і кидаються в сторони від дзенькоту дзвіночків і блимання стрічок.

Ось іще – знахарка Ніру з коня стрибає на валун, і шість метальних ножів один за одним із пронизливим криком летять у гущу сутички, і навколо мене на мить стає просторо, – та лише на мить, а Ніру з двома ножами, що залишилися, зістрибує з валуна, стаючи поруч із Матінкою Ци, яка задихається…

Земля гойдається, світ п’яний і божевільний, я відчуваю, як хміль бою захльостує Чена з головою, роблячи погляд веселим і диким, а тіло в прирослій броні – слухняно невагомим; «Аракчі! – волають шулмуси. – Мо-о аракчі!.. Мо-о-о-о…»

Про себе я пам’ятаю лише те, що мені було гаряче.