«Бреше, – подумав я. – Не міг він мене бачити. Не був я біля кварталу Су-інґра… А, яка різниця – він бачив чи хтось інший!.. людям роти не стулиш. Хіба ногу йому туди сунути, як тому ракшасові…»
– Та невже?!
– Так! Залізний! Певно, Коблан, коли руку йому нову приклепував, трохи промахнувся молотом – ото й довелося плече залізне майструвати, а доки плече робив – ще чого пом’яв…
– Казки все це! Базікаєте казна-що!..
– А ось Саїд руку залізну теж бачив! Ти ж бачив, Саїде?
– Та бачив…
– Ось! А там, де рука – там і решту…
– Решту – це цікаво, – прогудів бас із відвертою заздрістю. – Якщо воно залізне, оте решту, а ще краще сталеве, цікаво… жінки, мабуть, з глузду їдуть…
Ми з Єдинорогом уже ледь стримувалися, щоб не розреготатись. Цікаві чутки, виявляється, гуляють по Кабіру й за його стінами!
– А голова в Чена яка – теж залізна? – поцікавився невидимий старий.
– Зверху тільки. А обличчя звичайне. З м’яса.
– Що ж це виходить – Коблан тепер залізних людей плодити буде?
– Хто його знає… може, й буде. Коли що, приміром, відітнуть…
«Гаразд, досить підслухувати. Їсти хочеться! – розсердився я незрозуміло на кого. – Вперед!..»
І я рішуче зійшов униз і сів за стіл неподалік від веселої компанії. Єдинорога я в збройовий куток не поставив – за таємною угодою.
Товстий червонощокий господар з’явився майже одразу. Я замовив сніданок, і за хвилину на столі вже парував аш-кебаб, загорнений у мариноване листя дикого винограду, біліла в піалі часникова підлива, лежала стопка жовтих коржів – і я жадібно накинувся на їжу, зрідка поглядаючи на голосних сперечальників.
Перегодом верескливий пліткар – довготелесий і смаглявий здоровань із несподівано дрібними рисами невиразного обличчя – звернув на мене увагу.
Його глибоко посаджені очі зупинилися на мені раз, удруге – і раптом він уп’явся на мою праву руку, не донісши до рота піалу з вином. Я буквально чув, як гарячково тріскочуть його заржавілі мізки, порівнюючи побачене з відомим.
Нарешті довготелесий розплився в широченній усмішці, певно, дійшовши якогось висновку.
– Погляньте! – заверещав він, вказуючи на мене брудним пальцем. – Ось що значить мода! Тепер усі хочуть бути схожими на Чена Анкора! Он і в нього залізна рукавиця на руці, бачите?!
Тепер уже всі дивилися на мене. Я чемно усміхнувся, припинивши на мить жувати.
– Тебе як звуть, хлопче? – нахабно запитав базіка. – Ти кабірець, так? Ти Чена бодай раз бачив?
– Бачив, – відкушуючи великий шматок кебаба, кивнув я, – щодня, вважай, бачив.
– Це де ж ти його бачив?
– У дзеркалі, – відповів я. – Коли голився зранку.
І взяв верхній корж правою рукою…
4
…А потім ми знову їхали по Фаррському тракту, і з осінніх тутовиків осипалися на узбіччя липкі стилі ягоди, а ми й далі мовчали – але мовчали вже значно веселіше, ніж учора, і сонце припікало щосили, причому я піймав себе на тому, що мимоволі усміхаюся цьому сонцю, а Єдиноріг біля сідла весело бряжчить у відповідь на кожну мою усмішку.
Утім, усміхався я не лише сонцю. Мені раз-у-раз пригадувалася ранкова німа сцена в караван-сараї, злякано-поважні обличчя підпилих сперечальників за сусіднім столом; здивування в їхніх очах, яке поступово переплавлялося в захват…
«Ось і народилася ще одна чутка, – думав я. – І підуть далі гуляти легенди про Залізнорукого Чена, і буду я в цих легендах обростати залізом із голови до ніг… Але ж хтось і справді бачив мене в Кабірі у латах – чи по дорозі додому від Коблана, чи при виїзді з міста; і на шляху вчора нам люди зустрічалися, і сьогодні зустрінуться, і завтра… То ж чутки, схоже, переслідуватимуть мене по п’ятах і, швидше за все, обженуть; і нічого зі спроби тихо з’ясувати, що й до чого, у мене не вийде…»
То й не треба! Нерозумно було б розраховувати на те, щоб залишитися непоміченим, розгулюючи по емірату в цьому залізі! Дурень ти, Чене… дурень і є. Мав рацію Друдл-небіжчик.
Від згадки про блазня щось боляче штрикнуло всередині, і рука сама торкнулася Єдинорога. Дурень я чи не зовсім дурень – та однаково докопаюся до суті… і нехай чутки квапляться, нехай біжать швидше від мого коня – я одночасно буду й принадою, і мисливцем. Мабуть, так навіть краще…
І тут я виявив, що мій меч уже давно розмовляє із Дзютте Уламком, і мимоволі прислухався до їхньої розмови.
Єдиноріг не заперечував. А в мене вже почало ставати звичкою підслуховування й підглядання.
– Дурень ти, Єдинороже! – пролунав у мене в голові голос Уламка, і я мимоволі здригнувся, натягаючи повід – настільки цей голос і манера говорити нагадували покійного Друдла.
Чи це Друдл нагадував Дзютте?
– Дурень безмозкий, – продовжував між тим Уламок. – Зовсім як твій Придаток… Гарний він у тебе – начепив на себе гору всякого мотлоху, і радий! Чого це я з вами ув’язався?! Він же тепер, як статуя – дарма що залізний! А яка з цього користь?!
– Поживемо – побачимо, – філософськи завважив Єдиноріг, і я з ним повністю погодився.
– Ага, побачимо, – ущипливо кинув Дзютте. – Ось на найближчому привалі й побачимо!
Я зрозумів, що блазень-Звитяжець спеціально дражнить Дан Ґ’єна, як Друдл свого часу дражнив мене. Єдиноріг це теж чудово розумів, але розімнутися нам усім справді не завадило б, то ж я лише кивнув, а Єдиноріг мирно погодився:
– Дуже добре, Дзю. Так і зробимо.
– Добре, добре! – одразу ж передражнив його блазень. – Це тобі добре! А зі мною поруч цей паскудний недоробок умостився!
Тут і остаточний дурень збагне, кого Уламок має на увазі. Звичайно ж, Сая Другого…
– Це ти в нас доробок! – не витримавши, проскрипів у відповідь Сай. – Тупий балакун! І ґарда в тебе…
Ой, краще б він мовчав!
– О, та воно ще й розмовляє! – зловісно зрадів Уламок. – Йому, бачте, ґарда наша не подобається! По-моєму, той, чиє місце у гноївці, не повинен встрягати в розмови справжніх Звитяжців… правда, Єдинороже?
– Правда! – погодився мій меч. – Гей, Саю, бачиш своїх родичів?
Я спершу не зрозумів, про що це вони. А тоді побачив, що неподалік від тракту двоє селян неквапно перевантажують у гарбу, запряжену рябим вантажним конем, цілу гору гною. Вантажили гній, як водиться, вилами. Властиво, я не дуже знаються на тому, як слід вантажити гній, але ж не руками у ньому бабратися!
А металеві наконечники тризубих вил, середній зуб яких був істотно довший від вигнутих бічних, і справді відверто нагадували за формою Сая. Схоже, селянські вила справді могли виявитися його далекими предками, як точно завважив Дзютте.
– Що?! – обурився Сай, який теж зміркував, що й до чого. – Мене, справжнього Звитяжця з відомого стародавнього роду, який бере початок…
– Із лайна, – прозаїчно закінчив за нього Уламок. – І в нього ж повернеться!
– Гарна думка, Дзю, – із задоволенням підтримав блазня Єдиноріг. – Ось у найближчому караван-сараї відшукаємо довгеньку палицю, примотаємо до неї цього розумника, а тоді попросимо кількох Придатків спустити шаровари й потрудитися в ім’я великої ідеї – і нехай наш друг займеться тим, чим йому слід!
– Та я… та ви… – якби Сай був людиною, я сказав би, що він аж задихався від образи. – Мерзотники ви, а не Звитяжці!
Я стиснув руків’я Єдинорога і подумки прошепотів йому:
«Ти б краще спробував з’ясувати, куди поділися його дружки! Хоч Звитяжці, хоч люди… чи бодай самі лише Звитяжці, бо людей ми напевно знайдемо там же!»
– Уже пробували, – відповів Дан Ґ’єн, і я не одразу зрозумів: відповідає він мені вголос чи так само подумки, як і я. – Мовчить, негідник… Нічого, ми із Дзю його розговоримо! Цим і займаємося…
Я кивнув і знову повернувся до ролі пасивного слухача.
Дзютте помітив, що Єдиноріг відволікся від розмови, немовби розмовляючи з кимось іще, крім Звитяжців, але навзнаки не дав.
– Це ти чудово придумав, Вищий Дан Ґ’єне, – церемонно визнав Уламок. – Певно, у мене навчився… Правда! Що волочити за собою цей тягар, краще його до корисної праці прилаштувати. Місцевість тут сільська, коней із вівцями тьма-тьмуща, та й Придатки мають звичку кілька разів на день під кущ сідати – тож без роботи не залишиться, із усіх трьох кінців ритиме…
Сай гордо мовчав – але, схоже, він усерйоз починав вірити в можливість такої, м’яко кажучи, невідрадної долі. Допекли його мої приятелі! А де образа й страх, там і розмови. Є, є йому про що поговорити, а нам послухати!..
– Гаразд, досить про гнойовиків, – заявив Уламок. – Час не чекає. Як знайдемо придатне місце – так і поведемо Бесіду всмак, нехай попотіє в залозі… Гей, Заррахіде, ти як щодо Бесіди?
– Завжди радий, – хитнув руків’ям Заррахід, який доти мовчав і лише ритмічно постукував об стегно Коса ан-Таньї.
Дозволу вступити в розмову есток запитувати не став. Іще б пак – він тепер вільний, як і Кос!.. Оскільки мій меч виявився анітрохи не розумніший від мене, звільнивши Заррахіда з посади… з тієї ж посади, з якої я звільнив ан-Танью, хіба лише без письмового наказу.
А результат виявився однаковий.
Я зняв руку з Єдинорога й задумався про зміну в Косовій поведінці. Після звільнення мого дворецького мов підмінили: він спав, скільки хотів, замовляв страви дорожчі, ніж я, часто їхав попереду мене й полюбляв міркувати вголос про різних ледарів. Я вже було подумав прийняти його назад на службу, завіривши необхідні папери в найближчому місті – але не знав, чи погодиться Кос?
Я б на його місці нізащо не погодився.
Потім я випадково зачепив ліктем Сая Другого – і думки мої повернулися до Звитяжців, які пройшли Шулму й улаштували еміратові криваву баню. Задля порятунку світу Звитяжців. Гм… проста, одначе, штука – життя! Ні тобі міфічних убивць-ассасинів, ні лиховісних Тьмяних із теплим клинком – а є собі за горами-пустелями якась Шулма, якій до нас вісімсот років рости, і є наші Звитяжці, що втекли звідти і пізнали смак крові.
А що їм залишалося – скажи, Чене-розумнику?! Цьому Саєві гній у Кабірі мішати – щастя після Шулми! Вони ж, певно, пояснювали – а їм не вірили; доводили – а їх не зрозуміли або не захотіли зрозуміти; і тоді вони почали нас рятувати. Як могли, як уміли, переконуючи кров’ю, смертю…
І вбили Друдла!
Ось і не вмію я спокійно міркувати… Щойно згадаю останній бій блазня, готовий Сая цього вузлом зав’язати! Я руку свою рідну, відрубану – і ту пробачити готовий, а Друдла ніколи й нікому не пробачу.
Радійте, Звитяжці з Шулми – знайшли ви послідовників! Чена Анкора з Єдинорогом… і пішли послідовники по ваших слідах.
Радійте і чекайте!
Щоправда, навряд чи багато таких, як я, набереться. Хто ще зуміє (або захоче) пізнати ціну крові, й брязкоту зламаного клинка, і звуку, з яким входить у тіло відточена сталь?
Не встигнете ви, втікачі… не перевчите. Навіть якщо у вас – у нас! – є в запасі кілька років. Три. П’ять. Десять. Однаково – не встигнете. Мало знайдеться людей і Звитяжців, здатних зрозуміти; ще менше – здатних відмовитися від ідеалу, від мистецтва й вишуканості Бесід заради жорстокої науки вбивати. Нехай навіть і в ім’я майбутнього життя – свого і своїх рідних.
Мало. Навіть якщо кожен буде вартий десяти, двадцяти шулмусів – що з того? І грозою пройде по емірату Джамуха Восьмирукий…
А якщо припустити, що ваш план, утікачі, вдався? Чим тоді ми будемо кращі від тих же шулмусів? Живіші – будемо, а ось чи кращі?.. І покотиться назад час, відкидаючи нас в епоху варварських воєн, важкої збруї й Диких Лез.
Що краще?
І чи є третій шлях?
Шлях Меча?
Одне було ясно: світ стрімко міняється, і ніколи вже йому не бути таким, як раніше… світ – він теж сам.
Сам під небом.
