Немовби ні він, ні я, – а я дотепер просто не дозволяв собі міркувати про це, – немовби обоє ми намагалися зайвий раз не спокушати долю.
Те, що для всіх було легендою, пікантним випадком, можливістю зайвий раз просторікувати про дива – для нас було реальністю, довершеною, за яку дорого заплачено, і однаково рахунок донині не закрито.
І не буде закрито ніколи.
…Чен повернувся, підійшов до вікна, і ми задивилися у двір. Неподалік був ставок, від якого віяло вогкістю, а за ним, біля круглої альтанки хтось із Звитяжців старанно танцював.
Спершу я вирішив, що це один із Малих мого дому, але потім, придивившись, виявив щось оддалено знайоме в різких, із розмахами, ударах Звитяжця, напівсхованого від мене опорами альтанки.
Я подумки згустив сутінки – мейланьські вечори виявилися занадто світлі – опісля багаторазово збільшив альтанку, перетворивши її на похмуру вежу Аль-Кутуна, і усміхнувся, мерехтячи оголеним клинком.
Нехай не зранку, як було обіцяно, а ближче до вечора, але невгамовний харзієць Маскін Сьомий – ага, він же тепер Тринадцятий! – все-таки з’явився до мене в гості.
«Ходімо?» – подумав я.
«Ходімо, – подумав Чен, надягаючи на мене піхви. – Не будемо змушувати чекати гарячого Емраха іт-Башшара з Харзи. А то ще порубає нам альтанку – Кос потім до кінця життя гарчати буде…»
І ми знову зійшли вниз, залишивши Дзю відпочивати на столі.
Торкаючись поруччя сходів, я несподівано задумався над тим, чому це Пояс Пустелі з Сьомого перетворився на Тринадцятого. Я прикидав і так, і сяк, але не додумався ні до чого. Крім того, що число «Тринадцять» подобалося мені все менше й менше.
Зовсім воно мені не подобалося.
Біля входу в дім літній кремезний Придаток старанно підстригав колючий вічнозелений чагарник. Звитяжця при слузі не було – та й навіщо Звитяжець під час підстригання кущів?
– До вас гість, Вищий Чене, – привітно сказав він, дивлячись на нас і смішно морщачи чоло. – Он, біля альтанки… просив поки що не доповідати. Бачите?
– Бачу, – кивнув Чен.
– Смішний він, цей гість, – слуга виявився надзвичайно балакучий, – Вищий, а однаково смішний. Хоч і платить добре. Я коли в нього тижнів зо три тому по вечорах підпрацьовував, пан Емрах мені щоразу по Ляну срібла видавав. Не скупився, хоч і робота дріб’язкова…
– І ким же ти в нього підпрацьовував? – у відповідь усміхнувся Чен.
– Найманим убитим. Тричі на тиждень.
– Ким-ким?!
– Найманим убитим.
– Як це? – зацікавлено запитав Чен, а я лише ворухнув руків’ям, потершись об залізні пальці.
– А так… Він же коли в Мейлань приїхав, цей пан Емрах, спершу навіщось узявся собак рубати. Йому їх на постоялий двір приводили, а коли він дім винайняв, то й додому… Спочатку в нього погано виходило, а згодом наловчився – з першого удару голову псові зносив. Потім він опудало шкіряне в кушніра замовив, щоб хутром у різних місцях облямоване було – і опудало шаблею смугував. Далі більше, трьох мавп йому доставили, великих таких, лише холощених, щоб злість вийшла… Він їх у людське одягав і теж рубати пробував, але не вийшло в нього з мавпами! Поруч бив, а їх ні…
«Он як він учився, виявляється, – подумав Чен-Я. – До крові звикав. Майстерність Контролю ламав… а з мавпами не вийшло. Хороший ти хлопець, Емраху іт-Башшаре, меснику-невдахо, хороший, але задуже розумний. Друдла б тобі… Друдла, Но-дачі, долю лютішу й розуму менше. А люті більше… ні, не треба тобі ні долі, ні люті, палкий Емраху, що бажає навчитися вбивати! І нікому не треба. І мені не треба б – та пізно вже…»
– А далі він мене найняв, – продовжував слуга. – За домовленістю. Я короткою шаблею непогано володію, тож повинен був із ним Бесіду проводити по вечорах. А коли пан Емрах, дай Боже йому здоров’я, першим ударити встигав, я повинен був кричати голосно, на землю падати й не рухатися. А він стояв наді мною й дивився. Я кричав і падав, а він дивився. Хороша людина, щедрий, але смішний. І шаблю просив на бруківку впускати, щоб деренчала, нібито зламалася. Я й впускав – чого ж за срібний лян не впустити?! – а він слухав. Якби не відіслав він мене тиждень тому – я б не тільки рисом і овочами на зиму запасся, але й дочці обнову яку купив! У вас я тимчасово, кущі ось підстрижу й усе, а пан Емрах – ох, хороша людина, усіх благ йому в цьому житті…
«І справді, благ йому всіляких, – подумав я, – тільки не тих, що він сам собі бажає. Хороша людина Емрах іт-Башшар, і Звитяжець у нього хороший, Маскін Тринадцятий із Харзи, але те, чого вони хочуть – ні, не благо це!..»
Чен прихильно кивнув зраділому слузі й пообіцяв, що накаже ан-Таньї взяти відставного найманого вбитого на постійну службу, і ми рушили в обхід ставка. Це зайняло зовсім небагато часу й, не доходячи до древнього кипариса, який настільки підгнив і нахилився, що його підтримувала підпірка з цінної деревини, я влетів у Ченову руку, вилетів із піхов і привітно замахав Маскінові Тринадцятому.
– Агов! – хором гукнули ми з Ченом, кожен своєю мовою. – Як справи?!
– Справи? – теж хором запитали Емрах іт-Башшар і Пояс Пустелі, визираючи з-за альтанки; лише, на відміну від нас, вони не знали, що говорять хором. – А ось зараз побачимо, як у нас справи, зараз з’ясуємо…
І з награною зловісністю вони рушили до нас.
«Даремно я панцир удома залишив, – подумав Чен, і одразу засоромився подібної думки. – Та ні, дурниці, чи ж мені тепер уже й вести Бесіду як слід не можна?!.»
Кроки за три від нас Емрах зупинився. Пояс Пустелі в його руці повільно розсікав повітря хрест-навхрест, трохи тремтячи гнучким кінцем клинка і справді нагадуючи язик Рудного Полоза.
– Весілля скоро? – запитав Маскін, недбало переходячи від хреста до витягнутої вісімки.
– Не знаю, – відповів я, накручуючи вузьку спіраль. – Зі мною ніхто не радився.
Чен у цей час розмовляв із Емрахом приблизно про те ж, але я не вслухувався в слова людей, побоюючись відволіктися й не найкраще проявити себе в Бесіді.
Так, честолюбний я – каюся!..
Пояс Пустелі завдав першого удару – так само повільно й чітко, як слід навіть не під час Бесіди, а під час демонстрації при навчанні.
Якщо гарячковість його ще не вся вивітрилася, то зараз вона була схована десь глибоко-глибоко.
Чен відійшов на крок, а я, не зтикаючись з Маскіном, здійнявся над непокритою Ченовою головою і завмер.
– Я чув, – Маскін провів кілька довгих рублячих змахів, але робив він це на такій відстані від Чена й мене, що його дії можна бути вважати лише похвальбою, – начебто в Кабірі Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів убили. Кого ще після нього?
Ця тема – і та легкість, з якою нинішній Пояс Пустелі заговорив про смерть Наставника, та й про смерть узагалі – не припала мені до душі.
– Нікого, – не рухаючись, відповів я. – Наставник був останній.
Не пояснювати ж йому, що в провулку саме Наставник був перший, а вже тоді… не буду я йому нічого пояснювати.
Емрах раптом стрибнув уперед і вдарив коротко й точно, цілячись Ченові в стегно. Я метнувся вниз, прийнявши харзійця на сильну частину клинка – але скидати вбік не став.
Чен, зрозумівши моє бажання, не зрушив з місця.
Ні, удар був чистий. Навіть якби я не встиг підставитися, Маскін однаково зупинився б вчасно.
Брязнувши з досади, Пояс Пустелі спробував ріжучим півколом дістати голову Чена, але Чен низько присів, а я легенько кольнув лікоть Емраха.
Так, ледь-ледь, щоб не захоплювалися… обидва. Ми їм не наймані вбиті.
– Шешеза жаль, – безтурботно продзвенів Пояс Пустелі, відсуваючись на півтори довжини клинка й удаючи, ніби нічого не сталося. – І так суцільні неприємності, а тут ще родина без Дитячого Вчителя залишилася… певно, рубає тепер зо зла що попало і Тьмяних у всьому винуватить!
Чен неквапно пішов по колу, залишаючи кривоногого Емраха в центрі, а я горизонтально поплив в повітрі, з оманною недбалістю звісивши китиці вниз і ледь чутно посвистуючи.
– Тьмяні тут ні до чого, – мовив я завмерлому харзійцеві. – Це не вони.
– Ні до чого, – охоче погодився він, вивівши руку Емраха далеко вперед і ледь торкаючись мене лезом. – Тьмяні абсолютно ні до чого. Повністю з тобою згоден.
По-моєму, він вкладав у ці слова якийсь свій, незрозумілий мені зміст. Утім, зараз не час шукати змістів, і взагалі – може, мені здалося?!
Маскін спробував обійти мене по внутрішній стороні свого вигину – заточка в нього виявилася півторастороння – і дістати вістрям Ченове плече. Я відчував, що за бажання харзієць може рухатися приблизно удвічі-тричі швидше – але навіть на такій швидкості я встигав би не випускати його зі сфери свого сприйняття.
Ще буркун Пуддха вчив мене відчувати уявну кулю, що оточує мене й мого Придатка; уловлювати її збільшення при довгому випаді, пульсацію при п’ястьових ударах і переходах із рівня на рівень; відтоді у мене були різні вчителі, включаючи життя, і не Поясові Пустелі перевіряти на міцність кулю навчання довкола Мейланьського Єдинорога й Чена Анкора.
Нехай навіть із погляду світобудови це не більше ніж бронзова кулька, що відкотилася до глиняного дувалу.
– Тьмяні тут ні до чого, – повторив Маскін, і ми трохи побряжчали один об одного просто так. – Вони, мабуть, і не знали, що якісь Звитяжці раптом надумали відновити справжнє призначення нашого роду… ні, вони цього не знали, як і не знали, що їх будуть розшукувати, звинувачуючи в тому, у чому вони пишалися б брати участь… вони, справжні хранителі забутих традицій…
І тут я мало не пропустив стрімкий кидок Пояса Пустелі, намагаючись вникнути в його слова. Хвала Ченові й тому, що на ньому не було лат – він устиг, як у старі добрі часи, так прогнутися в попереку назад, що непокрита голова торкнулася потилицею землі, і весь він нагадував міст над гірською річечкою.
Наступної миті я покинув міркування й узяв на три удари турнірну швидкість. Маскін, засмучено пискнувши після промаху, навіть не встиг жодного разу до пуття мене торкнутися, а я вже розпоров рукав верхнього халата Емраха, зірвав з його грудей дерев’яний медальйон-амулет і наостанок полоскотав здивованого іт-Башшара в найінтимнішому місці кожного Придатка.
Чен на той час уже сидів на землі, розкинувши ноги й дивлячись на Маскіна Тринадцятого, а той наосліп рубав повітря там, де, за його припущеннями, повинен бути Чен або хоч що-небудь, належне Ченові.
Треба віддати належне Поясові Пустелі – рубав він завзято, але чисто, з повним контролем і дотриманням законів Бесіди.
– Ти щось казав про традиції і їхніх справжніх ревнителів, – байдужість у голосі далася мені нелегко, бо турнірні швидкості даються взнаки. – Я так розумію, що верткий харзієць, спонукуваний помстою за загиблого Придатка, спробував розшукати Тьмяних і…
«І трохи звар’ював», – хотів додати я.
Але не встиг.
– Ні, – ударив Пояс Пустелі. – Не спробував, – ще раз ударив Пояс Пустелі.
І ще раз:
– Ні. Не спробував. Я їх знайшов.
Я не рухався. Маскін Сьомий, нині Тринадцятий, рубав так само чисто й чесно, не торкаючись Чена – але щось змінилося в його ударах. Не так вібрував гнучкий клинок, не так свистіло розсічене повітря, рухи були впевненіші, відтяжки – швидші й різкіші…
Маскін Сьомий. Тринадцятий. Дванадцять свідків, які не бояться червоного кольору, і гордий меч проклятого Масуда… Пояс Пустелі, Маскін, що був Сьомий і став Тринадцятий.
У мене не було жодних доказів.
Я взагалі не вірив жодному його слову.
Клинок Пояса Пустелі був, як і слід, холодний і блискучий, справно відображаючи промені призахідного сонця.
І все ж… останні удари були зовсім інші. Я це знав краще від будь-якого іншого Звитяжця. Чи ні, не будь-якого – але багатьох, дуже багатьох… майже всіх.
– Я їх знайшов, – повторив Пояс Пустелі, зупиняючись, і його Емрах опустився на землю поруч із Ченом. – А ще я знайду ту шаблю, яка вбила мого колишнього Придатка. Ні, я не волію стратити її за це – помста більше не засліплює мене, – але її Придаток умре. Вони сказали, що допоможуть мені, і мене підтримають Минулі боги…
– Тьмяні? – запитав я.
– Тьмяні, – відповів він.
Ми розмовляли нудно й монотонно, наче мова йшла про кільця для старих піхов або вибір дерева для підставки.
– Гм… – мовив я. – Може, познайомиш?
– Може, й познайомлю, – відгукнувся він. – Гадаю, ти швидко знайдеш із ними спільну мову. Тебе ж тепер навіть переучувати не треба… а крім того, ти Вищий, будеш правителем… і майстер, яких мало. Наче я не розумію – я тобі не Бесідник, ти зі мною можеш зробити все і навіть більше…
І аж тепер я повірив. Колишній палкий і самолюбний Пояс Пустелі ніколи не вимовив би цих слів; ніколи не зізнався б у тому, що поступається мені або будь-якому іншому Звитяжцеві в мистецтві Бесіди.
Емрах іт-Башшар легко підвівся з землі.
– То я пішов, – забринів Пояс Пустелі, ховаючи вістря в кріплення руків’я й, клацнувши, замикаючись у кільце. – Ще побачимося.
Чен сидів, широко розкинувши ноги, я лежав поруч, упираючись Ченові в гомілку – і обидва ми дивилися вслід Емрахові іт-Башшару й Поясові Пустелі з Харзи.
Сонце вже майже сіло, небо на заході було бузкове з багряними прожилками, і оголений клинок-пояс відливав червоним, через що Емрах здавався перерубаним навпіл.
Від ставка віяло вогкістю.
