Ніхто не вважав за людей дрейгурів.

Хіба за колишніх людей…

Анрі з задоволенням згадала істерику, що її закотив Фернан Терц, побачивши слугу. Таку істерику треба нервовим дамочкам у театрі показувати як взірець для наслідування. Віск фізіономії дрейгура, в якому не було ні кровинки, здерев'яніла посмішка ідіота, механічний ритм рухів, немов у заведеного гравця в тавлей, нежива приємність поводження – мрець весь час норовив упасти Терцу в ноги! Словом, присутність піднятого доводила нашого паперового дракона до шалу. Наама напувала бідолаху заспокійливими краплями з анчара медоносного, Ефраїм читав лекцію про чудові якості умовно-живої прислуги, Андреа вдавав, ніби намагається «відшептати через одвірок» жертву некрофобії. А вігіла згадувала світанок, кабінет малефіка і репліку Терца про його бурхливу молодість до навернення:

«Ні, я не з некромантури. Але дрейгура підняв би хоч за шкірку, хоч за хлястик…»

– При мені можете говорити про що завгодно, – сказав профос, сутулячись на ходу.

Виринувши зі спогадів, Анрі не відразу зметикувала, що Терц звертається до неї.

– У якому розумінні?

– Не в розумінні, а вголос. Якщо в межах видимості тільки ці, – він тицьнув пальцем у спину провідника, – говоріть у будь-який час. Ніхто не підслухає. Тільки звертайтеся до мене, або один до одного прямо. Краще на ім'я. А якщо поблизу є хтось із магів – спершу клацніть пальцями. Ось так.

Терц повторив улюблений жест анхуеських танцівниць.

Вийшло дзвінкіше, ніж кастаньєтами.

– Клацніть, порахуйте до п'яти й говоріть. Я зав'яжу додатковий вузлик. Тут рай для блокаторів: навкруги безліч діючих чарів…

Профос різко обірвав фразу, наче проговорився про щось важливе, і далі йшов мовчки. Зате не витримав малефік. Обігнавши соратників, він ляснув дрейгура по плечі:

– Агов! Умовно-покійний! Чи як тебе там!

– Великий живий товариш може кликати мене Мортимером, – радо відгукнувся слуга, не озираючись. Привітність дрейгура була, як і манери: повільна й тупувата.

Відповідь хвилинки на дві привела «великого живого товариша» до ступору.

– Куди йдемо, друзяко Мортимер? – нарешті продовжив бесіду малефік.

– Найголовніший живий товариш Ефраїм звелів відвести двох великих живих друзів і одного малого живого супутника в комірки для особистої життєдіяльності званих гостей.

Мускулюс мовчав ще півтори хвилини.

– А є, виходить, комірки для незваних?

– Є. Внизу, – коротко повідомив дрейгур. – Глибоко.

– А як потрапити вниз?

– Глибоко?

– Ні. Глибоко не обов'язково. Скажімо, на перший поверх?

– Прямо, третій поворот ліворуч, прямо, другий поворот ліворуч, прямо, перший поворот праворуч, через хол із фресками Масового Повстання, прямо, шостий поворот ліворуч…

– А сходи? Ну хоч одні?!

Дрейгур зупинився, зробив три кроки на місці, повернувся до Андреа й виразно, мало не по складах, як маленькій дитині, пояснив:

– Малий неживий товариш не повинен ходити по сходах. Малий неживий товариш на шостій сходинці згадує себе. Це сумно. Це руйнує гармонію. Малий неживий товариш ходить нагору й униз так: прямо, ліворуч, праворуч, по колу… Раз-два, лівою-правою, ось і низ, ось і верх. Дякую за увагу.

– Е-е… будь ласка, – пробурмотів малефік.

Більше запитань він не ставив. Якщо нагору, то ліворуч, якщо вниз, то праворуч або по колу. На шостій сходинці згадаємо себе. Що тут незрозумілого?

Незабаром «званим гостям» довелося чекати, поки їм звільнять дорогу. Поперечний коридор раптом заповнився юрбою дрейгурів із забинтованими головами, які кудись ішли, глухо гавкаючи на стіни. Всі були голі, в традиційних пов'язках на стегнах. Останнім ішов карлик у яскравій, квітчастій сорочці й без штанів. Сором прикривав гульфик неймовірних розмірів, що кріпився за допомогою шовкового шнура. На худих щиколотках дзенькали браслети з брязкальцями. Судячи з одягу, карлик був із живих товаришів. Чи навіть із великих живих товаришів.

Він грав на сопілочці.

– Радий, – сказав карлик, не припиняючи музичити, і рушив за своїм виводком. Чекати відповіді крихітний дудар не захотів. Над його лисиною пурхала зграйка свічок-летяг, капаючи на підлогу гарячим воском. На лисину віск потрапляв теж, але карлик не звертав на гарячі краплі ніякої уваги. Від воску плішина блищала слюдяним озерцем.

Дрейгур-провідник тупцювався на місці й фальшиво гудів у такт мелодії.

– Ну? – підбадьорила меломана Анрі. – Йдемо далі?

– Не йдемо далі. Малий неживий товариш уповноважений заявити.

І справді, коли поранені в голову зникли, стало видно: за десять кроків, якщо перетнути малесеньке фойє, сиріткою притулилася арка напівкруглих воріт з яскраво-зеленого жадеїту, каменю, що охороняє мерців від розкладання. Витончені, льодяникові, лялькові, ворота просто-таки просили, щоб їх лагідно звали «ворітцями». За розкритими навстіж стулками була глуха стіна з мозаїчним панно: дід і онук мирно сидять на цвинтарній огорожі, боком до глядача. Стіна не здивувала вігілу – східці, що ведуть до входу в Тихий Трибунал, також упираються в грубо обтесані плити граніту, і лише від сторожових сфінксів залежить, чи відчиняться для відвідувача таємні двері? Дивувала швидше відсутність тут воротарів-сфінксів або якого іншого охоронного звірства.

Над аркою, виписане грайливими язичками полум'я, горіло гасло:

«ANIMA SANA IN CORPORE SANO»

– У здоровому тілі здоровий дух, – переклав послужливий дрейгур зі старореттійської, хоча його допомоги ніхто не потребував. – Двоє великих живих друзів і один малий живий супутник досягли мети. Комірки для життєдіяльності там. Вежа Досліджень там. Лабораторії для мирної праці там. Скажіть мені «спасибі».

– Спасибі, – за всіх відповіла вігіла.

– Немає за що, – дрейгур розвернувся й подибав назад.

* * *

Коли жінки закінчували бинтувати розбиту голову нічного гостя, той тихо застогнав і поворухнувся. Обер-квізитор присунувся ближче, помітивши тріпотіння вій і виразний рух очних яблук під повіками пораненого. Напевно отямився, але не поспішає це демонструвати, хитрун. Потерпілий виявився ще зовсім юним: ледь за двадцять, не більше. Малий зріст його викликав у Конрада неймовірну симпатію, а горб – співчуття. Обличчя горбаня змарніло, темні вусики, акуратно підстрижені щіточкою, «по-тугрійськи», підкреслювали блідість шкіри.

– Добродію, ви в цілковитій безпеці. Сміливо розплющуйте очі, вам нічого не загрожує.

Як і розраховував Конрад, нотки іронії справили потрібну дію: горбань перестав прикидатися. Молодь дуже боїться видатися кумедною чи легкодухою.

– Де я?

Поранений закашлявся.

– У клієнтелі біля В'ялянок. А тепер, якщо не заперечуєте, запитуватиму я.

– За яким правом?

– Припустимо, за правом одного з рятівників.

– Не заперечую. Тільки допоможіть мені злізти зі столу. Агов, клієнталю! Вина, і доброго… Миттю!

Голос молодика пролунав з такою несподіваною владністю, що господар випарувався, як ранкова роса під сонцем, поспішаючи виконати наказ. Конрад ледь підвів брову, дивуючись манерам конокрада. На знатного вельможу, від народження звиклого розділяти й владарювати, горбань не був схожий. Цікаво! Втім, якщо згадати, як наш приятель орудував своєю страхітливою шестоперою…

Злазячи зі столу, поранений мало не впав, і барон поквапливо підтримав горбаня, всадовивши на лаву. Сам присів навпроти, поставивши за звичкою свічку ближче до співрозмовника, щоб добре бачити обличчя.

– Як ви почуваєтеся?

– Бувало краще.

– Говорити можете?

– Можу.

– Тоді почнемо. Для початку – чотири запитання, за кількістю вершників, які бажали вашої смерті. Як вас звати, що ви за один, хто за вами гнався й чому?

– Спершу назвіться самі, пане рятівник.

– Барон фон Шмуц, – козиряти чином і рангом Конрадові не хотілося.

– Рене Кугут, мандрівний пульпідор.

– Перепрошую? Пульпідор?

Немилозвучне слово здавалося знайомим, але Конрад ніяк не міг пригадати, що воно означає.

– Чарівник-дентат, – без приязні повідомила містрис Форзац. – Зубодер за викликом.

Обличчя горбаня спотворила хижа гримаса, очі звузилися, блиснувши яскравіше за свічки. Пес біля ніг жінки підібгався й глухо загарчав, але поранений не звернув на Лю ніякої уваги.

– Надалі попрошу, пані, добирати слова! – відкарбував Рене. Ліва повіка горбаня помітно сіпалася. – Я пульпідор у сьомому поколінні! Лауреат турніру в Амараксі! Наша майстерність і талант не мають нічого спільного з…

– Містрис, пане. Містрис, – холодно виправила Марія Форзац, встаючи. І з гідністю полишила залу в супроводі пса.

Рене помітно збентежився.

– Якщо я образив даму, я готовий просити вибачення… – промимрив він.

– Ви зможете зробити це вранці. А поки що в нас залишилося ще два запитання. Хто за вами гнався, і чому вони прагнуть крові мандрівного пульпідора в сьомому поколінні?

– Недоліки професії, – знизав плечима Рене. Через горб це виглядало смішно. – Мене запросили в Чорно-Білий Майорат до стратега тамтешнього Аспіда.

– У Майорат?

– А що тут особливого? Зуби болять у всіх. У здитинілих лицарів, у баронів… У вас, приміром, флюс. А в аспідного стратега, скажу я вам, надзвичайно задавнений випадок! Пульпіт – дурниця. З ним я впорався заввиграшки. Але що скажете про широкий періодонтит, що розвинувся через жахливий прикус? Уявив себе, бач, Звіром Хи, відростив іклиська… Я йому тлумачу: ротова порожнина людини для таких ікол зовсім не пристосована, вони травмують ясна! А він, бузувір, горіхи клацає й шкіриться…

Пульпідор жадібно припав до кубка, принесеного клієнталем.

Барон чекав.

– Взагалі ж я сам винен, – напившись, Рене обтер вуса тильним боком долоні. – Сумлінність підвела. Накреслив йому на кожному зубі вібро-руну, зняв камінь, ну й не втримався: виправив прикус… Він у дзеркалі побачив, і за сокиру. Я – втікати, варта – за мною. Вони ж тупі, чорняки ці: якщо наказ отримали – луснуть, а наздоженуть. До речі, я перед вами в боргу.

 

– Ви, здається, казали щось про мій флюс? – з надією поцікавився змучений болем барон. – Чи не погодитеся… е-е… посприяти?

– Та дурничка ваш флюс… Тільки попереджаю: буде боляче. Недовго, але сильно. Я скажу, коли. Ви не бачили, куди подівся мій ретрактор?

Ретрактором виявилася знайома шестопера. На щастя, вона під час пошуків – напевно, за таємним наказом хазяїна – знову збільшилася до шести ліктів у довжину. Інакше навіть при смолоскипах шукали б до ранку. Повернувшись до рук горбаня, моторошне знаряддя почало гудіти, свистіти, потім дзижчати на нестерпних тонах, аж вухо різало, після чого скоротилося й умістилось у долоні пульпідора. Став зрозумілим секрет виникнення зброї нізвідки та зникнення в нікуди. Конрад зайвий раз нагадав собі, що перед ним не просто медикус, а медикус-чаклун.

– Успадкував, – пояснив Рене Кугут. – Сімейна реліквія. Батько заповів…

Для лікування вони усамітнилися в кімнаті барона. Рене провів долонею над інструментом, і по сріблястій поверхні заскакали сонячні іскорки.

– Не бійтеся, це очищення… Нумо, глянемо на ваш флюсик…

Він цокнув язиком: так птахівниці скликають курчат. Немов у відповідь, один з кінців ретрактора набряк ртутною краплею, сплющився й затвердів срібним дзеркальцем. На лобі горбаня відкрилося «третє око», правильної круглої форми і без зіниці, світячись яскравіше за шандал-семисвічник.

– Відкрийте рота… Ширше… Ось так… Не смикайтеся! Замріть!

Конрад скорився, борючись із крижаним жахом.

– Ага… бачу… Так я й думав, – задоволено констатував пульпідор, витягаючи інструмент із рота барона. – Почнемо, ваша світлосте?