SPATIUM XXII
Сходження в темряву або Житіє Рене Кугута, пульпідора й ідеаліста
(Частина II)

Рік навчання в сержанта Рузеля не минув даремно. Наприкінці цього терміну молодий пульпідор надіслав прохання в канцелярію Ордену й незабаром отримав відповідь. «Пана претендента» запрошували до столиці для проходження вступних випробувань. До випробувань Кугут був готовий, як юний антекурсор – до «лабіринту препон» у таборі «футурус беллатор», де невігласам давали скуштувати смак армійського життя. Тільки табору «майбутніх воїнів» – для захоплених шмаркачів, що хизуються перед однолітками багряними шийними хустками. А Орден Зорі – це серйозно. Це – для дорослих. Рівновага ідеалів, фундамент цивілізації…

Це вам не по галявині під барабан марширувати!

Батьки від рішення сина вжахнулися. Напевно, вони прокляли б непутящого впертюха, якби не володіли обоє дещицею вільної мани і не побоювалися, що прокляття збудеться. Намагалися відговорити, але коса найшла на камінь. Батько було заїкнувся матері щодо «перебіситься, за розум візьметься…» – і прикусив язика. Минулого разу та сама фраза відгукнулася горбом. Борони, Вічний Мандрівцю, наврочити двічі!

Першу битву – з родиною – Рене виграв легко і виїхав до столиці. Де незабаром виграв і другу битву: з успіхом пройшов випробування. Випробувань було два: співбесіди на знання Заповіту і кваліфікаційні двобої. Заповіт Кугут знав напам'ять, а наука відставного сержанта й фамільний ректрактор, збільшений до граничного розміру, стали в пригоді. Загадкова зброя наводила на суперників острах, і Рене завершив перемогою чотири двобої, поступившись лише в п'ятому: молоденький дворянчик з парою коротких шабель обробив пульпідора, що називається, «під горіх». Але такому майстрові й програти не соромно! Головне, Рене набрав необхідну суму балів, і наступного дня вже складав присягу на вірність Ордену.

Поки що – на рік.

А якщо за рік він не передумає і буде посвячений у лицарі – отоді…

Рене не передумав, прийнявши присвяту напередодні чергового високосного квесту. Весь попередній рік він удосконалювався в мистецтві володіння зброєю, брав участь у диспутах про вихідну опозицію Світла з Темрявою, а також старанно вивчав історію Ордену й «Максими» Хендрика Землича, двоєдиного магістра. Якщо в ратній справі, диспутах та історії Рене був цілком успішним, то з «Максимами» справа йшла туго. Боротьба і єдність чорно-білих протилежностей, з яких народжується світова палітра кольорів – добре. Але філолофсько-семантичні пасажі з посиланнями на безліч карколомних трактатів змушували мізки згортатися в м'ясний рулет.

На щастя, для посвяти в лицарі вистачало загального знайомства з «Максимами».

За три місяці до того, як церемоніальний клинок комтура, виблискуючи позолотою, торкнувся його плеча, Рене подав заявку на включення в загін квесторів сезону. Усе складалося надзвичайно вдало: Майоратом правив Білий Голуб, а у квест, відповідно, набиралися лицарі Вечірньої Зорі. Особливо ж рішення пульпідора зміцніло після листа, отриманого з дому. Зокрема, там повідомлялося, що красуня Вероніка, не дочекавшись принца на чорному коні, поквапом вискочила заміж за пухлощокого Вахлека Стумпа, сина міського скарбника.

Коли назавтра після посвяти комтур оголосив список квесторів, у фіналі пролунало прізвище Кугута. Рене ледь стримався, щоб не закричати від захвату: свіжоспеченому воїнові Темряви ніяк не личило репетувати у строю. Він їде в бойовий похід!

За славою?

Звичайно!

Сам похід пройшов, як у тумані. Рене запам'ятав тільки бійку в дворі Цитаделі, коли він підсік ретрактором ноги здорованя в молочно-блискучих латах, зірвавши з його шиї жаданий амулет. Тут усе й скінчилося. Рене побачив, що білі похмуро бредуть геть із двору, а чорні схилили коліна. Перед ким? Він розгублено озирнувся. Овал Небес! Соратники стояли на колінах перед ним!

Так у дев'ятнадцять років Рене Кугут став Чорним Аспідом, досягши вершини мрій.

Перші три місяці він перебував у стані ейфорії: інспектував нову вотчину, віддавав накази й розпорядження, особисто стежив за зміною облицювальної плитки на стінах з білої на чорну, позував орденському живописцеві для офіційного портрета й купався в славі. В дитинстві Рене обожнював балади про ратні подвиги Губерта Раптового. Герцог був одним із його улюблених героїв минулого, поряд з великим магом Нихоном Сивочолом і шляхетним розбійником Робертіно Каптурі. Але перевагу юний Рене незмінно віддавав герцогові. І ось він – спадкоємець справи Губерта, господар заснованого герцогом Майорату! Ха, бачила б його зараз пихата Вероніка! Либонь, гірко пожалкувала б про свій поквапливний вибір! Нічого, нехай страждає. Він знайде собі іншу – вродливішу, піднесенішу і в десять разів прекраснішу!

Світ, уявляючись чорно-білою гральною дошкою, лежав біля ніг. Лише вечорами щеміло серце й накочувалася чорна (а яка ж іще?!) меланхолія – він не міг до кінця забути Вероніку. Образ дівчини вивітрився з пам'яті, але дрібна гостра скалка роз'ятрювала груди, заважаючи заснути. В одну з таких ночей, задрімавши над ранок, він побачив дивний сон. Комірка з трьома бабусями та пряжею, двоколірні нитки, дива ззовні; далі – скрипторій, завалений фоліантами стіл, полум'я свічки, чиєсь обличчя, схилене над книгою…

На цьому сон обірвався.

Вранці Рене кинувся до «Максим» Хендрика Землича. Ось воно! Двоколірна пряжа, чорно-білий Омфалос – основа сущого! Горбаневі перехопило подих. Він сподобився одкровення. Доторкнувся до найсокровенніших таємниць буття, викладених у трактаті двоєдиного магістра. Ось вона, нагорода переможцеві! Лицар марно намагався заснути вдень, ледве дочекався вечора, довго крутився на вугільно-чорних простирадлах, не в змозі задрімати – і врешті-решт ніяких нових одкровень не побачив.

Дивний сон повернувся за тиждень, коли Рене зовсім зневірився.

Потім видіння почали приходити частіше, настільки поглинувши юнака, що він і вдень рухався, як сомнамбула, марячи наяву. Ні, таємниці світобудови не розкрилися перед ним сяючою скарбницею. Замість таємниць Чорний Аспід ночами поринав у реальність: кипіння пристрастей і надій, одержимість і любов, страждання й розпач. Чуже життя розгорталося перед випадковим глядачем, помалу захоплюючи, перетворюючи на учасника подій. Рене відчував себе закоханим герцогом, кумиром, аристократом, глибоко самотньою людиною – і його коханою, Хендрикою Землич, чоловіком для всіх, окрім Губерта д'Естрем'єра.

Рене повірив відразу: авжеж, так і було. В основі Ордену лежав обман, привалений надгробною плитою легенд. І, найстрашніше: горбатий лицар закохався. Юнацьке захоплення гордовитою Веронікою переродилося в безоглядну і безнадійну пристрасть до жінки, що вмерла давним-давно.

Пристрасть породила ревнощі до суперника: до смерті.

Все-таки Рене був чаклуном. Нехай він не мав великої сили, зате був навдивовижу завзятий. Сни навіває Омфалос, святиня Ордену – це він зрозумів швидко. Хендрика там, всередині! – жінка, за яку він ладен поборотися хоч із покійним герцогом, хоч із Нижньою Мамою. Ув'язнена в темниці, Хендрика раз за разом кружляє по своєму життю: народжується, кохає, шукає, гине, упавши з балкона, і знову, і знову…

її треба врятувати.

Або хоча б убити власними руками, дати спокій.

Напевно, збоку Рене виглядав божевільним. Але це лише додавало йому поваги васалів. «На владику зійшла Темрява, – перешіптувалися вони між собою. – Він прозріває незриме, спілкується з душами мертвих і говорить віщі слова!» Під віщими словами найчастіше розумівся роздратований наказ Аспіда принести гарячого вина і вийти геть.

Сни доводили Рене до божевілля. Омфалос мучив юнака, як гнилий зуб: біль ішов по колу, перетворюючи коло в розпечену спіраль, а лікар-пульпідор страждав від безсилля – його знання Високої Науки виявилися марними. Дивися, відчувай, переживай – але не втручайся. У розпачі він почав пити зілля, що робить сон вільним від будь-яких видінь; завзято взявся до справ Майорату, розпочав ремонт Цитаделі, збирання запасів продовольства на випадок облоги, оглянув зуби всіх соратників і вилікував кожного, хто потребував допомоги. Авторитет його виріс до небес: за свідченнями вилікуваних, що відчули фінальний відкат-імпульс болю, Аспід явив їм квінтесенцію зла.

Але все дарма.

Крепундія билася на шиї другим серцем. Поспішала насолодитися биттям, перш ніж замовкнути. Був тому провиною сам Рене з його любовною лихоманкою, чи щось інше – але круговорот буття-привида всередині медальйона з'їхав з уторованої колії. Заморожений, зациклений час зрушив з місця, втрачаючи хвилину за хвилиною. Виток за витком Хендрика Землич наближалася до смерті, відстроченої невідомим чарівником.

І Рене Кугут прийняв рішення.

CAPUT XXIII
«Ось і день минув, ось і рік, і ще більш – час збирать імена та каміння…»

Горбань замовк. Якусь хвилину Конрад вслуховувався в передсвітанкову тишу. Далекий хор жаб та дзвін комарні лише підкреслювали безмовність, що оточила людей. Далі барон помітив, що профос напружено втупився кудись за спину гросмейстера. Вицвіла сутінь розпадалася на тіні-обманки, після безсонної ночі мерехтіло в очах. Не втямиш, що криється в сутіні: дерево? Стовп? Дрейгур? Людина? Привид?!

Фон Шмуц кліпнув і побачив.

Спершись на стовбур самотньої вільхи, за двадцять кроків від веранди стояла Марія Форзац. Біля ніг жінки мармуровим сфінксом застиг Лю. Собака не ворушився.

– Здрастуй, Маріє.

– Здрастуй, Климе.

– Як Кристофер?

Голос профоса був мертвотно-спокійний.

– Йому краще. Він спить. Я вийшла на прогулянку…

Застигла маска обличчя Марії загрожувала піти тріщинами, обсипатися, оголюючи сховані до часу риси. Так обсипався шар фарби, відкриваючи під безневинним пейзажем давнє зображення демона. Барон майже фізично відчув, яких зусиль коштує жінці її самовладання. Тримати в покорі дракона, здатного розірвати темницю на клапті – це було б неможливо, якби не стягла Марія своє серце обручами, стократ міцнішими за сім печатей Тихого Трибуналу.

 

Профос ступив уперед. Собака встав назустріч, тихо загарчав. Колишній бойовий маг зупинився, підняв руку – немов для пасу – але відразу опустив.

– Ти чула.

– Так.

– Ти впізнала мене.

– Зараз мені здається: я впізнала тебе ще там, у готелі. Втім, це не має значення.

Скупі, ламкі слова облітали, як листя восени. Двоє уникали дивитися одне одному в очі. Незримі чари діялися між ними. Висока Наука, мистецтво блокації, мана, антимана, час і простір – усі чари світу були тут ні до чого.

– Двадцять п'ять років… – тихо прошепотів гросмейстер Ефраїм Клофелінг.

І трьома словами зірвав тишу.

– Двадцять п'ять років?! – вереснув Рене Кугут, вихопивши в мага, що розгубився, крепундію. – Чверть століття? Що таке чверть століття, я запитую вас?!

– Це термін, якого ви ще не прожили, юначе, – спробував угамувати істеричного Аспіда барон, але безуспішно.

– Вони зустрілися! Вони живі! А вона вмерла сто років тому – й замурована в цьому амулеті! Між нами ціле століття, між нами життя і смерть – моє життя, її смерть… І ви смієте мені казати…

Запал Рене раптово вичерпався. Пульпідор опустився на сходи веранди, незручно витяг ушкоджену ногу.

– Пан Кугут правий, – гросмейстер із сумом розвів руками. – Ми багато чого дізналися за цю ніч, але ні на п'ядь не наблизилися до рішення проблеми. У когось є ідеї? Бо в мене їх нема.

Відверто зізнатися в безсиллі – не у всякого чарівника високого рангу вистачило б на це мужності.

– Ви казали, герцог д'Естрем'єр відкривав медальйон?

– Так. Але ключ, якщо й був, давно загублений.

– Якщо немає ключа, можна підібрати відмичку, – запропонував барон.

Гросмейстер зітхнув:

– Боюся, сам герцог і був ключем. Батько призначав медальйон Губерту, і тільки Губерту…

– Знаєте, панове, – криво посміхнувся горбань, зробившись схожим на втомлену горгулію, – раніше я заздрив його високості. Мріяв зрівнятися з ним: подвигами, славою, знатністю… Дурню, ти одержав те, чого хотів. Я більше не заздрю Губерту Раптовому. Ми обидва любили ту саму жінку. І вона стала недосяжна для нас обох. У цьому ми рівні: я і він.

Медальйон у руках Чорного Аспіда клацнув і розкрився.

* * *

Конрад відчував себе деревом. Могутнім старезним ясеном, з корінням, що сягає глибоких водоносних шарів, і кроною, що підпирає Овал Небес. Ясен був чимось на кшталт генеалогічного дерева, зображеного на авантитулі «Історії роду» Шмуців. Тільки це древо замість роду обмежилося одним-єдиним бароном. Кожна гілочка, кожна молода галузка, кожний зелений листочок були тим, ким міг би за певних обставин стати Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. П'яницею, скнарою, багатодітним батьком, воїном, самітником, гостинним господарем, безнадійно закоханим паладином… Коріння ж було тим, ким були чи могли стати всі покоління славних предків барона, від покійного батька – до Алерика Вірного, які отримали баронський титул задовго до сходження на імперський престол Пепіна Садженого.

Імовірності розгалужувались і множилися, тріпотіли на вітрі, шепотілися під яскравим сонцем; вони розповідали Конрадові про дива та дивовижі. Якби він продовжував військову кар'єру замість служби у Всевидющому Приказі… Якби він не розірвав бурхливий, але швидкоплинний роман з юною графинею д'Амбузьєн… Якби він не відмовився від земельних претензій на користь братика Хальдріґа…

Усе могло б скластися інакше.

На гірше? На краще?!

Ось він – гладкий, рожевощокий, щасливий батько родини. У них із Лукрецією – двоє синів і дочка; прийоми, бали, виїзди на полювання… Тільки чому обличчя Лукреції пливе, змазується, змінюючись обличчям іншої жінки, знайомої баронові менше тижня? Подружня зрада з його боку, з її боку, дуель… Пишний похорон… Або ось: військовий похід, рубка на стінах Порт-Фаланда, захопленого піратською ескадрою, полон, поневіряння на галері, відчайдушна втеча в гавані Бадандена… Непрожиті життя множилися, нашаровувалися, проростали одне крізь одне, спліталися; а потім чергова гілка вигнулася луком, запускаючи Конрада, перетвореного злими чарами на стрілу, в політ. Тіло обпекло окропом небес, у вухах засвистів вітер.

Він летів і чув чийсь крик.

Невиразність хистких тіней і напівтонів за одну мить змінилася пейзажем: неправдоподібно чітким, тендітним і гострим, як скло. Пронизливо лазурове листя, вогненний багрянець гілок; смарагдовою чашею розкрився над головою Овал Небес; лимонний жовток будівель, зяяння дверей, відчинених навстіж; лілові голки трави під ногами: ступиш – проткнеш стопи наскрізь, і ніякі черевики не врятують.

Застигли людиноподібні статуї: базальт, малахіт, рожевий мармур, туф…

Кришталевий подзвін: світ здригнувся, розколюючись на частини, в солодкому екстазі загибелі. По небу, по землі, по стовбурах дерев, по кам'яних статуях біжать тріщини, тріщини, тріщини… Подзвін наростає, гримить. Жодної достовірної прикмети, жодного знамення, здатного підказати, дати зачіпку, подарувати тінь надії чи однозначність фіналу. Земля разверзлася, гострі скалки перекидаються, ранячи тіло.

Анрі падала у прірву і чула чийсь крик.

* * *

– Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Маг-духівник уже біг до жінки, розпластаної на бруківці. Сьогодні був паскудний день у Бруно Клофелінга. Передчуття близького лиха млоїло його з учорашнього вечора – ні! Передчуття виникло давно, з самого початку цього божевільного мезальянсу. Але вчора перед заходом сонця воно стало гострим, як анхуеський стилет. Раптовість вчинків герцога, що дала життя знаменитому прізвиську Губерта, якийсь час заспокоювала: ну, захопився, буває з чоловіками, що старіють… Чи надовго вистачить?

Вистачило надовго.

Від зустрічі в архівах до кроку з балкона.