Від нареченого пахне шавлією, клементином і лавандою на тлі зеленого лимона.

Витончена, безневинна шпажка висить на поясній портупеї.

– Хай буде союз ваш миротворящим і всеосяжним, як благословенний союз Вічного Мандрівця і Нижньої Мами, бурхливого неба і тихого болота, витоку й завершення… – бубонить старенький жрець-вінчальник.

– Хай…де-е!.. – хором озиваються запрошені гості, юрмлячись у темних нефах храму. Хор звучить двозначно.

Ліплені півні на стінах роззявляють дзьоби й відстовбурчують гребені.

Рідко розставлені свічки мерехтять у шандалах. Відкидають дивні, безглузді тіні. Через вінець твоя голова має їх дві. Через шлейф і карликів-пажів у твоєї тіні виросло довге, сегментоване черевце сколопендри й чотирнадцять ніг. Через шпагу у тіні барона з'явився чималенький, прямий як ціпок, хвіст. Конрад ворушиться і крутить хвостом, зачіпаючи середній сегмент твого черевця. Ще в баронської тіні почали проростати додаткові руки – листочки з розпуклих бруньок. Це, напевно, банти і буфи. А портупея та широкий пояс дарують «темному квізу» потрійний живіт.

Тіні гостей у нефах вражають уяву.

Щоб описати їх, треба бути трубадуром чи божевільним.

– …у війні та мирі, злочині та карі, названі та безіменні…

– Як тебе звати? – раптом запитує наречений.

– Забув моє ім'я? – смієшся ти у відповідь і раптом розумієш, що ім'я нареченого вивітрилося з пам'яті. Так століття вивітрюють камінь скелі, вкриваючи могутню твердиню виразками й віспинами. Карл, Кристофер, Коннор, Конан, Кеннет… Барон? Баронет? Граф, маркіз, есквайр?.. Квіз? Віг?! Чи взагалі гвардійський офіцер?

На хорах злітають голоси півчих, безстатевих хлопчиків, схожих на геніїв повітря. Замість весільного гімну вони співають арію Терціні з трагедії «Зоря»:

 
– Я жив у тіні імен. У тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів…
їх блиск в очах грозою майорів…
Вінчання триває.
Тобі це навіть подобається.
Храм стає чорно-білим.
 
 
– У передчуванні зрушення племен,
Розломів тверді та кончини миру…
 

Прокинувшись, ти довго лежиш і дивишся у стелю. Знайома спальня. Після смерті тітоньки Есфірі з'ясувалося, що свій будиночок вона заповіла далекій родичці Генрієтті Кукіль. «Ляльковий будиночок», як сумно пожартував бойовий маг Просперо, розписуючись під заповітом у присутності нотаріуса.

Сон був віщий.

Але зараз тобі не хочеться розгадувати його зміст.

І заміж теж не хочеться.

Хоча барон – завидний кавалер.

* * *

Вранці вихідного дня столиця нагадувала пустелю. Населення відсипалося після трудових буднів. Залишалося лише заздрити сонному, вкритому теплими ковдрами населенню.

Заздрість була млявою і нудною, як вуж у затінку паркану.

Копитця віслюка лунко цокали по бруківці вулиці XCVII-ro Возз'єднання. Звук горохом відскакував від сіро-жовтої цегли фасадів і йшов гуляти рикошетом – подвійним, потрійним, від стіни до стіни, від краю до краю. Імпровізований бомбулюм бадьорив, проганяючи залишки сну.

Анрі навіть почала наспівувати щось енергійне, у дусі військових маршів.

Віслюк вольностей хазяйки не схвалив. Моргнув розумним оком, затанцював на місці, прядучи довжелезними вухами. Йому хотілося назад у стійло, до оберемка запашного сіна. До думки віслюка, подарованого вігілі Просперо Кольрауном на знак вдячності за чуйність, варто було прислухатися. Особливо коли очі тварини наливалися бурштиновою жовтизною, як зараз. Втім, якби погляд Гіббуса спалахнув криваво-червоним, вігіла не забарилася б дослухатись до застереження. А бурштин можна й проігнорувати.

– Ворушися, Гібе.

Зіниці віслюка звузилися, зробились вертикальними. Дві мурахи чи, точніше сказати, двійко Мурашиних Лордів, що навіки втонули в підступній смолі.

– Ворушися, кажу. Заметуть нам слід, віддам тебе Месропу. Нехай з'їсть на вечерю.

Віслюк у відповідь важко, зовсім по-людськи, зітхнув і трішечки прискорив крок.

– Ах ти, вовча сить… А ще мірабіл!

Будь-кому, хто знається на Високій Науці, – або хоча б тямить у віслюках і конях – слово «мірабіл» говорило багато про що. Плоди мезальянсів між жеребцями-тулпарами зі степових табунів Юк-Таджала, у чиїх жилах текла частка крові диких гіпогрифів, і білими ослицями Баал-Хема, мірабіли цінувалися за розум і відданість хазяям. Тривалість їхнього життя часто перевищувала час, відпущений людям. Підкований «щасливими» підковами на заговорених цвяшках зі срібла, непоказний з вигляду віслюк заввиграшки обганяв чистокровного рисака. Були в мірабілів також інші унікальні якості, але про рідкісні достоїнства вголос не розповідали, побоюючись наврочити.

Зате часто говорили про ціну, ойкаючи та охкаючи. Звести непокірливого тулпара з баалхемською ослицею завбільшки з тяглову кобилу, – півбіди. А спробуй вигодуй новонародженого мірабіла, неодмінно розоривши при цьому три ячмінні поля; підріж, щоб правильно стояли, вуха; старанно, більше ласкою і вмовляннями, аніж ворожінням, прихили тварину до хазяїна, інакше перша поїздка може стати останньою; замов спеціальне сідло, бо горб мірабілів на початку кожного місяця стає болючим… Точніше, двоє спеціальних сідел – вігіла воліла їздити по-чоловічому, але в певні дні без дамського сідла ніяк.

Заздрісники стверджували, що така підла худобина, як цей чудовий віслюк, на вагу золота, а золоту можна знайти краще застосування. Словом, Просперо зробив Анрі воістину королівський подарунок: дорогий і з натяком.

Звернувши в провулок Усікновіння Глави, вігіла спішилася неподалік від входу до «Обителі героїв».

– Чекай тут, Гібе. Я ненадовго.

Прив'язувати віслюка не було потреби. Злодіям, які б з дурної голови спробували вкрасти Гіббуса, Анрі заздалегідь співчувала.

Обійшовши чорно-білий готель по колу, вона знайшла місце, де обсервер зафіксував віз. Тут росли два молоді клени, схожі на отроків, що втекли з дому. Землю навколо встелило святково забарвлене листя. «Якщо листя з верби і клена опадає нечисто, чекай суворої зими», – мимоволі відзначила Анрі. Проганяючи геть сторонні думки, на мить завмерла, зосереджуючись. Дістала з сумочки блакитну крейду, хвацько крутнулась на підборах, окреслюючи коло пошуку. Коло спалахнуло, майже відразу згасло, залишивши кільце диму, і почало повільно розширюватися. Не минуло й хвилини, як у південно-західному секторі виник рваний отвір.

Є слід!

Відверто кажучи, Анрі сумнівалася, що їй удасться виявити вектор некро-еманації. Чужа ґалузь – темний ліс. А ба! Якщо вчула вона, професіоналові тут пройти – раз дунути, два плюнути. Увійшовши в кураж, вігіла згадала гнітючу розмову з Месропом – і, подумки пославши боса з його порадами до Нижньої Мами, спробувала взяти слід самотужки.

Та де там!

Месропу – так само подумки – було запропоновано повернутися назад.

З вибаченнями.

Слід виявився виразним лише «на першу понюшку». Вектор поплив, закручуючись спіраллю; у ніс шибонуло гострою гниллю. Анрі хитнуло; дуже паморочилася голова. На третьому кроці вона мало не впала. Демонові в задницю такі експерименти! Присипали чимось? Тьху, гидота…

Добре запам'ятавши місце, де слід брав початок, вігіла пішла геть. Думки її при цьому рухалися значно швидше за ноги. Немов колоду ворожбитських карт, Анрі вправно тасувала в пам'яті обличчя численних друзів, знайомих, приятелів і коханців. Жаль, потрібний малефік випадати відмовлявся… Стоп! А це в нас хто?! Не друг, не приятель, не коханець. І знайомим назвати язик не повернеться. Стикалися мимохідь у Трибуналі, де пан малефік проходив у одній заплутаній справі. Потім у ТТ спустили найвищий припис, Месроп дослухався, справу закрили, з малефіка всі обвинувачення зняли… Як його звали? Якось так кумедно…

Мускул юс! Андреа Мускул юс.

Напевно, з притулку. У підкидьків часто бувають безглузді прізвища.

Навряд чи в добродія Мускулюса залишилися теплі почуття до Тихого Трибуналу. А щодо решти – ідеальна кандидатура! Дійсний член лейб-малефіціуму, за чутками – улюбленець малефактора Нексуса, що свідчить про виняткові чесноти або про неймовірне везіння… Віднедавна – магістр, дисертат захистив…

Годиться.

Залишилася дрібниця: схилити до співробітництва людину, яка при самій згадці про «два Т», мабуть, хапається за срібну голку.

– Ясного сонечка, пані! Прийміть мої щирі співчуття! Вихідного дня, з самого ранку – і на службі! Носом, даруйте, землю риєте, бажаєте правди нам, простим людям, накопати…

– Дякую за співчуття. Я вже накопала повну сумку правди. На все добре.

Тільки зануди-стряпчого бракувало для повного щастя!

– Та звісно! Я ось, зволите бачити, теж працюю. Не покладаючи, так би мовити… – причіпливий, як кліщ, стряпчий прилаштувався поруч. – До речі, пам'ятаєте історію про Міхаля Ловчика? Злодія з Бадандена?!

– У котрого тінь з трьома руками і язиком до пупа?

Анрі прокляла свій власний довгий язик, бо стряпчий, не вловивши іронії, зрадів.

– Ох, і пам'ять у вас, пані! Звір-пам'ять! Я так і знав: уже хто-хто, а ви поцінуєте! Самі поміркуйте: не встиг Міхаль з нової руки натішитися, як зморив його сон. Та такий міцний, що прийняли злодія за мерця. Відвезли на цвинтар, почали ховати. А він візьми та опам'ятайся!

Стряпчий кумедно витріщив очі, зробився схожий на сову, розбуджену серед білого дня. Вони звернули за ріг, і Фернан Терц заторохтів швидко, побоюючись не встигнути доказати:

– Гробарі врозсип, дружки-злодії з переляку за кілки похапалися, за лопати. Думали – піднятий! Насилу бідолаха переконав, що живий. Срібло цілував, часнику три головки без хліба з'їв. На осику виліз і повіситися обіцяв, на доказ. Дружки й відтанули. Правда, впізнавати Міхаля перестали. То ім'я забудуть, то дивляться лоб у лоб: хто такий? Одного разу прирізати хотіли: донощик, мовляв, Плішивого з Пиріжком лікторам здав! А він ні сном ні духом: що за Плішивий, що за Пиріжок, хто їх здав?! Довелося з Бадандена п'ятами накивати. Кажуть, у столицю подався…

 

Упіввуха слухаючи базіку, Анрі за звичкою відзначала різні з першого погляду, малозначимі деталі. Тінь липової гілки навскіс розсікла ґанок готелю. Сонячний зайчик з вікна будинку навпроти чиркнув по строкатому одудові, що сидів на паркані. Облізла кицька дивилася на одуда уважним, голодним поглядом. За рогом рипнули, важко захлопнулись, невидимі звідси двері.

У поєднанні з розповіддю стряпчого все це свідчило про одне.

– …і якщо власті злодія найближчим часом не впіймають – бути великому лиху! Аж до замаху на його величність і потрясіння основ…

– Не бути.

Вігіла різко зупинилася й подивилася на стряпчого так, що Терц відсахнувся, творячи знак від пристріту. Але пристріт був тут ні до чого. Просто прикмети склалися в чітку картину. Хто б міг подумати?

– Не зрозумів, пані. То бути чи не бути?

– Ніякого потрясіння основ. Його величність може спати спокійно. Якщо цей ваш… як його… Ловчий Моше? Не важливо! Якщо він у Реттії, його впродовж місяця заарештує варта. А якщо він з'явиться сьогодні чи завтра поблизу цього готелю, то не встигне тричі проспівати півень, як ваш Міхель Ловчик опиниться в буцергарні. Це я вам кажу як експерт з мантики. Порадійте за державу. До побачення.

Милуватися приголомшеною фізіономією стряпчого Анрі роздумала, рушивши прямо до Гіббуса, якого й так примусила чекати. Віслюк нервувався: пирхав, довбав бруківку копитом. Двері готелю були відчинені навстіж, і очі віслюка невідривно свердлили щось всередині.

Нумо, хто ховається в «Обителі героїв»?

У холі біля конторки розписувалася в книзі гостя. Яскрава брюнетка в модній сукні кольору «гіацин-віолетт», з мантильєю анхуеського покрою. Біля ніг брюнетки громадився багаж: пара скромних клунків і коробка для капелюшків. Поруч із багажем сидів, охороняючи, мордатий пес.

Анрі кліпнула, але дама з собачкою нікуди не зникли.

Особливо – собачка.

Здоровенний пес породи са-пей.

SPATIUM VI
Страж гробниць або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

«Голова – груша або диня, важка та кругла в основі.

Вухо – мушля морського молюска а-ах; невелике й щільне.

Ніс – метелик син-синдриль, широкий і тупий.

Задні лапи – „опора водяного жеребця“; потужні, товсті й прямі.

Передні лапи – „загроза синього дракона“; разтавлені широко, прославляючи груди велетня.

Спина – „панцир креветки“; сильна й гнучка, без провалів за холкою…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

У сувоях «Пригод, оповитих славою» сказано, що першого са-пея вивів Кращий-із-Людей, персонаж вірувань південних і центральних областей Ла-Ланга. Убравши вигодовану вовчим молоком вівчарку в шкуру, зняту з бегемотихи, Кращий-із-Людей чарівним способом обдурив Діда Рік, містичного гіпопотама, підсунувши йому собаку замість Великої Берти, коханої дружини Діда. Народженого в такий спосіб пса-велетня герой звів з наполовину живою, наполовину кам'яною статуєю Суки Талели, що охороняла вхід у пекло, аби злі духи та неприкаяні душі не могли вирватися назовні.

Отримав у результаті двох цуценят, Лю та Мейнян, що билися пліч-о-пліч з хазяїном проти якшів-людожерів у горах Ой-Вей і захищали тил Кращого-із-Людей у баталіях з Мертвими Носіями Рису.

Численний приплід Лю та Мейнян поклав початок породі са-пей.

Від вівчарки ці собаки успадкували відданість і відвагу, від Діда Рік – силу та спокій, а від Суки Талели – погляд, що проникає крізь завіси, і дар убивати невразливих. Шкіра у складках залишилася їм на пам'ять про обман, за допомогою якого вони з'явилися на світ.

Втім, це справи давні та спірні. Досі невідомо, яка половина статуї Суки Талели була жива, а яка – висічена різьбярем із пористого мармуру, через що здатність Талели до дітородіння піддається сумніву мудрецями Вербної Академії.

Не піддається сумніву інше: якщо під час похорону родичі або односельці померлого підозрювали, що труп, накопичивши в землі життєву енергію, одного разу може самовільно встати для подвигів – у могилу клали статуетку са-пея, щоб охороняв. Пізніше звичай поширився повсюдно. Фігурки собак із глини, порцеляни чи срібла почали класти в склепи та усипальниці, щоб прахом не зумів скористатися підступний некромант чи заклинач.

А живого са-пея могли дозволити собі рідкісні щасливчики.

«Язик – небо літньої ночі з плямами туману.

Ану с – погляд аскета у небо.

Хвіст – пряник, поданий голодному милосердним.

П'ясток – голівка часнику; товстий, твердий, пальці відходять у боки, як дольки.

Піднебіння – черепиця, велика й кругла.

Морда – старий-пустельник, весь у зморшках…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

У Реттії про са-пеїв знали мало.

Чутки, плітки, казки. Привезені зі сходу трактати: пишномовні, поетичні та малозрозумілі для цивілізованого читача. Робочі записи собаководів Пергамбада, що межує з Ла-Лангом, – написані таємною мовою, де кожна метафора – перевертень. Епос, що описує пригоди Кращого-із-Людей, його загибель із наступним розчленуванням і страшною помстою Лю та Мейнян, коли віддані собаки дісталися до погубителів любимого пана. Особливо вражав фрагмент, де зубаті брат із сестрою, розірвавши ворогів на клапті, вирушили по їхні підлі душі в царство мертвих – щоб вічно ганяти мерзотників драговиною пекла.

Словом, безпросвітний туман, у якому шукач правди міг блукати все життя і навіть отримувати від цих мандрів задоволення.

Першого в Реттії пса на кличку Лю, запеклого звіра темно-рудої масті, завела собі Нана Серкис, бабуся Месропа Серкиса, тоді ще чоловіка молодого, вільного некролога за наймом, а не голови Тихого Трибуналу. Здаючи пса для в'язки, бо незабаром у королівстві з'явилася дюжина сук, дешевших, а тому доступних покупцям, Товстуха Нана серйозно поправила фінансове становище родини. їй пропонували ціле багатство за щоденник, де було описано багаторічні спостереження за псом, але Нана відмовилася. Магістр планшетування, досвідчена заклинателька духів, вона добре розуміла небезпеку широкого розповсюдження са-пеїв.