Конрад озирнувся на супутників і помахав капелюхом, привертаючи увагу.

Він прийняв рішення.

Первісний план: роз'їжджати вздовж кордонів Майорату, дихати свіжим повітрям, відволікаючи увагу, і зволікати, нібито вишукуючи зручне місце для вторгнення – цю ідею викинуто химері під хвіст. Якщо нові висновки вірні, виходить, часу у фальш-квесторів обмаль. Треба квапитися.

– Підтягнись! – гучно скомандував фон Шмуц. – Клусом… руш!

І подав приклад, пришпоривши ображену кобилу.

Якби барона зараз бачив його безпосередній начальник, прокуратор Вільгельм Цимбал – він був би дуже здивований.

Шляхова клієнтела виявилася за поворотом на В'ялянки. Сонце торкнулося обрію, і світ, перекреслений довгими ліловими тінями, струменів легким серпанком – обіцянкою близького смеркання. Тривога й нетерпець гнали барона вперед, але він здраво розсудив, що людям і коням необхідні перепочинок, їжа й нічліг.

Обслуга примітила загін здалеку. Коли вони під'їхали до воріт закладу, стукати чи кликати не довелося: двоє дужих працівників поштиво відчинили перед гостями двері. Не поспішаючи заїжджати, Конрад за звичкою довго розглядав ворота. Ага, міцні й нові, а завіси добре змащені – не риплять. Виходить, клі-єнталь свою справу знає. Кухня та покої в такій клієнтелі повинні бути стерпними.

Як незабаром з'ясувалося, він не помилився.

Згорблений, броватий хазяїн-клієнталь, загорнутий у картатий плед, зустрічав гостей у дворі. Пом'яте жовтаве обличчя виказувало в ньому завзятого курця шавлії. Працівники метушилися, розпрягаючи та розсідлуючи коней, запевняли, що овес у стайні добірний, тож за конячок не звольте турбуватися. Клієнталь уважно спостерігав за здорованями, а переконавшись, що все гаразд, витяг з-під пледа маслакувату ручиську.

– Розташовуйтеся, – припросив він жестом. – Що бажаєте на вечерю?

– А що є? – випередив усіх безпосередній Кош, щиро гадаючи, що хазяїн звертається особисто до нього.

Якби Конрад був присутній при бесіді Малого з вігілою в «Скриньці Д'Оро» – неодмінно б зауважив, що рудий гомолюпус має схильність двічі наступати на ту саму мотику.

На щастя, клієнталь виявився не таким говірким, як «джин» Абу-Нізам. Чи просто вважав, що мучити голодних людей назвами страв, стоячи на подвір'ї, нетактовно. Лише коли подорожні сіли за здвоєним столом у трапезній залі, хазяїн заходився урочисто оголошувати меню. Ікер Тирулега за своєю звичкою одразу забився в куток, сторожко огледівся, крутячи головою, як настовбурчений сич, і зняв шори, які миттю зникли в складках його балахона.

– …кабанячий окіст, запечений на вугіллі в імбирних сухариках…

– Окіст давай!

– Приєднуюся.

– Юшка з рябців з пармезаном і каштанами; смажені в меду та олії зозулі…

– Рябців, прошу вас.

– Смажені ковбаски на гарячому поставці, з кислою бруквою…

– Мені ковбаски.

– Яловичі очі в соусі під назвою «прокинувшись уранці»; піднебінна частина в золі, гарнірована трюфелем; сом заливний…

– Что єсть сом… залівний? Риб? У вас пливают риба?! Я буде них їсть!

– Кришиво з телячих вух; горлиці з устрицями-піскунами; «гусак взутий» …

– Мені, люб'язний, гусака. Якщо не жирний.

– І підігрітого вина з гвоздикою.

– Всім!

Приголомшувати супутників змінами в плані дій Конрад не поспішав. Чекав, поки принесуть їжу: ситому й кінець світу не горе. Уважно розглядав залу: низька стеля, товстезні крокви, міцні столи й лави. Без зайвих розкошів; просто, грубувато, надійно. Клієнтела повинна вселяти почуття безпеки. У дальньому кутку вечеряв королівський гонець, не з термінових: у синіх, а не яскраво-червоних казенних штанях, із бляхою на грудях. Поруч із ним стукали кухлями з пивом, виголошуючи здоровниці та галасуючи навперебій, троє заможних хуторян. Це їхні вози Конрад запримітив у дворі під накриттям. Мабуть, гарно побазарювали на столичному ярмарку, повертаються з баришем.

– Ваші ковбаски, добродію!

Обсмажені, пузаті ковбаски шкварчали на триногому поставці, поширюючи апетитний запах. На окремій тарелі пахла дрібно накришена бруква, маринована з ягодами кисляку. Поруч у керамічному соуснику, гіркою було викладено білий хрін. До такої закуски краще пішло б темне пиво, а не вино, особливо гаряче… Але хлебтати пиво на ніч, обтяжуючи тілесні засіки?! Фі! Вульгарно і не сприяє здоровому сну.

Теплим вином барон під час їжі полоскав капосний зуб.

Либонь, на користь.

Потамувавши перший голод і переконавшись, що супутники теж почасти наситилися, він делікатно відкашлявся.

– Пані та панове! Прошу вашої уваги. Перш ніж закінчити вечерю й піти спати, нам варто домовитися про завтрашні дії. Якщо ми виступимо з раннього ранку і не будемо баритися дорогою, то до другої-третьої години пополудні зможемо дістатися до кордону між Чурихом і Чорно-Білим Майоратом, – Конрад намагався говорити з упевненістю вродженого командира, але пів-голосом, щоб чули тільки свої. – На мій погляд, саме там необхідно провести огляд місцевості й детальне рекогносцирування. Якщо Чорний Аспід у змові з некромантурою Чуриха, він не чекає вторгнення з боку союзників. Це шанс.

Насправді в обер-квізитора були особливі припущення щодо троїстого зв'язку Чуриха, Майорату і зниклих квесторів. Але ділитися ними з соратниками він не поспішав. Навіщо розбуркувати людей? Навіщо вселяти передчасну надію? Головне – щоб назавтра вони погодилися, не гаючись, їхати до згаданого кордону й бути там стільки, скільки буде потрібно.

– До гроболазів у пащу лізти… – протягнув Кош, скуйовдивши п'ятірнею руду чуприну. Це було в гомолюпуса ознакою напруженої роботи мозку.

– Я розумію ваші побоювання. Тому й пропоную почати з розвідки. Якщо ми хочемо застати супротивника зненацька…

– Ви абсолютно правий, бароне. Підтримую ваш план.

– Добре.

– Я теж тримає… підтримаю!

Аглая Вертенна зиркнула на Конрада єдиним оком і промовчала.

Містрис Форзац кивнула, погоджуючись.

– А шо я? Я… я як усі! – збентежився Кош. – Я і в розвідку можу, коли шо!

– Отже, вирішено. Встаємо на світанку, снідаємо та виїжджаємо. Раджу гарненько виспатися – день буде тяжкий.

Повертаючись до їжі, барон знову подумав про Генрієтту.

У Чуриху, либонь, ковбасками вігілу не почастують…

* * *

– Перепрошую, – втрутилася Наама, торкаючи малефіка за коліно. – Андреа, любий, тобі встигли пред'явити ордер? Я маю на увазі: пред'явити до входження в портал?

– Ні! – вигукнув малефік.

– Так! – вигукнула вігіла.

Дует пролунав у терцію.

– Слово проти слова, – замислео пробурмотів гросмейстер Ефраїм. – Пане стряпчий, ви часом не пригадуєте: ордер був пред'явлений вашому клієнтові до відкриття порталу чи після?

– Закон «Про примусове переміщення фізичних осіб», стаття сьома, «Насильство астральне навмисне», параграф шість-біс, – невлад відгукнувся Терц, змахнувши флаконом, немов диригентською паличкою. Будуаром розлився гострий запах солей, остудив бурхливі пристрасті. – Переміщення працівників нотаріату з ліцензією, а також медикусів і служителів культів поза їхнім бажанням вважається обтяжуючим чинником. Підлягає цивільному осуду, аж до побиття камінням.

– Цілком правильно, – погодився гросмейстер. – Я бачу, ви майстер своєї справи. Принагідно не відмовте в консультаціях.

– Не відмовлю, – ясним і дзвінким голосом вимовив Терц. – Як ліцензований стряпчий з гарною репутацією. У разі необхідності можу виконувати обов'язки нотаріуса. Особиста печатка ось, на ланцюжку, звольте переконатися. Готовий взяти участь з усією щирою запопадливістю. Житло і триразове харчування – за рахунок клієнта.

– А по суті питання?

– А по суті – прошу зглянутися. Засмоктало. Зграбастало, втягло й засмоктало. Проти мого вільного волевиявлення. Далі – тиша. Памороки забило, ваше чорнокнижництво!

– Молодець, – похвалила стряпчого Наама. – Розумака. Як любив казати мій куратор: «Живий не бовкне, мертвий не спітніє!»

Фернан Терц, профос Дозору Сімох, низько вклонився не-кромантці:

– Дякую, пані. Для вас консультації – зі знижкою. До речі, вам не потрібен особистий стряпчий? Дарчі, доручення? Шлюбні контракти? Заповіти?

І знову припав до флакона.

Герань над ним барвою нагадувала ліхтар при вході в бордель Матінки Гусинки.

Мускулюс устав, насупився, нагнув голову і ступив до гросмейстера, так, ніби зібрався дати старому у вухо.

– Колего Ефраїм! Увійдіть у моє становище! Мене зовсім не радує перспектива годувати воші в «Чарівності», поки великі шишки розберуться між собою. Лейб-малефактор Нексус ще минулого тижня попереджав: «Ти, отрок, у разі чого кивай п'ятами! Ми з Просперчиком цього вгодованого сутягу Месропа швидко до нігтя візьмемо й укорот дамо. А ти пересидь у тихому закапелку, поки пристрасті вщухнуть…» Упевнений, незабаром гроза мине. А поки дозвольте скористатися вашою знаменитою гостинністю.

Малефік приглушив свій бас, інтимно додав:

– Якщо треба, відслужу. Клянуся честю.

Наама Шавазі, більш відома в чаклунських колах як Сестра-Могильниця, хихикнула зі значенням. У її чарівних ручках виникло віяло із зображенням нічного цвинтаря, що мирно спить під місяцем. Томливо мружачись, красуня почала обмахуватися безневинним пейзажем.

– І на мене, – попросив гросмейстер, з насолодою підставивши спітніле чоло.

Віяло замахало на два фронти.

Анрі напружилася. Вона була готова дати голову навідріз, що за допомогою віяла члени Ради потай обмінюються репліками. Ідолові ясно, візитівка, видана Мускулюсу під час бенкету, означала не лише амурно-романтичне запрошення. Натяк малефіка щодо «відслужити» міг виявитися вирішальним. Від згоди чурихців надати притулок втікачеві залежало виконання першої частини плану вігіли. Ряд необхідних відомостей вона встигла зібрати – намистина, герань, ритм чхання Терца, півні на халаті, місяць на віялі, – але цього було замало для остаточного вердикту.

 

Глава Ради зняв розкішну тюбетейку і пошкріб маківку нігтем. Довгим, лакованим нігтем. Обличчя гросмейстера випромінювало розгубленість. Хоча сільський дурник, і той навряд чи повірив би в збентеження Ефраїма Клофелінга, автора серії основоположних робіт на тему «Чи є життя після смерті?», присвячених дітородним функціям небіжчиць. Успішно поєднуючи теорію з практикою, холоднокровний, як крижаний троль-диверсант, Ефраїм особисто приймав пологи у жінок, що вмерли в період вагітності (шостий-восьмий місяці), одержуючи здоровісіньких, живісіньких немовляточок із рядом цікавих, маловивчених властивостей. За це він надбав горде прізвисько Пупоріз. Недаремно ж портрет Клофелінга на повний зріст прикрашав «Нашу гордість», галерею «зірок» Колегіуму Волхвування? Нині, подейкують, гросмейстер розширює спектр досліджень, вивчаючи небіжчиць різного ступеня свіжості з погляду можливості зачаття. Як сурогат-батьків він залучав естетів-добровольців з Академії образотворчих мистецтв.

Платили в Чуриху гарно, і браку бажаючих не було.

– Я поважаю Тихий Трибунал, – тюбетейка повернулася на колишнє місце. – Але видати мага, який звернувся до Ради з проханням про захист, не можу, не зашкодивши доброму імені Чуриха. Андреа Мускулюс тут на приватне запрошення, а пані Шавазі, самі бачите…

– Ображуся, – коротко повідомила пані Шавазі, відкидаю-чись на подушки. – До смерті.

– Отож. Навіть для гросмейстера небажано ображати впливових членів Ради.

– Майте на увазі, в іншому випадку ображусь я, – різким помахом руки Анрі ніби ненавмисне збила з тумбочки бронзовий дзвоник, у якому хтось відчайдушно заверещав. У душі вігіла стрибала від радості, але відмова від боротьби виглядала б неправдоподібно. – А в моїй особі образиться Тихий Трибунал Реттії. Гросмейстере, для вас бажаніше образити «два Т»? Я вірно зрозуміла вашу повагу?!

– Що ви кажете! Але в Чуриха по відношенню до Реттії – обмежений васалітет із привілеями. Він чітко декларує права суб'єктів…

– «Пакт про Складну Дружбу», стаття шістнадцята, – підтримав старого Фернан Терц, крутячись у кутку. – Розділ другий, «Спірні моменти: обмін вивідачами, работоргівля, умовно-дострокова капітуляція та ін.». На розсуд місцевої влади. Затверджено НРН Чуриха та Департаментом Польових Зносин, за рік до заколоту ткаль у Йогансбурзі. Ваше чорнокнижництво, бажаєте в письмовому вигляді? З розгорнутими коментарями на полях?

– Дозвольте! – не здавалася Анрі. – А угода про екстрадицію злочинців?

Ефраїм Клофелінг мовчки подав знак стряпчому.

Немов пса з ланцюга спускав.

– Обвинувальний висновок відсутній, – зрадів розумака-Терц, блиснувши очима зголоднілого грифа-стерв'ятника. – Рішення суду – теж. Ордер на арешт дійсний лише в межах Реттії. У міждержавний розшук лейб-малефіка Мускулюса оголошено не було. Як підозрюваний екстрадиції він не підлягає. Рекомендую присвоїти статус магополітичного біженця. Подібний прецедент мав місце…

– Досить, – зупинила вігіла базіку. Профос Дозору, на відміну від інших, роль грав чудово. Але це могло затягти переговори нескінченно. – Я вже все зрозуміла. Ваш крючкотвор, колего Ефраїм, кентавра на скаку зупинить…

– Мій крючкотвор? Даруйте, дорогенька! Ви його сюди при-тягли, ви й насолоджуйтеся. А ви, добродію стряпчий, здається, знайшли постійну роботу. Про платню домовимося. Отже, видача Трибуналу чарівника, який звернувся по захист до Чуриха, може відбутися лише в одному випадку…

– У якому?

– Якщо прийде офіційний запит, підписаний особисто його величністю Едвардом II. Тоді Рада розгляне запит у тижневий термін і, цілком можливо, задовольнить його. Але в столицю ви, пані, добирайтеся своїм ходом. Коня до кордону Чуриха дамо, а там – самі. Коня прошу повернути, це майно громади.

– Ну, знаєте! – обурилася Анрі. – Коней вони дадуть! Змилувався Бог над раком! А портал відкрити?!

– Радий би, та не в змозі.

– Знущаєтеся?

– Анітрохи.

– Мани шкодуєте? То я й сама впораюся.

– Навряд чи. Номочко, поясніть…

Стерво Номочка склала віяло і тицьнула «цвинтарем» у вігі-лу:

– Думати треба, голубонько. Головою. Спершу думати, а потім у моноперсональний візитарій ломитися втрьох. Тепер тонку структуру нігіль-спатіуму навколо Чуриха збурено на шість днів уперед. Антициклон у Найвищих Емпіреях, хаотико-тур-булентні ділянки холодних мас астралу. І поки вони не повернуться до ламінарного стану…

Анрі ладна була розцілувати Сестру-Могилыцицю. Але такий вчинок, швидше за все, витлумачили б неправильно.

– Мені треба зв'язатися з керівництвом, – замість обіймів і поцілунків сухо сказала вона. – Повідомити про ситуацію, що склалася. Сподіваюся, хаос астралу і «Пакт про Складну Дружбу» не стануть на заваді?

Четверо з п'яти учасників вистави знизали плечима.

Очима стороннього, напевно, незабутня картина. Розкішний будуар, наскрізь просочений ароматами, пристрастю й відлунням зітхань. У будуарі – жвавий старий у халаті записної кокотки, томлива краля в пеньюарі, широкоплечий шкідник, теж у халаті, але біднішому, непотопний стряпчий з ліцензією і настовбурчена, як горобець, вігіла з ордером на арешт. Груповий портрет «Троє відважних у похмурих напівпідвалах Чуриха».

Здохнути зо сміху можна.

«Добре сміється той, хто залишається живий,» – підбила підсумок Анрі й дістала з сумочки службовий артефакт.