Стоп, подруго. Розслабилася, поквапилася з відповіддю; забула запитати, про яку саме світлість ідеться. Агов, село, тепер твій хід!
– Буває, – знизав могутніми плечима Кош Малой. – А з вигляду схожі. Наче в одній зграї бігали…
Розмірено погойдуючись у сідлі, Анрі не переставала дивуватися з останніх слів здорованя. Веснянкуватий простак розкусив досвідчену вігілу? Слово «розкусив» стосовно гомолюпуса звучало зловісно. Тонкий натяк? Від телепня-здорованя? Чи просто бовкнув навмання, без задньої думки?
Душа перевертня – темний ліс.
Будь ти хоч тричі м. н. к.
* * *
М'яке крісло з підголівником – це добре. Лавка з палісандра, де можна зручно влаштувати босі ноги – чудово. Послужливий нігтяр – краще не буває. Поспішає, красень, тягне дві срібні ванночки з гарячою водою, де плавають пелюстки троянд, листя сизої смородини й тичинки «козячих нігтиків».
– Це обов'язково? – засумнівалася Анрі.
– О! – відповіла вся цирульня злагодженим хором.
Стало зрозуміло, що занурення рук в ароматну купіль – невід'ємна частина майбутнього священнодійства. В «Іридхар Чиллал» творення манікюру легко змагалося із сотворінням світу зі скандалу Вічного Мандрівця з Нижньою Мамою.
Думати інакше означало впадати в єресь.
Добре поміркувавши, глянувши на себе в дзеркальний трельяж, вігіла вирішила обмежитися послугами нігтяря. Зачіска розпатлана цілком натхненно, в художньому безладі, і втручання ззовні не потерпить. Зате нігті… При нашому способі накопичення мани, дорогенька, нігті – слабке місце.
Анрі добре пам'ятала погляд Конрада, кинутий на її руки при першій зустрічі.
Ага, ось і наш пунктуальний фон Шмуц: тупцюється на порозі.
– Рада бачити вас, бароне. Приєднуйтеся.
– Дякую. Пані, ви в змозі забезпечити конфіденційність нашої розмови?
Квіз мав стомлений вигляд. Сівши в крісло поруч, він з видимим полегшенням зняв капелюх і перуку. Без перуки фон Шмуц виглядав значно привабливішим. Менше офіціозу, чи що? Чи баронам просто личать такі чудові залисини?
– Звісно. Екран Великого Німого – мій коник.
– Ваш коник пасеться біля цирульні. Коли я проходив повз нього, він глянув на мене вовком.
Овал Небес! Залізний барон зболили пожартувати?!
«Це до потрясіння основ!» – сказав би мудрий стряпчий Терц.
– Як ви визначили, що злостивий коник біля цирульні – мій? Припустимо, на ньому приїхав власник цирульні…
– На мірабілі? В дамському сідлі? Як розповім Іридхару, він умре зо сміху. І пробачить мені вчорашню втечу в розпалі манікюру. До вашого відома, такої зради він не пробачає нікому.
– Вчора вам завадили насолодитися до кінця? Я дарую вам цю можливість сьогодні. Хоча стригти нігті наприкінці тижня – приманювати легіон дрібних бісів. Повірте досвіду мантиси!
– Не плутайте вульгарне зрізування нігтів з високим мистецтвом манікюру! – обурився квіз, багряніючи. – Краще творіть швидше екран: мені є що повідомити.
– Хвилинку терпіння, коханий! Скоро ми залишимося наодинці…
Для створення екрана долоням Анрі довелося ненадовго полишити ванночки. Знехтувавши жахом у очах цирульників, вражених святотатством, вігіла намацала сегрегат-волокна флогістону й легкими пасами сплела їх у тканину. Прикинула на око розташування дзеркал у цирульні, дмухнула й закрила вітрилом обидва крісла. Тепер прапорці та дозорні дзвіночки…
Усе. Готово.
– Говоріть спокійно, бароне. Захочете дати вказівки нігтяреві чи стригунцеві – будь ласка. Все, що спрямовано назовні, екран пропустить.
– Спритно, – квіз гмикнув з очевидним схваленням. – Гаразд, давайте до справи. Повідомляю, що мене відсторонили від розслідування як близького родича.
– Я знаю, – кивнула вігіла.
І звернулася до нігтяря:
– Мені, люб'язний, «посмішку авгура». Основний лак – «чайна троянда».
– Пречудовий вибір, пані!
Нігтяр дістав флакон із зіллям для зняття старого лаку: земляний жир, пом'якшений мигдальною олією із цілющим екстрактом алое і ягід дружинника падучого.
– Серкіс попередив? – буркнув барон.
До фон Шмуца поспішав другий нігтяр, подзенькуючи моторошним інструментарієм. Анрі здригнулася, віддаючи данину героїчному баронові. Бути тут завсідником – все одно що бути за свої гроші завсідником катівні. Сама вона заздалегідь подбала про оформлення зустрічі як службової з оплатою зі спецкоштів казначейства Трибуналу.
Якщо його світлість гарно поводитиметься, і йому сплатимо.
– Ні. Один випадковий знайомий.
– Цікаві у вас випадкові знайомі… Усе бачать, усе знають… Тепер офіційно слідством займаєтеся ви й тільки ви, пані. А я – вільний стрілець, перебуваю у відпустці до виклику. Насолоджуюся теплом «Обителі героїв», де познайомився з дивовижним панством…
Барон простяг цирульнику праву руку, і нігтяр соколом упав на здобич.
* * *
Екран Великого Німого, крім охоронних властивостей, мав ще одну, побічну. Кожен зі співрозмовників міг за бажання сприймати розповідь – або навіть ряд думок іншого як ланцюжок рухомих чорно-білих картин. При цьому звук зникав, а короткий конспект мови біг по нижньому краю екрана в супроводі музики – іноді тривожної, іноді комічної. Так і зараз: на тлі бравурних акордів вступу до Чотирнадцятої симфонії Брамвеля, всупереч трудягам-нігтярам, рушили в дорогу стомлені пілігрими-слова:
«Орден Зорі. Ідеали Добра і Зла, Світла й Темряви. Але ідеаліст, що засів у Цитаделі, вирішив бути послідовним до кінця. У природі чистого Зла – порушувати будь-які закони, брехати, зраджувати, бити в спину. Хіба Чорний Аспід не повинен без вагань втілювати в життя ці ідеали?!»
Над текстом змінюються примарні обличчя, схожі на лаковані маски театру імперсонаторів. Одноока карга: отаманша ватаги розбійників. Приємний дідок: лікар із провінції. Кош Малой, рудий ласун. Марія Форзац: шрам вузького рота зрісся навіки. Ще один старий: широкі криси чорного капелюха над одутлим, пухким обличчям. Таких дідусів, напевно, вирощують у підвалі, ховаючи від променів сонця. Маски розташовуються віялом: розклад карт в руках вправного шулера.
Перед Анрі – родичі квесторів у повному складі. Великий з'їзд патріархів. Віяло складається, поринає в глибину; перед очима постає аркуш паперу.
«Доводжу до Вашого відома, що Ваш (нерозбірливо)… помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину…»
Там, у глибині, віяло на мить розгортається ще раз, дозволяючи маскам родичів у свою чергу ознайомитися з листом. Супиться карга, безгучно ворушить губами Кош, обидва старі однаково кліпають; у рисах Марії Форзац – рішучість дорослої жінки, що зазнала на своєму віку чимало. Витримавши паузу, аркуш і віяло тануть у повітрі. Екран Великого Німого тремтить, узявшись брижами – так силкується заговорити справжній німий – і починає рухатися.
Нова версія Конрада фон Шмуца.
Молочна завіса огорнула береги озера Тітікурамба на кордоні між Чуриською долиною та Чорно-Білим Майоратом. Туман білястими пасмами повзе над водою. Туман штурмує підніжжя Курамбских скель, що затуляють три похмурі вежі Чуриха. Туман поглинув заливні луки з боку Майорату. Здається, озеро простяглося до самої Цитаделі.
Симфонія Брамвеля переходить у лиховісно-нервову увертюру Річарда Ваґахада до опери «Темні води». З туману виникають два човни: ідуть назустріч один одному, зближуються. В обох – однакові постаті в чорних плащах з гостроверхими каптурами.
Лицарі Зорі Вечірньої? Припустимо. Але якщо в другому човні – некроти, то уявлення барона про господарів Чуриха помилкові. Некроманти, особливо члени Найвищої Ради, не одягаються, як балаганні лиходії. Навпаки, вони віддають перевагу світлим тонам і вільному покрою вбрання. Облич не приховують, особливо під дурнуватими каптурами. Гаразд, квізу цей промах можна вибачити.
Зі смоляної води виринають білі крижини-слова:
«По руках, Аспіде. Квестори зникнуть».
«Плата?»
«Трупи. Тіла квесторів – гідний куш…»
Анрі втручається. Тіла тілами, але для Чуриха напевно є речі важливіші, аніж найкращі у світі небіжчики. Думки вігіли вриваються в уявний діалог двома репліками:
«Ми вимагаємо вільного доступу до Омфалоса».
«Згода. Пуп Землі залишиться в межах Майорату, але вас допустять до нього…»
Зображення дедалі більше мерехтить, береться смугами й зникає. Миготять дивовижні зиґзаґи, різнокутні зірки, хвости рун і букви трьох алфавітів. Це нігтяр про щось запитав Анрі, а барон відволікся. Важко тримати екран у цирульні, де стільки дзеркал…
– Який лак воліє пані для накладення «посмішки»?
– «Міраж».
– Чудове поєднання! Дозвольте вашу ручку…
«Змова? Але подальші контакти Чуриха з наміченими жертвами… Доброзичливець з підкидними листами…»
«На місці чурихців я б теж спершу ввійшов у довіру до лицарів Ранкової Зорі. Пообіцяв би допомогу, призначив зустріч. Щоб застати зненацька…»
Екран струшується мокрим собакою. Перехрестя трьох доріг. Зі стовпа-вказівника щириться череп песиголовця. Вітер похмуро зриває з пологих пагорбів серпанок вапняного пилу, несучи ці жмути вдалину. Заступаючи диск чорного сонця, скачуть шість білих вершників. Квестори нагадують кочових тролів-сніговиків з почту Крижаної Імператриці. Назустріч пішки йде Найвища Рада Чуриха. В усіх – довжелезні ціпки з набалдашниками у формі сов і гарпій. У барона багата фантазія, думає Анрі. Думає тихо, щоб фон Шмуц не почув.
«Що ви хочете запропонувати нам, володарі могил, маги смерті?»
«Допомогу у квесті».
«Яку саме?»
«Закляття масового враження. Поліморфні артефакти. Різне».
З конкретикою у квіза поганенько. Поліморфізм артефактів – мрія теоретиків. Гаразд, проїхали. Чимось та підкупили молодих ідеалістів.
«Чому – нам?»
«Експериментальні розробки. Потрібні польові випробування в реальних бойових умовах. Серед вас є наш колега. Це зближує».
«Нам треба порадитися».
«Гаразд. Ми знаємо, де вас знайти».
Подібні діалоги – часті гості в аматорських п'єсках і геройських сагах для простолюду. Відчувається небайдужість барона до белетристики. Він і сам, мабуть, пописує: рипить пером у тиші, поза службою, ведучи доблесного квізитора Одимантія Блискучого від однієї перемоги до іншої…
Не ваша справа, пані, думає барон ображеним тоном. Зводьте не відволікатися.
Наступні п'ять хвилин картинки на екрані біжать під грайливий акомпанемент клавесина, трохи розстроєного, але цілком бадьорого.
Барон клавесин ігнорує.
У ритмі гавоту Анрі з прискоренням прокручує біганину по сліду та розверзання могил. Історію Марії вігіла опускає. Замість таємниць минулих днів, змінивши гавот на алеманду, що більше відповідає ситуації, вона вкраплює припущення – плід цвинтарних відкриттів.
Картини, що постають з нічної пітьми, знайомі обом.
Записи кулі-обсервера.
За одним винятком: в агресорах, що штурмують Білу залу, навіть дитина впізнає дрейгурів, або по-малабрійськи бідриоганів – мерців, піднятих некромантом-вербувальником. Обличчя дрейгура, що бився з Германом, племінником барона, знайоме: землисто-в'яла шкіра, на підборідді жорстка щетина. Ця істота лежала в першій з разверзнутих могил; це вона згоріла, ледь спробувавши відповісти на запитання. Анрі зосереджується. Клинок Германа навідліг відтинає дрейгуру мізинець і останню фалангу підмізинного пальця на правій руці. Ще один удар, і вістря батує ліву вилицю небіжчика. Мерцеві рани не перешкода – вперто й методично він тисне універсал-стратега до кулі.
Спалахи, плями.
Клавесин облишив алеманду й веде похмурі, розмірені баси, підтриманий сольним альтом.
Із чорної ночі білими місяцями котяться слова.
«Хтось підняв натовп дрейгурів і нацькував на „Обитель героїв“. Хтось, хто не боявся, що Кристофер Форзац перехопить керування тілами або позбавить дрейгурів вітальності».
«Найвища Рада Чуриха. Кожен із них сильніший за Кристофера».
«Версія змови підтверджується?»
«Так».
«Чурих ризикує. Виходить, ціна висока».
«Ризик не такий великий. Дивіться…»
Тріщини, розриви, смуги.
– …що?
– Пом'якшувальний крем, пані? Лікувальні припарки?
– Робіть, що хочете.
Туман над озером Тітікурамба.
Кошлаті пасма, що колишуться від веж Чуриха до Цитаделі.
Озеро з'єднує територію в одне ціле.
«Після провалу квесту Найвища Рада Чуриха може подати клопотання Чорному Аспідові, бажаючи возз'єднання земель. Цим ніхто не порушить міждержавних угод і не дасть приводу для війни…»
Жвава крива голка – такою зашивають рани – метушиться над озером. Кладе поквапливі, грубі стібки. В тумані рояться примари. Вдалині, за вежами та Цитаделлю, росте залізна стіна, обвішана щитами зі шпичастими умбонами. Оточує всю картину повністю.
«Якщо Аспід задовольнить клопотання, Чуриськая долина ввійде до складу Майорату, набуваючи екстериторіальності згідно з „Пактом про нейтралітет“. Ви розумієте, до чого це призведе?»
«Розумію. Приклад Чуриха може виявитися заразливим. Ідеали ідеалами, а захист від вторгнення – ласий шматочок… Для цього навіть розбійницький Куартаз вирядиться у двоколірне трико. Я тільки не розумію, навіщо чуриським інтриганам знадобився Пуп Землі? Дрібничка, скіпетр блазня…»
«Не треба, бароне. Все набагато складніше, ніж здається з першого погляду».
«Ввірватися в Чурих силою? Сховають усі докази і виставлять Реттію агресивною дурепою з імперськими амбіціями. Почнуться пасквілі: замість квесту в похід виступили казенні герої…»
«Його величність не дасть згоди на вторгнення. У нас немає ніяких підстав…»
Стібки над озером схожі на великі знаки питання.
Безнадійні прикордонні стовпи, вигнуті від старості.
«І ще, пані… У справі – Дозор Сімох. Це строго між нами. Мені здається, вам належить знати».
«Я здогадувалася».
«Чому?»
«Бо встала з правої ноги, а біля готелю на паркані сидів строкатий одуд. Мабуть, такий варіант мене тішить».
«Тішить?!» «Я волію мати профосів Дозору на своєму боці. А ви?»
