– …нє, не знаю. Але чув багато.

– Тепер і не почуєш. У зав'язі він, як і ти.

– Ну, я-то не від гарного життя зав'язав…

– Та він, скіко знаю, не без глупства був, Санчо. У Кальхарі забрався в палац еміра: через три стіни, повз усю варту… І шо ти думаєш? Скарбницю обніс? Заліз до коханої дружини еміра, всю ніч із нею перекидався, а над ранок утік. Тільки й прихопив, що перстеника з рубіном – емірша йому сама дала, на згадку. Варто було, питається, головою через бабу ризикувати?! Або ще… А-а, годі, ну його, бельбаса!

Гвоздило спохмурнів, без заздоровниці допив з кухля шмурдяк і заходився коло бобів. Напевно, наступна історія, пов'язана з великим Санчесом Панчохою, він же Санчо Прочухан, була злодієві неприємна. Барон не заважав співрозмовникові втамовувати голод. Наливши собі з сулії, фон Шмуц нишком підморгнув вігілі: мовляв, ну як?

Мавпочка підморгнула у відповідь.

* * *

Отже, тонка структура особистості. П'ять тіл: матеріальне, астральне, ефірне, флюїдичне, семантичне. Три «серпанки»: аура, умбра, мана-фактура. Три супутники: Ім'я, Тінь, Сяйво. А також дві рівновеликі половинки душі, верхня та нижня, дух-рушій, три проміжні душички, чиє існування поки виведено лише теоретично, і рідинна надсутність, яка лежить в основі всього і до якої не зміг дістатися навіть Нихон Сивочол, світла йому пам'ять.

Ми, подруго, і намагатися не будемо. Вірно?

Нам трьох перших ефірно-астральних шарів, скорочено «еашів», з головою вистачить.

Нумо, подивімося, що тут у нас…

Заклавши між брів захисну складку «шин», Анрі щучкою пірнула в перший еаш. Дослідженням тіньових структур вона ніколи не займалася, але свого часу, довірившись наполяганням тітоньки Есфірі, ходила на факультатив із прикладної умбралогії, до Фриди Траккай – досвідченої волхвиці, прозваної позаочі Залізною Феєю. Так, настроїмо сприйняття, щоб почуття, заточені на кінцях, проникали крізь ницу матеріальність плоті. Пара свічок на столі горіла досить вдало – дві чіткі проекції зовнішньої тіні легко поєднувалися, відтворюючи об'ємне плетиво, або «чорного допельганґера» Гвоздила.

Що ми бачимо? А бачимо ми ущільнення умбра-тканини, з вузликами по краях, нетиповий розподіл ш'уїт-потоків Хазреда-Вейста і просто дивовижну флуктуацію навколо лівої руки. Всюди – «густа мережа», а тут – просто-таки чорнильна ляпка! З правою теж не все пучком: частота чарунок «мережі» посилена вдвічі. Але в першому еаші детальніше не розгледиш.

Переходимо в другий.

Занурення в наступний шар далося великою кров'ю. Хоч ти й м. н. к., подруго, але освіта – одне, а сила, груба матінка-силонь-ка – інше. Деньок сьогодні видався насичений, нічого не скажеш…

У другому еаші крізь плетиво проступив відблиск-сигнал аури злодія. Перший «серпанок». Опалесцентні струмені заважали зосередитися на тіньових флуктуаціях. В Анрі склалося враження, що в пряжу умбра-тканини Гвоздила вплетено чужорідні нитки, – пряжа, гребінна й однониткова, була крученою, вторинного кручення. Ці нитки й давали вузлики на переходах до ниток вроджених. Не тільки ліва рука, чия тінь роздвоювалася зміїним жалом, – права теж виглядала дивно. Немов Лісорубові Озерному приробили одразу дві руки із заліза: одну замість десниці, втраченої в бою за честь королеви Гвендолен, а другу, шуйцю – про запас, про всяк випадок. Королев багато, честі мало, гляди, ще що відрубають…

Стало в Лісоруба три руки: дві залізні й одна рідна.

Важко зітхнувши, Анрі почала протискатися в третій еаш. Під контролем Фриди вона добиралася й до 5-го, але зараз навіть трійка давалася на превелику силу. Ефір загус до консистенції гарбузового суфле, посипаного тертим сиром флогістону. Доводилося чавити й розсовувати, збивати й перемішувати, поки попереду знову не зайнялася веселка аури. Вігіла відсапалася, відсунула дві фінальні завіси…

Димчасті волокна астрал-зв'язків були на місці. Однак, всупереч аксіомі Феррі, вони закручувалися не посолонь, а в протилежний бік! Спіраль вела туди, де ледве вгадувався хисткий ореол семантичного тіла, мерехтячи пучками псевдоасоціатів.

Ім'я, третій Супутник.

«Де там», – тверезо оцінила вігіла свої можливості.

І виринула на поверхню.

* * *

– Кажуть, у ці подався… у сусунки. Які чорних кобелів до білого відмити хочуть. Тоді й зав'язав.

– На всіх кобелів мила не вистачить, – замислено пробурмотів барон. – Немає таких миловарень, щоб вистачило…

– Точно! – зрадів злодій, виловлюючи в підливі залишки кроля. – Прочухан завжди на макітру гнусив! Бачив я його днями: яким був, таким і лишився…

– Де? Коли?!

Питання зірвалися з уст барона швидше, ніж каскадні піро-глобули вилітають із рук Просперо Кольрауна. Квіз відразу постарався загладити помилку:

– А сусунку з фартовими кузарями водитися не гріх?

– Нє-а, не гріх. Пішов Прочухан від сусунків. Зі стерновим їхнім поскавчав, і пішов. А бачив я його… – Гвоздило наморщив чоло, пригадуючи, – з тиждень тому! Тут, у Реттії. Він мене сам знайшов. Санчо кого хочеш знайде…

– Нащо? Він же в зав'язі?

– В зав'язі. А нашо… Я й сам путьом не втямив. Про руку мою розпитував. Пивцем почастував. І пішов. У всьому білому.

– Нащо йому твоя рука? – Конрад п'яно реготнув, підбираючись до сулії. – Украсти зібрався?

Гвоздило звів брови, ніби промацуючи поглядом пронозливого матросика.

– Ти мене за гофрена не візьмеш, як розповім?

– Не візьму, – пообіцяв чесний барон. – Я тебе поважаю. Ти сказав, як гвоздь забив!

– Знов казка про руку? – подав голос хлопчик зі скрині.

– Стули пельку! – вищирився на нього Гвоздило. – Відлупцюю! Дивися, Родні…

Він повільно підняв праву руку, намагаючись, щоб тінь виразніше лягла на стіну.

– Бачиш?

– Бачу.

– А тепер?

Гвоздило підняв ліву.

– Начебто, двоїться… Це від шмурдяка. Кріпкий, з-зараза!..

– Кріпкий, кажеш? Тоді пий і слухай. Почалася ця бодяга п'ять років тому…

Малий на скрині безнадійно запхинькав.

SPATIUM XI
Страждання молодого злодія або Розповідь Міхаля Ловчика, прозваного Гвоздилом

Дивні гості підсіли до них у таверні «Осел і Ружа», у портовій частині Бадандена. Міхаль Ловчик, Санчес Прочухан і ще двоє кузарів – Франтішек Дубар і Перчений Лис – зайшли туди промочити горлянку перед трудами неправедними. Мандрівці ж заявилися в таверну, коли злодійський квартет не встиг пропустити й по першому кухлю. Відразу рушили до їхнього столу, хоча вільних місць навколо вистачало. Розсілися по-хазяйськи, махнули тавернеру Ляхові Варенику:

– Гей! Сулію «Чікимальпи»!

Чорний малабрійський бальзам «Чікимальпа» – пійло рідкісне, дороге. По голові б'є веселіше за кувадло. Так само ввертає, якщо накуритися потерті від гірських сироїжок, що ростуть на околицях Рагнарської ущелини. І похмілля від «Чікимальпи» не буває. Або встанеш вранці бадьорий і повний сил, або взагалі не встанеш.

Лишишся лежати забальзамований.

Від закуски панове-мандрівці відмовилися. Було їх троє: один старший, з акуратною борідкою кольору воронованого срібла, і двоє молодших – рум'яні, плечисті здоровані. Мабуть, батько із синами. Стан? Рід занять? За одягом не визначиш. Вбрання добротне, без зайвих розкошів; шпаг немає, при поясі – невеличкі кинжальчики в піхвах. Нетутешні, це точно. Тутешні тесакам віддають перевагу.

Дубар рогом поперти хотів, набичився і передумав.

Послав до Нижньої Мами, для форсу.

– За хороших людей, – підняв кубок срібнобородий. – За майстрів хитрої справи.

Випив і публіку поглядом вивчає.

Хто за тебе заздоровницю підняв, того й бик не буцає. Дубар кивнув, Перчений Лис собі налив; баляндрасник Санчес за словом у кошіль не поліз, відповів. Слово за слово, підсіли мандрівці ближче. А як сулію скінчили, старший і каже: знаємо, хто ви такі, але нас це анітрохи не бентежить. Навіть навпаки. Хочете, щоб руки ваші вдвічі вправніші та моторніші зробилися? Щоб сили додалося?

Прочухан спохмурнів, насупився.

– Волшба? – запитує.

– Вона, рідна, – регоче срібнобородий.

– І шо ви за це схочете?

– А нічого. Ще й самі приплатимо.

– Лізла миша за сиром, – гне своєї Санчес, – та накрилася хвостом. Який ваш у цьому інтерес?

– Спосіб новий хочемо на ділі випробувати, – пояснює старший. – За це й гроші платимо. А як побачимо, що все вдалося до пуття – з наступних плату брати будемо, і чималу. Як інтерес, підходить?

– Мимо проходить, – встав із-за столу Санчес. – А як твоя волшба гвинтом зав'ється, і виростуть у мене замість рук жаб'ячі лапи? Або драконячий хвіст із задниці вистромиться? Шукай дурних! Женіть ви їх, кузарі, копняками. Від столу подалі.

І пішов. Навіть пива не допив.

Залишилися троє на трьох. Довго срібнобородий кузарів намовляв, ще пару сулій виставив, із закускою… Перчений Лис вийшов до вітру і не вернувся – сховався, хитрун, у нору, від спокуси подалі. Перчений, він за милю чує, коли линяти час. Отут би й Міхалю з Франтішком задуматися, та бальзам з пивцем у голову вдарили, дуплетом. Надто вже завбачливо все виглядало. Ще й грошенят обіцяли…

Що було потім, Міхаль не пам'ятав. Отямився вранці, в мансарді, яку наймав у однієї приємної вдови. Довго не міг розчума-ти: спить він, марить, чи підхопив гнилу хворобу? Його кидало то в жар, то в холод; обстановка мансарди пливла перед очима, взявшись серпанком, і раптом проступала з неправдоподібною чіткістю, так, що найдрібнішу смітинку в найдальшому кутку можна було роздивитися. Тіло здавалося чужим, купленим у крамниці лахмітника. Міхаль здавався сам собі городнім опудалом, набитим соломою. Солома розпирала зсередини, штрикаючись гострими твердими стеблами, намагаючись вибратися назовні колючими вістрями – від жахливого свербежу він мало не збожеволів.

У кутку стирчав горбатий привид, смердів цвинтарем і гро-зився пазуристим пальцем: «Не чухайся, цапом станеш!» Мі-халь кричав до привида, що буде чухатися, чим би це не обернулося, і чухався, і дарма – свербіж тільки посилювався.

 

Спасибі вдовиці: зметикувала, що постояльцеві зле, викликала казенного лікаря-дармоїда, і три дні відпоювала пожильця бульйоном зі свинячих ніжок з молоком. Лікар з'явився п'яний як чіп, грозився пустити кров, бурмотів казна-що про якогось Делірія Тременса, напевно, свого дружка по лікарському ремеслу. На фартовій «кафці» деліріями кликали тих, у кого макітру геть скнюкало, так що Міхаль образився і дав грубіянові по шиї. Та не розрахував сили – полетів лікар сторчголов за двері, на тім курс лікування й закінчився.

На четвертий ранок він прокинувся з головою ясною і порожньою до дзвону. В тілі відчувалась нестерпна легкість битія. Горбаньн-привид зник, цвинтарний запах вивітрився. «А чи не здох я часом?!» – з тривогою подумал злодій. Проте знайшов поруч купу млинців із сиром, прогнав недобрі думки й накинувся на їжу. Запив млинці джбаном грушевого квасу й дійшов висновку, що життя прекрасне.

Відкривши схованку, де зберігав заначку, Міхаль знайшов шкіряну торбинку із сотнею золотих дхармів, новеньких, трурського карбування. Звідки взялося золото, як воно опинилося у схованці – цього Гвоздило згадати не міг, хоч убий. Торбинка була безперечним доказом, що договір із чаклунами не привидівся сп'яну. Раз так, виходить, чаклуни зробили добру справу й пішли собі?

Інакше не заплатили б, так же ж?

Міхалю негайно схотілося перевірити свіжі таланти на ділі. Зламавши кулаком дубовий табурет, злодій обізвав себе делірієм (правий був лікар!) і вирішив від подальших експериментів подібного ґатунку втриматися. Сила є, тепер розуму треба.

А чи лишилися пальці такими ж спритними, як досі?

Перший зрізаний гаманець показав: лишилися, навіть удвічі. Ото срібнобородий, ото благодійник! Від надміру почуттів злодієві хотілося знайти чарівника та вкрасти для нього зірку з неба. Більше того: користуючись новою хваткою, Міхаль уподобав боротьбу на пальцях у таверні «XXXIII богатирі» і частенько перемагав – хоч у командній «пальцівці», хоч в індивідуальному «мізинчику», повною мірою здобуваючи захват глядачів і чесний виграш. Тут здобув і почесне прізвисько – Гвоздило. Якби він вів ощадливіший спосіб життя – затри-чоти-ри роки назбирав би на безбідну старість, відійшов «у зав'язь». Проте жив днем сьогоднішнім: крав, пив, гуляв.

– Ти б Дядька Фарта на кпини не брав, – зауважив якось давній знайомець, Перчений Лис. – Гляди, наврочиш… За тебе винагороду вже призначили…

Гвоздило у відповідь розреготався й запитав у Лиса: куди подівся Франтішек Дубар?

– Не знаю, – похмуро відказав Перчений. – Від того дня не бачилися. Мо', де подався кращої долі шукати…

Не доказав, плюнув і пішов.

Незабаром сталася велика облава, або, як називали її куза-рі – Тупий Снопов'яз. Тиран Бадандена зволив звернути найвищу увагу на бурхливий потік скарг населення. Облаву мушери-фи тиранії організували грамотно: густим гребінцем проти шерсті.

Мало кому вдалося втекти.

Сила злодія не врятувала – налягли юрбою, скрутили, дали по зубах, щоб не рипався. «Які люди! – радісно вишкірився му-шериф-баші, коли Гвоздило постав перед його світлі очі. – Са-лам-алейкум, рахат-лукум! Агов, іфрити законності, де тут у нас найтепліший зіндан?»

Кому дісталася винагорода за його арешт, Міхаль не дізнався. Скоріш за все, радісному мушериф-баші. Зате з'ясував, що правосуддя в Бадандені вершиться без зайвих зволікань. Йому прилюдно відрубали праву руку на ешафоті, спорудженому в центрі площі Щирого Розкаяння. Добре, що руку – багато хто розпрощався з головою.

Тюремний кат, за сумісництвом – цілитель, припік обрубок смолоскипом і погнав жертву копняками: на волю із чистою совістю. Вдова двері постояльцеві не відчинила: побоялася. У мансарді залишалася схованка із заначкою «на чорний день» – чорний день настав, але як дістатися до грошей? З однією рукою по стінах не дуже полазиш. А почнеш ломитися – мушерифи прибіжать, другу руку відрубають.

Пішов у порт: крисувати по кутках.

Через тиждень куксу пойняв знайомий свербіж. «Аби тільки не загноїлася, – в розпачі думав Міхаль. – Тоді все, хана!» Замотав куксу ганчіркою. Він проклинав срібнобородого чаклуна з його витівками, лаявся і ховався від людей. А якось не витримав – розмотав пов'язку і закричав, побачивши видовище, що відкрилося.

Кукса лопнула переспілою хурмою. З неї, як із пуп'янка, визирала чудова квітка.

П'ятипала ручка дитини.

CAPUT XII
«Вони прийшли по мага на світанні, коли ні краплі мани у тумані…»

Гвоздило голосно сьорбнув із кухля.

– Отоді головні лиха й почалися. А я, дурень, від щастя мало зі штанів не вискочив. Дивіться-но! – рука виросла… Перчений щойно руку мою побачив, відразу сказав: «Не показуй нікому. Не пробачать. Драпай з міста, тут тобі життя не буде». Правий виявився: тижня не минуло, а вже косувати почали. Впізнавати перестали. В лице начебто впізнають, а ім'я плутають. Борги чужі вимагають, через якихось бабів битися лізуть… Потім накотило на мене: сон мертвячий. Загорнули холодного у саван, ховати повезли; хвала Вічному Мандрівцеві, на цвинтарі опам'ятався. Кузарі з кілками кинулися: піднятий, мовляв! Мало до смерті не забили… Я дьору. Думав, тут оживу… Не ожив. Сам скоро забуду, як мене звати. Або заріжуть фуцирі за чужий гріх. От скажи, Родні: як жити далі? Я б на Брихті оженився, та навіть вона моє ім'я не завжди згадати може! А любить, я знаю, любить… Хіба ж це життя?!

Барон розгублено мовчав.

Він не знав, що відповісти на нехитре запитання злодія.

– Набридла казка, – зажурено підсумував малий зі скрині.
-Іншу давай!

– Немає в мене іншої, – відповів злодій із трирукою тінню. – Тіко ця лишилася.

* * *

Темрява була надворі… Ні, в око стріляти, звичайно, не варто. Шкода. Темрява мине, а око нове не виросте. Хоча після спілкування з Гвоздилом у душу закрадалися сумніви щодо цього. Небо заліпило хмарами, як віконце – мокрим снігом, місяць і зірки загрузли в купчастій трясовині, волаючи про порятунок, а вуличних ліхтарів у Мірному Гаю зроду не водилося.

Де-не-де вікно світиться – хвала Вічному Мандрівцеві!