– Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?
– Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…
– В огорожі ховали? За огорожею?
– Ну…
Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.
– Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов'язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…
– Не зобов'язаний! – радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. – Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…
Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.
Осінній цвинтар – видовище особливе. Царський пурпур і витончена позолота листя, королівські поминки за літом на тлі врочистої суворості вічнозелених туй – вірних цвинтарних плакальниць. Сірий граніт надгробків, бронза меморіальних написів, димчастий мармур обелісків, чорний базальт монументів, скромний туф поминальних плит. Строгість алей і буяння барв, спалах сухотної пристрасті й розлитий у повітрі сум. Цвинтарям найбільше пасує осінь. Не весняний розмай, що здається соромітним у місцях упокоєння, не пекуча знемога літа, навіть не зимовий саван – осінь, поріг забуття.
– Повернімося до наших похоронів. Отже, перший, що був до опівночі. На чому приїхали, скільки людей, як виглядали?
– Фургон приїхав. Великий. Закритий.
– Катафалк?
– Нє-е… Кажу ж – фургон. Схожий на овочевий. Візник такий… довготелесий. У береті. З бумбомом.
– Із чим?!
– З бумбомом.
– З помпоном?
– Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні. У фургоні з небіжчиком хтось сидів. Чхав багато. Може, й не один. Смачно так чхали, аж у мене в носі засвербіло…
– Другий похорон? Після півночі?
– Не пам'ятаю, ваша честь! Кволий я був, спросоння…
– Бляху втратити не хочеш, кволий?
– О! Згадав! Теж фургон приїжджав!
– Овочевий?!
– Ну! Наче один каретник робив! Ох, а я ж відразу і не втямив… Морок, не інакше морок і мара…
Ліву щоку вігіли, у центрі службового клейма, кольнула голка-невидимка. Хотілося сподіватися, пошукова струна Мускулюса не обтяжена якоюсь професійною гидотою шкідників: що малефікам – здорово, те іншим – колька в боці. Акуратно визволивши струну з ефіру, Анрі намотала на вказівний палець і тричі смикнула, даючи зрозуміти: контакт встановлено. Потім вправно скрутила кінчик струни і запхала у вухо.
– Дещо знайшли, – діловито забасив малефік. – Вам треба глянути. По центральній алеї прямо, другий поворот праворуч, три квартали прямо, поворот ліворуч – там склеп з Диким Ангелом, не помилитеся! – і далі вздовж офіцерських усипальниць до задніх воріт. Ми за ворітьми, у зовнішньому боковому вівтарі. Чекаємо.
Можливості відповісти не було: струнний контакт урвався.
– Дякую за цінні відомості. Нікуди не йдіть, ви ще можете знадобитися!
Анрі подумки вилаяла себе за тупість: сторож і так не мав права залишати пост.
На бігу вона міркувала про відставку й тиху старість.
* * *
– Ось, гляньте.
Тут огорожа, перекошена, горбата, обросла неохайними пластівцями в'юнка-душителя, відокремлювала цвинтар від пустиря. Нижче пустир переходив у заливну луку, що спускалася до річки Реттивої, малої пустунки. Убога огорожа символізувала межу дії захисних рун. Саме тому місця на казенних цвинтарях, що охоронялися чарами, коштували дорого. Турбота про покійного – не лише обеліск із датами народження-смерті й букетики на свята! Хочеш, щоб дорогий родич мирно спав під покровом пам'ятника чи мерзлякуватої осички? Щоб не підняв його з дурної примхи гуляка-некрот? Щоб ікла в милого небіжчика не прорізалися на повню, коли молочно-жовте світло впаде на могилку крізь гілки старого в'яза?
Плати, братику.
За руновану огорожу, за вінки з омели й кедрача, за домовину з замком, за гробаря-геоманта, за крикливицю-чистильницю, за ритуальні послуги волхвів, за добрих геніїв цвинтаря…
Плати!
Ах, у гаманці злидні скачуть тропака? Тоді ховай за огорожею. У зовнішньому боковому вівтарі цвинтаря, спеціально відведеному для дурнів, бальзамувальників і бідноти. На свій страх і ризик. Безкоштовно. І ховали, чого там. Зізнатися, ризик був не такий і великий, куди менший, ніж знамениті очиська страху. Некрот без ліцензії – явище рідкісне, а в'язи на цвинтарях намагалися не саджати. Зрозуміло, траплялося всяке, і повню едиктом не скасуєш…
Слід вів за огорожу, у бідний бічний вівтар. На вологому глинистому ґрунті чітко виднілися відбитки коліс і кінських копит. Ланцюжок обривався біля ряду свіжих – чи розкопаних, а потім знову засипаних? – могил. Дубові стовпці в узголів'ях вочевидь не вчорашні. І земля на пухких горбках місцями вкрита дерном.
– Тихий Трибунал дякує вам за неоціненну допомогу, – не треба б так офіційно, але думки зайняті іншим. – Перепрошую, мені необхідно зв'язатися з начальством.
Стоять, не йдуть. Ну й нехай. Переведемо пудреницю в крипто-режим, для дотримання таємниці слідства. Підтверджуючи особу, Анрі пройшлася пухівкою по носі та щоках; по лівій, клеймованій щоці – двічі. Інакше виклик відхилявся без варіантів: для анонімів стояв невблаганний кордон.
Знявши перешкоди, вона зайнялася іміджуванням відбитка, формуючи вектор пошуку. Щоки – товсті, рум'яні, немов за кожним ховалося по величенькому райському яблучку. Очиці потонули в тихому вирі, підморгують хитрими бісенятами… Рідкі брови вицвіли від трудів на благо держави… «Гусячі лапки» у куточках… Ага, ось і тло проявилося.
Месроп знайшовся вдома. Товстун розвалився в кріслі з подушками, блаженно припавши до пузатого, як він сам, келиха. Питво, загалом зелене, віддавало синявою, нагадуючи хвою стривоженої ялинки-бродяги. Від вмісту келиха голова «двох Т» діставав неабияке задоволення, довго качаючи черговий ковток на язиці, тому й до виклику поставився прихильно.
– Є результати, голубонько?
– Є. Поглянь. Вторинна Інкарнатура, частина зовнішня.
Анрі повернула люстерко в бік могил, даючи огляд. Коли вона знову зазирнула в пудреницю, обличчя боса мало такий самий відтінок, як і вміст келиха. Відразу стало зрозуміло, що товстун не спав цілу ніч.
– Вітаю, – насилу вичавив Месроп. – Молодець. Що плануєш далі?
– Потрібен ордер на ексгумацію.
– У вихідний? Це і в будень неабияка тяганина, навіть для нашого відомства. Закони знаєш, не мені тебе вчити.
З тону боса Анрі зрозуміла: є інший вихід.
– Чи й собі старе згадати? – усмішка начальства вийшла гіркою, як цілющий плід дерева хінян. – У інтересах слідства? Моя некроліцензія досі дійсна. Знімай крипто-режим, Мантикоро. Знадобиться чистий канал.
Анрі боязко косувала на малефіка й містрис Форзац. Авантюра починалася корисна, але вона не припускала свідків.
– Хто там? – миттєво оцінив ситуацію товстун.
Мовчки, не знімаючи криптування, вігіла знову повернула пудреницю.
– Радий вас бачити, майстре Андреа! – бос недбалим пасом зламав «хвіртку», відкриваючись малефіку.
– Хотів би відповісти вам тим само, – буркнув похмурий Мускулюс, іронічно піднімаючи капелюха. – На жаль, чесність не дозволяє.
– Ну й даремно. Особисто я ставлюся до вас з незмінною повагою. До речі, моя пропозиція співробітництва залишається в силі. Пані вігіло, повторюю: знімайте крипту в повному обсязі.
Даму з собачкою Месроп проігнорував. Анрі здивувало інше: грізний са-пей раптом присів на задні лапи заскавучав, точніше заскиглив, як мале цуценя. Собака смішно завертів закрученим хвостом. З пащі витік струмок липкої слини, просто на черевичок кам'яної містрис Форзац. Дама жодного зауваження собаці не зробила: стояла над найближчою могилою та мовчала з відсутнім виглядом.
Лише пальці немилосердно бгали мереживний край мантильї.
Щойно Анрі виконала вимогу начальства, зняла крипту, пудра в службовому артефакті заворушилася. Здійнялася біло-рожева хмарина, закручуючись мініатюрним смерчем – швидше, швидше… Незабаром над пудреницею зависла, шалено обертаючись, опалесцентна булька, набуваючи рис обличчя Месропа Серкіса. Секунда, друга – й ефекторна проекція чемно кивнула обом свідкам. Нижня частина кулі проросла двома долонями, що під «мильною головою» виглядали зовсім моторошно. Долоні потерлися одна об одну, готуючись творити концепт-паси.
– Розверзання могил – видовище не з приємних, – про всяк випадок попередила вігіла.
Попередження стосувалося не так Мускулюса – малефіку до брудного чаклунства не звикати! – як брюнетки. Ще знепритомніє, рятуй її потім… Однак містрис Форзац не зрушила з місця, свердлячи поглядом проекцію Месропа. Здавалося, немає на світі сили, здатної відтягти брюнетку від могили. Собака і далі поводився дивно. Втім, Анрі не мала жодного уявлення, як повинен поводитися са-пей на цвинтарі під час розверзання.
Можливо, саме так – зі скиглінням та скавулінням?
Страхітливі долоні з видимим зусиллям увійшли в якусь щільну масу, що існувала лише в уяві мага. Утворили чашу, зачерпнули рухом гончара, що бере глину для замісу.
Ривок!
– Д'ахр морт хіан! С'епула раст віа н'яґ!
Земля схлипнула, як незайманка під ґвалтівником.
– Ацуґ! Решт ацуґ!
Паруюча тріщина розсікла могилу вздовж, строго навпіл. Земляний пагорб розкрився надкрилками жука-кадаверума. Пухкий ґрунт хвилями відринув у боки, відкриваючи нутро могили. У ніс вдарив запах льоху, забитого зіпсованим їдлом. Вігіла впоралася з нападом нудоти, змусивши себе не відвертатися. Краєм ока вона встигла помітити, що містрис Форзац, заляпана рідким брудом, теж подалася вперед. Малефік, зовні спокійний, як мармуровий надгробок, залишився нерухомий.
Здибивши загривок, захрипів пес.
Картина, що постала перед очима, могла зробити приємність хіба що естетові-стерв'ятникові. Мешканець могили лежав просто так: без труни, без савана. Землисто-синє, одутле обличчя, жорстка щетина на підборідді. Частина плоті на лівій вилиці була відсутня, оголювала жовтаву кістку. Покручені руки в мозолях. На правій бракувало мізинця й останньої фаланги підмізинного. Одяг забруднений землею: роба й полотняні штани.
З холош по-сирітськи стирчали босі стопи.
– Вік біля сорока, простолюд, – мимоволі відзначила вігіла. – Смерть настала… Десь півроку-рік тому…
– Молодець, – похвалила ефекторна проекція, веселково світячись. – Я б сказав, місяців сім-вісім. Мається на увазі перша, чиста смерть. Недавно нашого дружка піднімали, а потім знову поклали спатоньки.
– Зважаючи на зовнішні ознаки, це ніяк не може бути один із квесторів.
– Браво, Мантикоро! – вперше за весь сеанс зв'язку Месроп посміхнувся по-справжньому. – Ану ж бо, для гарантій…
Вміст двох наступних могил розмаїттям не відзначався. Небіжчики середньої давності, чоловіки міцної статури, підняті й заново покладені. Тіла мають сліди ушкоджень.
– Впевнений, квесторів тут немає! – бадьоро заявив Месроп. Настрій боса різко покращився. – Шановний колего Мускулюс, чи не будете ви такі люб'язні, щоб допомогти мені?
Товстун не збирався зупинятися на досягнутому. Раз могили все одно розкриті, гріх не допитати небіжчиків. Чого добру даремно пропадати?
– Я обіцяв пані Кукіль пройти по сліду. Не більше. Але оскільки основну частину роботи зробив собака… Можете на мене покластися, пане голово.
Схоже, малефіка самого долала цікавість, хоч він і соромився зізнатися в слабкості.
– Прошу вас, станьте ближче. Мені знадобляться еманації живого тіла, а через проекцію вони, на жаль, не передаються. Витрата мани буде мінімальною, по закінченні я повністю компенсую вашу втрату. «Мертвецьке коло» творити вмієте?
– Ображаєте, добродію!
«Мертвецьке коло», що створив Мускулюс, спалахнуло яскраво-жовтим світлом, заухкало по-совиному й полетіло до першої з разкритих могил. Там коло опустилося на груди мерця, й обертаючись із прискоренням, буравом увійшло всередину.
– Д'ахр морт! Екстіа віта н'хотеп ад'дур!
Труп солодко потягся й позіхнув.
– Ого-го!.. Ш-ш-ш-шо? Знов?
Месроп із щирим дружелюбством підморгнув мерцеві:
– Це ненадовго, друже. Розкажи, хто тебе піднімав – і спи спокійно, любий…
– Задовбали ви мене… з вашими…
Лице трупа спотворила судома. З ями війнуло жарким смородом, ударив стовп їдучого диму. Вігіла відсахнулася. Коли вона знову зазирнула в могилу, там жевріли обгорілі кістки.
– Завбачливо, – кивнула ефекторна проекція. – «Язик вішальника», найпростіший з некрощитів. Будь-яке втручання – й починається самокремація. В інших могилах на нас чекає те саме. Дякую за допомогу, колего. До побачення, Маріє. Я б волів зустріти тебе за інших обставин. Але вибирати не доводиться. Сподіваюся, Кристофер живий і незабаром знайдеться.
– Спасибі на доброму слові, Месропе, – відповіла містрис Форзац. – Лю, поруч!
Не прощаючись, дама пішла геть: горда, випростана.
Пес неохоче біг слідом, часто озираючись.
SPATIUM VIII
Дама за сімома печатями або Синопсис архівів Тихого Трибуналу
Це сталося давно.
Для легенд і переказів чверть століття – зовсім не давно, а просто вчора, або навіть сьогодні. Але для метеликів-ефемерів, які чваняться своїм розумом, відлік часу інакший: на подихи та удари серця.
