– У кого візьме?

– У пана Тирулеги! Перевдягнеться, на коня пересяде – рідна мати не впізнає. Меліть язиками хоч до завтра! Аби тільки я вас, пройдисвітів, нечула…

«Міг би й сам додуматися, – поморщився Конрад, пришпорюючи кобилу. – Перевдягання та конспірація – це ваша іпостась, пане обер-квізитор! Утерла вам носа баба. Сором! А горбань уміє бути переконливим. Сподіваюся, розмова варта всіх цих викрутасів».

Ловець снулів погодився без умов: либонь, уже пожалкував, що сів на коня, і не заперечував проти того, аби проїхати частину шляху в фургоні. Спостерігаючи, як Кош притримує волохатих конячок, барон запізніло зачудувався: рудий чудово впорався з битюжками, і ті відповідали йому любов'ю. Але ж коні бояться перевертнів! Це загальновідомо. Звичайно, згодом їх можна привчити, але щоб отак, відразу…

Переодягання зайняло не більше п'яти хвилин.

Незабаром з фургона виліз Рене в балахоні та капелюсі енітимура, із шорами на голові, видерся на вороного жеребця – і фон Шмуц жестом запросив його від'їхати вперед кроків на тридцять. Мимохідь озирнувшись, Конрад побачив, що Аглая Вертенна не спить у фургоні, як обіцяла, а влаштувалася на передку поруч із гомолюпусом. Руки вредної баби, як завжди, перебували в безперервному русі. Права спритно крутила дивну штуку, схожу на веретено, а ліва жила окремим життям, стискаючись у кулак і знову розтискаючись. Згадалося нічне: «Бийте його, гадюку! Він нашу кобилку вкрав!»

Барон з радістю, не гідною дворянина й кавалера, зрозумів: у разі чого, веретено без промаху полетить у потилицю пульпідора.

– Отже, що ви хотіли мені повідомити?

– Кордон Майорату близько, а вони, поза сумнівом, мене вистежили, – Рене нервово облизав губи. Він намагався огледітися в усі боки, але шори рішуче припинили цю спробу. Обмеженість поля зору нітрохи не заспокоїла Кугута. – Я повинен зараз же передати крепундію представникові Дозору Сімох. Аби уникнути…

– Передати що?!

– Крепундію!

– Ви говорите про медальйон?

– Так! Так!!!

Маленький загін рухався схилом пагорба, і випадковому спостерігачеві могло б здатися здалеку, що жменька мурах дря-пається зрізом важкенької головки бринзи. Втім, випадкових спостерігачів із поетичною уявою катма, а про що думали спостерігачі невипадкові, залишилося загадкою.

* * *

Анрі здивовано дивилася на Терца. З вигляду лжестряпчого можна було запідозрити, що він збирається просити про негайну евтаназію.

– Прошу про поблажливість, ваше чорнокнижництво. Але ризикну взяти під сумнів ваші… Е-е… постулати…

– Сміливіше, друже мій! – підбадьорив його Ефраїм. – Пам'ятайте, ви вже майже член нашої тісної некрообщини! З платнею…

– Дякую за честь. Я щодо м'яса. Ви стверджуєте, що м'ясо ходячий мрець може взяти лише з дозволу… Мого двоюрідного дядька Ляшвіца минулої зими погриз упир з Ходринського цвинтаря. Вухо з'їв, скотина, і півфунта філейних частин. Без солі, щоправда, але за втрати м'яса поручуся. Отож, я з усією відповідальністю заявляю, що дядько добровільно не давав цьому мерзотникові дозволу на вживання в їжу вищезгаданого м'яса. Хіба цей факт не суперечить вашим заявам?

– Нітрохи, голубчику! Анінайменшою мірою! Ви просто плутаєте піднятого з повсталим… Відчуваєте різницю? Одного піднімають силою, звідси певний ряд обмежень. Інший встає сам, волею збігу обставин, звідси інші рамки поведінки, інші стимули…

Гросмейстер, не соромлячись, витер масні руки об халат. Переодягтися він і не подумав, з'явившись із будуара в їделну, як був, у халаті й тюбетейці, що вже нікого не дивувало. Обличчя старця палало від збудження: так радіють лише безневинні діти й щирі адепти Високої Науки, які осідлали улюбленого коника.

– Ось, дивіться… Тим більше, колеги, це має відношення до наших подальших спільних досліджень… Ви в курсі тонкої структури особистості? Три джерела, три складові частини? Три «супутники»?

– Тінь, Ім'я, Сяйво? – продемонстрував ерудованість малефік.

Присунувши до себе сільничку, перечницю і пляшечку з яблучним оцтом, Фрося зрадів, наче знайшов таємне знання в надрах гори Равенклюхт.

– Саме так! Значить, трійця «супутників» … – він висипав трішки перцю на стіл і поставив перечницю, вирізану у вигляді стиснутого кулака, на чорний пагорбок. – Що є тінь, вона ж «умбра»? Тінь є проекція тілесної частки об'єкта на тканину світобудови! Я не надто складно висловлююся, колеги?

– Нічого, – за всіх відповіла вігіла. – Ми потерпимо.

– Чудово! Отже, що ми бачимо в тіні особистості? А бачимо ми всі етапи існування фізичного тіла об'єкта, дані нам у сукупності! Від народження до жменьки праху наприкінці… Переходимо до наступного супутника, – на купку білої солі опустилася череп-сільничка. – Що є ім'я, воно ж «номен»? Ім'я є проекція особистісної частки об'єкта на тканину світобудови. Що ми чуємо в імені? В його тугих вібраціях ми чуемо мідні сурми успіхів, ревіння вогню невдач, хулу і славу… Бо «Пепін» у випадку пекаря вібрує зовсім інакше, ніж у випадку імператора. І, нарешті, третій супутник: «сяйво» або «канденція»!

У калюжку оцту з різким запахом стала пляшечка.

– Що є сяйво, запитаєте ви? Сяйво є проекція духовної частки об'єкта на тканину світобудови! Полум'я, що залишить по собі глибоко випалений відбиток або так, легкий чад і поганий запах… Отже, «супутники» на перетині їхніх проекцій дають нам повний доленосний зріз об'єкта в контексті буття! – даруйте вже старому його пафос…

– Це за життя, – втрутилася Анрі. – А по смерті?

Вігіла ніколи не зараховувалала себе до теоретиків, що пускають нюні над колискою Високої Науки, але зараз її опанувала цікавість. Дуже вже вправно грос пов'язав трійцю структуральних «супутників» особистості у вигляді об'ємної картини долі: немов триніжок підставив під тендітну лампадку, і мерехтіння вогненного язичка набуло стійкості. Тінь – проекція долі тіла, ім'я – проекція долі особистості, сяйво – проекція долі духу…

Залізна Фея поставила б найвищий бал.

– У тім-то й річ, любонько, що відліт душі зовсім не означає миттєвого розпаду структури! Візьмімо приклад, запропонований нашим мудрим стряпчим… Я маю на увазі упиря. Дозвольте…

Гросмейстер Ефраїм хлюпнув у таріль киселю. За допомогою двозубої виделочки, ножичка і пильного погляду кисіль спух, затріпотів і швидко перетворився на малюсінького големчика, неприємно схожого на Фернана Терца.

Лжестряпчий вдавав, що така увага гроса йому лестить.

– І без шлюбного контракту, і без мами, і без тата, – немилосердно фальшивлячи, муркотів старець під ніс, – і без ліжечка, й без свічок у нас вийшов чоловічок…

Купка солі, купка перцю та калюжка яблучного оцту заворушилися, спритно звиваючись між посудом, видерлися на таріль і оточили големчика трьома його точними подобами: чорною, білою і жовтуватою.

 

– Умбра, номен, канденція… Чудово! Тепер наш маленький дружок після важкого й тривалого життя зболили дати дуба…

Кисільний големчик упав на спину, дриґнув ніжками і завмер.

– Закопали його, напис написали…

Ефраїм засипав «дружка» горбком із гречаної каші, поцупивши її в малефіка, і накинув зверху простенький морок. Не мудруючи лукаво, він відтворив картину зі знайомого панно: цвинтарна стіна, щоправда, без цікавих діда й онука, за стіною – могилки, надгробки, огорожки… «Дуже мило», – оцінила вігі-ла, спостерігаючи, як із чорної «тіні» починає сипатися перчик, з білого «імені» – кристалики солі, а жовтеньке «сяйво» непристойно мочиться під кубок стряпчого тоненькою цівочкою.

– Увага! – Ефраїм тріумфально підняв до стелі вказівний перст. – Об'єкт помер, і «супутники» поволі починають руйнуватися. Але не відразу! Частка фізичного тіла ще доволі міцна в тіні, забезпечуючи певну витривалість. Пам'ять близьких і знайомих успішно підтримує існування імені, а залишкові еманації духу забезпечують нетривке сяйво – так жевріє згасле багаття. Розглядаємо перший випадок: наш об'єкт повстає у вигляді вурдалака вульгаріс…

Слова не розходилися у Фросі з дією: горбок гречки заворушився і відтіля виповз големчик, набувши цілком звірячої подоби. Він спробував гризнути лжестряпчого за палець, але промахнувся й затих. Терц відгородився від киселевого монстра серветкою і зітхнув з полегшенням. Водночас серед «супутників» почався рух. Оцтове «сяйво» майже цілком стекло на стіл, чорна «тінь» наблизилася до вурдалака впритул, а біле «ім'я» коливалося, немов роздумуючи: розсипатися, чи, навпаки, ущільнитися.

– Отже, колеги! Комплекс зовнішніх обставин: горбатий в'яз, фаза місяця, кут падіння місячного променя, поховання на чужині – все це призвело до неприродного збудження одного з гаснучих «супутників». Тінь підсилилася! А в тіні, як ми вже з'ясували, зосереджена частка фізичного тіла. Тому наш вурда-лачок – практично суцільне тіло! Голодне, зле, тупе… Дикий звір, не побоюся цього слова! Дух затухає, тому здебільшого упир спить у могилці, зберігаючи жалюгідні крихти «сяйва» для періодів активності, для полювання, – а імені, як концентратові особистості, постійно загрожує розпад. Вурдалак жадає м'яса, крові, оскільки такий раціон ідеальний для підтримки імені! В «номені» розташоване коріння особистісної пам'яті, без пам'яті упиреві погано, він чіпляється за спогади про себе колишнього, боячись стати абсолютним тілом, що жере і спить – а отже, ще крові! Ще м'яса!

Анрі озирнулася. Ні, ніхто в їделні не зацікавився збудженим ораторством гроса. Дрейгури мирно підкріплювалися, змінюючи один одного за дальніми столами; поодинокі некро-манти з числа мешканців Чуриха й зовсім не звертали на Фросю ніякої уваги. Схоже, демонстрації такого штибу були тут звичайним явищем. Ну й добре, бо в малефика розгорілися очі – колегу Андреа зараз від гросмейстера за вуха не відтягнеш.

Але ж грос, подруго, не заради оплесків публіки промови виголошує. Він щиро бажає, щоб слухачі зрозуміли, вдумалися… До спільного експерименту готує?

Мабуть.

– Ось інший приклад, – відібравши у вігіли недоїдену квасолю та шматочок шніцеля, Ефраїм вправно змайстрував руїни замку. – Не упир, а привид. Ходить ночами, стогне, вимагає помсти за підступне вбивство…

Големчик втратив подобу вурдалака, став хистким і прозорим, як аркуш паперу перед свічкою. Він видерся на руїни, став у величну позу й заголосив тоненьким фальцетом, схожим на комариний писк. З писку часом пробивалося: «О, жах! О, пам'ятай про мене!» – щоб знову скотитися в невиразність.

– У цьому випадку ми також маємо ряд зовнішніх впливів – насильницька смерть, прив'язаність до місця, прокляття або пристрасть-домінанта, – що призвели до неприродного порушення духу. Тінь розпалася, привидові земна плоть ні до чого, цілком достатньо ефірної подоби… А дух знай стогне, тероризуючи навколишніх, з єдиною метою: підтримка гаснучого «імені»! Для нього чужа пам'ять, точніше, ерзац-пам'ять у вигляді чуток, пліток і легенд – як м'ясо для упиря. Пам'ятають, отже, існую!

Големчик заморився стогнати й зажурено присів на край тарелі. Поруч тупцювала його жовтенька копія, кличучи пальцем білу й презирливо пирхаючи в бік чорної купки перцю.

– Третій випадок, тобто активізація посмертного імені, елементарний і не потребує ілюстрування, – підбив підсумок розчервонілий Фрося. Якби великому скульпторові Джерому Лустреллі знадобилася модель для статуї Мислителя Щасливого, що відкриває композицію «Врата пекла», грос підійшов би ідеально. – Це одержимість! Той унікальний вид одержимості, яку навіть досвідчені екзорцисти трактують як божевілля. Тінь розпалася, і фізичний образ невідновний. Дух вичерпався, і поява привида виключена. Але ім'я! Збережене ім'я! Міцне в силу колишніх подвигів, або слави, або народної пам'яті… Процвітаючи й після смерті об'єкта, воно заволодіває розумом сторонньої людини. Жертва відтепер вважає себе Нихоном Сивочолом або Адольфом Пельцером, привласнює факти чужої біографії, міняє спосіб життя… «Номен»-паразит частково відроджує зруйновану структуру двох колишніх партнерів: одержимий іменем стає зовні схожий на обраний ідеал, дух одержимця підсилюється вторинними еманаціями духу ідеалу… М-м… Колеги, вам не здається, що я захопився?

– Що ви! Зовсім ні! – відповів малефік.

– Здається, – кинула вігіла.

– А ви будь-який кисіль оживити можете? – запитав лже-стряпчий. – Чи тільки вівсянку?

Гросмейстер Ефраїм устав з-за столу.

– Тоді будемо вважати сніданок закінченим і підемо працювати! – бадьоро виголосив він.

* * *

Конрад насилу пригадав, що crepundia старореттійською – амулет. Чому раптом пульпідор надумав іменувати свій медальйон древнім, напівзабутим словом, та ще й жіночого роду – залишалося загадкою. Втім, Рене – юнак з дивацтвами.

– Дуже прошу вас висловлюватися ясніше. Щоб уникнути чого?

– Та що ж ви жили з мене тягнете?! – викрикнув горбань і підвівся на стременах, зробившись вищим. – Не можна допустити, щоб вона потрапила до рук Чорної сторожі! Не можна допустити повернення крепундії в Майорат! Якщо зі мною трапиться лихо, благаю: нехай Дозор розбереться!

– Заспокойтеся, вони не посміють напасти. Нас більше, ми добре озброєні…

– Ви думаєте, їх усього четверо? – Рене з гіркотою гмикнув.

«Чого ж ти раніше мовчав, сучий сину?!» – хотів сказати барон, але прикусив язика. Витримка фон Шмуців, крім братика Хальдріґа, славилася споконвіків. Не дивно, адже на гербі роду, де було зображене червлене поле бою і сталеві ножиці, сяяв розважливий девіз предків: «Сто разів відміряй!»

Хіть-не-хіть доводилося відповідати.

Дорога так само повільно повзла вгору. Здавалося, до вершини пагорба рукою подати – аж ні, вершина манячіла попереду, дивовижним чином віддаляючись у міру наближення до неї подорожан. Над головами, у височині, кружляв орел-скоропад, видивляючись здобич.

– І скільки їх?

– Не важливо! Важливо, щоб крепундія дісталася Дозорові Сімох. Це дивовижна сутність; гадаю, єдина серед подібних. Вона схожа на зуб. Я такий собі чарівник, але я все-таки пульпі-дор. Розумієте: зуб!

Барон мимохіть кивнув, намагаючись не дратувати запального горбаня.

Що тут незрозумілого? – зуб, він і є зуб…

– Зовні – тверда кістка, всередині – м'яка пульпа. Жива! І вона вмирає. А я не в змозі проникнути всередину, допомогти, вилікувати… Це головне з умінь пульпідора, але я не можу! Натомість вона ночами сама приходить до мене. Зводить з розуму, навіває сни; я замкнений у темниці кошмару. Я змушений проживати її життя знову й знову, знаючи трагічний фінал заздалегідь!

Рене забивав фрази, як цвяхи. Він повернув голову до барона: навіть шори не зуміли спотворити схвильованого, зосередженого обличчя. Різко проступили вилиці, брови вперто зведені до перенісся. Овал Небес! Горбань не бреше: медальйон дійсно навіває чужі сни. Вночі він був на шиї Конрада. Он звідки з'явився спійманий Тирулегою снуль!

– Вона вмирає, я відчуваю. їй треба допомогти! Це неймовірна цінність, але якщо вона повернеться в Майорат або потрапить у лихі руки… Умирати, служачи ідолом для тупих шибайголів і посміховиськом для навколишнього світу? Умирати, ставши предметом вивчення для холодних, байдужих метрів Високої Науки? Це гірше за всі яруси геєни, разом узяті! Ось чому я наполягаю на переданні крепундії Дозорові Сімох. Тут треба рятувати, а Капітул Дозору краще за інших розуміє, як це непросто: рятувати. Я також готовий дати будь-які необхідні свідчення…