Мало-помалу в «дзеркалі» проступила картина: кімната, тісно набита мертвими і живими, як гарбуз – насінням.

Тільки насіння не б'ється між собою.

Знявши криптування з підсадженої баронові «мушки» і розвертаючи фасцину для панорамного огляду, Анрі сама, власними руками ламала об коліно легенду проникнення в Чурих. Навіть сільський дурник легко зрозуміє: буває, що два співробітники особливих служб Реттії, випадково знайомі за минулими справами, опиняються в одному місці. Але взаємна фасцинація виразно свідчить про намір, змову, таємну мету: тут потрібен дозвіл високого начальства. А гросмейстер Ефраїм – далеко не тупак…

На щастя, гросмейстер не загострював увагу на слизькій темі. Що там подумав Ефраїм Клофелінг, що відзначив і приберіг на майбутнє – невідомо, але він вдивлявся в «бліде верцадло» так, немов від цього залежало існування Чуриха. Чоло старця перетнула роздута вена, роздвоюючись, немов рогатка біля краю тюбетейки; стиснутий рот перетворився на шрам. Поруч із гросмейстером стояв, напружено сутулячись, Фернан Терц. Кумедно, але зараз профос Дозору дуже нагадував стряпчого, стурбованого позовом на користь хазяїна «Обителі героїв», жертви підступу гостей.

– Хтось перехопив контроль над дрейгурами, – нарешті вимовив гросмейстер. Вена на його чолі загрожувала лопнути. – В чурихській кадавральні… Над моїми дрейгурами…

Крижаний і рівний, його голос був схожий на стилет, готовий увійти під ребра.

– Шукайте! – звелів профос Терц, беручись за раму обома руками. – А я тим часом візьмуся до ниток… Вибачте, вігіло, тут завелика відстань…

Рама під його пальцями деформувалася, вигнулася, перетворюючись на арфу. Просто поверх зображення кімнати, де коїлося неподобство, натягнулися струни: почасти – з жил, почасти – срібні. Нігті профоса страховинно подовжилися, стали плектрами: такі «пазурі» арфісти надягають на пальці для підсилення звуку, але у випадку з Терцом це викликало здригання. У будинку малефіка, коли Анрі прийшла «заарештовувати» Мускулюса й застала лжестряпчого під час безмовної сутички, нічого схожого не відбувалося. Напевно, простір дійсно позначався на майстерності блокатора: у малефіка справа вершилася на відстані витягнутої руки, а тут між профосом і двічі повсталими дрейгурами розкинувся гай криптомерій.

Анрі ладна була заприсягтися, що профос не творить ніякого чаклунства: він вдирався в саме серце чарів вігіли, перекроюючи їх для власних цілей. Нічого не створюючи, він видозмінював і використовував.

Струни заспівали, повертаючи мушиний хор назад.

Мелодійна тема рушила з кінця до початку, спотворюючись дорогою.

Усе, що відбувається, здавалося сном, втіленим кошмаром: заколот піднятих мерців у серці Чуриха. «Бачиш арфу уві сні, – запізніло згадала Анрі, – в нещасті будеш втішений…» «Лобний сонник» зараз не викликав довіри. Зате беззастережну, майже дитячу довіру викликав гросмейстер Ефраїм: черпаючи місячне світло долонями, він спрямовував полонені промені собі під ноги, й на піску утворювалася мерехтлива калюжа. Вона пінилася, булькала, народжувала бульбашки, які оформлялися у крихітні будиночки, флігельки, пухнастий краєчок гаю – так дитина зводить із мокрого піску цитадель. Образ-макет кадавральні ріс, як на дріжджах. Вперше Анрі бачила, як буквально за хвилину будують «Via Lactea», «Чумацький шлях», прокладаючи стежку по вектору чужого впливу з трьома змінними.

– Ага… – бурмотів грос, по-дитячому закусивши губу. – Чую…

Арфа раптом заграла танцювальну, в якій від трагічного хору залишилася хіба що партія басів. Крізь струни-прути, немов вігіла зазирала не в кімнату, а в темницю з в'язнями, стало видно: дрейгури облишили спроби забрати в барона медальйон. Жваві мерці м'ялися, ритмічно тупотіли; один механічно вигукнув: «Ходи боком, ходи жваво!», до смерті налякавши горбаня, що скорчився на розстеленому ліжку й замовк. Ще двоє дрейгурів почали присідати, клишоного викидаючи вперед то ліву, то праву.

– Є! – кумедним фальцетом верескнув Ефраїм, указуючи на крайній південно-східний будиночок, де над дахом блищала каламутна перлина-зірка. – Ось він!

Швидко зіставивши макет зі справжнім розташуванням помешкань, Анрі зметикувала: в зазначеному будиночку перебуває Марія Форзац з непритомним Кристофером, квестором-некромантом.

– Кристофер опам'ятався? – запитала вона.

– Ні, – промимрив Ефраїм. – Якби опам'ятався, мені було б простіше…

– Тоді чому?

– На нього щось тисне… Щось біле, в іскрах, як сніговий замет… Тисне і вимагає… Погано чути, я поза цими вимогами, мене ніби нема…

Останні слова гросмейстер вимовив так, що Анрі поспівчувала білому заметові, який наївно думає, начебто Ефраїма Клофелінга немає. Було шкода молодого некроманта. Маг, чаруючи в непритомному стані, дуже важко переносить чуже втручання, особливо вороже. У нестямі захисні бар'єри стають вразливими, кришаться, як черствий хліб; мана-фактура оголена, болісно реагує на спектральні зміни. Якщо врахувати, що квестор серйозно постраждав у сутичці…

Напевно, про те саме думав і гросмейстер, налаштовуючись перед втручанням. Він присів над ляльковим будиночком, витканим із місячного світла, поплював на долоні, немов ремісник перед роботою, і, намагаючись не доторкнутися до вогника, звів долоні з боків перлини-зірки.

Було помітно, як сніжно-білі іскорки просочуються назовні між старечих пальців.

– Вони ще танцюють? – запитав Ефраїм, маючи на увазі непокірних дрейгурів.

– Так, – видихнув Терц, прискорюючи темп гри. – Покваптеся… Тут якийсь побічний вплив… Важко відстежити призначення: воно майже безсенсове!..

– Добре…

Нічого хорошого Анрі не бачила.

Підтверджуючи її песимізм, звідкись долинуло собаче виття. Тужливе, протягливе, воно несло очевидну загрозу. У журливих вібраціях відчувалася гармонія: нетутешня, інфернальна, пронизана дивним ритмом, подекуди схожим на ритм танцювальної Терца, але глибшим. Ефраїм відсмикнув долоні від зірочки, наче обпікся, і знову взяв вогник у обійми. Збився профос, шукаючи серед струн арфи потрібну й не знаходячи. Вігіла не відразу зрозуміла, що виття долинає здалеку, з-за гаю, і водночас із «Via Lactea», з образу будиночка, де замерзав під заметом квестор-некромант, нерозважливо намагаючись підкорити дрейгурів своїй – чи ж своїй? – волі та спрямувати на мету, як тупу, криву, погано оперену, але все-таки стрілу.

Виття посилилося, досягло кульмінації і змовкло, обірване в зеніті.

Перлина в долонях старця згасла.

За огорожею струн арфи завмерли дрейгури. Мить, ще одна, і «умовно-живі» потяглися до виходу з кімнати, невлад бурмочучи: «Дякую за увагу! Дякую… за…» Хода в них розладналася, руки теліпались, але кімната порожніла з приємною швидкістю. Незабаром там залишилися тільки безумовно живі, з різними ступенями потрясіння.

– Справжній са-пей! – блідий від утоми й захвату, мовив гросмейстер. – Овал Небес, я багато читав про цих собак, але побачити са-пея в дії! Захищаючи сина хазяйки, він збив ауру впливу… Фантастика! Всі некротальні акценти подавлені до шостого шару. Думаю, зараз Кристофер спокійно спить.

– А ось нам навряд чи вдасться склепити повіки, – без особливої радості повідомив Фернан Терц. – То що, колеги, рушили назад?

Арфа профоса розвіювалася димом за вітром.

Здохла муха валялася на піску, біля ніг вігіли.

SPATIUM XXI
Сходження в темряву або Житіє Рене Кугута, пульпідора й ідеаліста

Схильність до чаклунства як природне вміння накопичувати й трансформувати ману рідко передається спадково. Шанс, що син чаклуна теж народиться чаклуном, не такий великий, як думають профани. Це тільки в дрімучої відьми з хутора Волохачі дочка або внучка – відьма, і край. Баби – діло тонке, особливо з простих. У простих дитя й на снігу здорове народиться, а в інших і в теплій спальні марніє, якщо обоє батьків чарівники, шанс отримати спадкоємця-чарівника помітно підвищується. І все-таки династій, де з покоління в покоління народжуються винятково діточки, схильні до Високої Науки, кіт наплакав.

Сотня родин на всю Реттію.

У сусідніх державах – не більше.

Рід Кугутів належав до згаданої сотні. Сім колін вправних пульпідорів у чоловіків, сім колін чутливих гербамедис у жінок. Особливим знанням теорії, дипломами й атестатами, так само, як і надзвичайними надлишками мани, Кугути похвалитись не могли. Проте кілька століть підряд, починаючи із пращура Петрока Забіяки, вони успішно замовляли землякам зуби й лікували пронос із золотухою. Порятунок від флюсу – і послаблюючий відвар упокійника бадьорого, замуровування дупла в гнилому іклі – і мазь radicula spumare із зігріваючим ефектом; висаджування зубної розсади – й суха суміш кінамуму, зірколиста, а також piperis kayana, що у поєднанні з рунною «шептухою» проганяє геть солом'яну трясцю.

На життя вистачало, і життя, зауважимо, безбідне.

Рене народився в Охломисі, містечку на південному сході Реттії, неподалік великого портового Навіполіса. Тут з'являлися на світ і всі попередні Кугути. Чубатий, чорноокий Ренькаріс паливодою та пробийголовою, не поспішаючи осягати премудрості сімейної науки, як старший брат Петрок, названий на честь знаменитого предка. Він волів ганяти з однолітками тінистими вуличками Охломиса, лазити через паркани – красти сусідські груші й горіхи, шпурлятися колючими каштанами в заїжджих «ціпов'язів», що приїхали торгувати медом і борошном; до посиніння хлюпався в річці Хохлушці, чистій і холодній, запускав у відчинені вікна місцевим куртизанкам дрібних черепашок-летяг, до останнього рубався з дружками в «буц», витрачаючи на гру монетки, подаровані матір'ю, – або ходив битися з такими, як сам, лобуряками з північної околиці, іменованої в народі «Варяженка».

Батько дивився на вихиляси нащадка крізь пальці: підросте – перевіситься, за розум візьметься. Так воно врешті-решт і сталося, але за доволі сумних обставин.

Втікаючи з саду пекаря Розенблюма й рятуючись від розлюченого пса, Рене навернувся навзнак з височенного паркана, просто об кругляк бруківки. Додому його дотягли приятелі, сумирні й перелякані. Сам Ренька йти не міг. Уміння матері вистачило лише на те, щоб утамувати біль, який розривав спину, за допомогою заговореного відвару маку. Спішно послали по Трістана Франінгера, ліцензованого медикуса-костоправа, що жив за два квартали від будинку Кугутів.

 

До чарівництва Тристан таланту не мав, зате мав диплом лікарської гільдії.

Високий і стрункий медикус, більш схожий на гвардійського капітана, довго цокав язиком і тяжко зітхав, оглядаючи Рене. Супився, відводив очі, не бажаючи зустрічатися поглядом з батьками хлопчиська. На щастя, він був добре знайомий з «Трактатом про спину» великого Алі Хуссейна, убитого туристанськими фанатиками за вилікування єретички Бібі-ханум. Костоправ розтер хворому спину грубою ганчіркою, змоченою оліями фурбійуна, рути й півників, попередньо зігрів забите місце компресами, потім наклав пов'язку з олеандра з пильнувальником, сагапеном і бобровим струменем. Ідучи, Трістан рекомендував упродовж двох тижнів пити відвар чорного нуту з аїром.

Наступні півроку запам'яталися Рене як суцільний кошмар, що складався з неможливості рухатися, міазмів покаліченого тіла, регулярних візитів Трістана й болю, що повертається разом із ним. Медикуса хлопчик вважав безжальним екзекутором, катом, що через день приходить мордувати жертву.

Однак Трістан Франінгер свою справу знав: за півроку Рене встав з ліжка.

Дошкандибавши з батьковою допомогою до великого дзеркала, він з розпачу закричав. Страхітливий горб знівечив, викривив колись пряму спину, перетворив непосидющого хлопчиська на балаганне страховидло. Медикус запевняв, що згодом, якщо Рене регулярно виконуватиме приписи, горб зменшиться і буде не дуже помітний – хоча, звісно, не зникне цілком. Він, Трістан, і так домігся дива: у дев'ятьох випадках з десятка подібні каліцтва приковують людей до ліжка на решту життя.

Минуть роки, й Рене усвідомить: його каліцтво насправді не таке й велике і схожий він швидше на дуже сутулу людину, аніж на горбаня. Але тоді, ридаючи, лаючись, він ніяк не міг втямити: чому батько з матір'ю мало не моляться на медикуса, чому посміхаються крізь сльози?! Чому радіти, якщо життя закінчилося?!

Він каліка! Посміховисько!!! Назавжди, навіки…

Проте, Рене швидко видужував, старанно виконуючи призначені Трістаном вправи. Спершу по кілька хвилин, довгих і болісних, а пізніше – годинами висів на поперечині (підтягуватися медикус заборонив категорично!), прогинався назад до хряскоту в багатостраждальній спині, стаючи на носки, тягся до неба кінчиками пальців, спав на твердих дошках… Виходити на вулицю довго не наважувався, побоюючись кпинів, а ще більше – співчуття недавніх товаришів по іграх і забавах. Замість колишніх відчайдушних витівок він з головою поринув у вивчення сімейної науки. Емаль і пульпа, корені й голівки зубів, гінгіва й мандибула, флюси й пульпіти, періодонтити й пародонтози, неправильні прикуси та виразки порожнини рота, флуктуації аури й дентат-намовляння, володіння зачарованим ретрактором та фінальний відкат-імпульс болю, що дозволяє відновити витрати мани…

Наука виявилася складною, межувала часом зі справжнім мистецтвом. Але Рене вчився так само завзято, як продовжував боротися з триклятим каліцтвом. Батько не міг нарадуватися на сина; часом, коли Кугут-старший думав, що малий не бачить, на очі йому наверталися сльози розчулення й гордості. За рік Рене завзято асистував батькові, а в шістнадцять блискуче склав екзаменацію і став повноправним пульпідором. Тепер він приймав пацієнтів по черзі з батьком і старшим братом Петроком.

Юнак ходив вулицями з гордо підведеною головою: всі його однолітки працювали підмайстрами, а він вважався майстром, маючи нехай невелику, але власну практику!

І тут доля знову вирішила поглумитися над Рене Кугутом.

Горбатий пульпідор закохався. По вуха й без залишку, як властиво молодим людям. У дочку ювеліра Стешеля, юну красуню Вероніку. Ах, ці трепетні вії, ох, ці важкі коси кольору спілої пшениці, ех, ця багатообіцяюча напівусмішка, що ні-ні, та й з'явиться на губах красуні, ух, цей сором'язливий рум'янець і дівочі груди, що високо здіймаються від хвилювання…

Словом, ви зрозуміли, чи не так?

Подарунки, а також квіти з саду Кугутів – хризантеми й астралії, півонії та формозії – Вероніка приймала прихильно. Навіть кілька разів гуляла з Рене бульваром Залюблених Сердець – відомим місцем зустрічей закоханих пар. Однак коли Кугут наважився нарешті освідчитися Вероніці, та поглянула на юнака згори вниз, як на курйозний експонат у музеї, і заявила: вона не збирається пов'язувати своє життя з чаклуном-дентатом. Тобто, чаклун – це не так уже й погано. Але чаклун, який збирається до кінця днів зазирати людям до рота? Длубатися в чужих зубах? Фі! Це вульгарно й неромантично. Якби Рене був військовим (офіцером, звісно!), чи бойовим магом (краще – бойовим магом трону, перемігши на кваліфікаційному турнірі Просперо Кольрауна!), або лицарем (графом, герцогом, принцом; потрібне підкреслити), або… Тоді вона, Вероніка Стешель, либонь, трішечки подумала б.

Але – пульпідор?!

Знала б жорстокосерда красуня, який тайфун викликали її слова в душі Рене! А, втім, навіть якби знала – навряд чи повелася б інакше. Романтичні дівиці всі не без джмеликів. їх халвою кунжутною не годуй – дай помучити залицяльника, кинути в безодню відчаю, а потім вселити примарну надію.

Рене розривався між образою – і впертістю: «Ах, так?! Я і їй, і першому-ліпшому доведу…» Швидше за все, буревій у душі вщух би рано чи пізно: не за тиждень – то за місяць-два. Знайшов би новий предмет зітхань, оженився б, зробився розсудливим…

На жаль, доля розпорядилася інакше.