Рене затнувся й тихо додав:

– Якщо залишуся живий.

«Він підвищив голос, коли завів мову про можливу смерть артефакту, – відзначив барон. – Він говорив про медальйон так, немов у нього на руках умирає кохана жінка чи дитина. Жива істота. І горбань, не маючи змоги цьому зарадити, в розпачі шукає рятівника, чіпляючись за соломинку надії. Аби отримати допомогу, він піде на все…»

Із-за гребеня пагорба з'явилася вервечка білих постатей, і по спині барона пробігла зграя мурашок. Істерика Рене, якась кре-пундія, схожа на зуб, а тепер – загадкові мандрівники, що дуже нагадували процесію лиховісних мерців у саванах!

З огляду на близькість Чуриха, звідки ці добродії з'явилися…

За мить Конрад розреготався і тричі сплюнув через ліве плече – добре, що блідий, як смерть, пульпідор їхав по праву руку від нього. Саме так належало віддавати шану паломникам-харизма-там зі знаменитого ББС: Блідого Безглуздого Сонму. Головним догматом Сонму було заперечення будь-якого сенсу в будь-чому. Харизмати стверджували, що лише усвідомивши цілковиту нісенітність власного існування і будь-яких своїх дій, людина здатна знайти притулок на великих грудях Бабусі Харизми.

У відповідь на запитання, навіщо прагнути до бабусиних грудей, якщо сенсу однаково ні в чому немає, брати, як правило, без зайвих слів закасували рукава ряс і лізли битися. Тому співробітникам Всевидющого Приказу рекомендували уникати філософських диспутів із цими здебільшого безневинними диваками. Головне не наступати харизматам на улюблений теологічний мозоль, а екстравагантність – вона інтересам держави не суперечить.

Наблизившись, члени сонму, як по команді, вихопили з-під балахонів різнобарвні бубни і, пританцьовуючи в крейдяній пилюці, ритмічно затягли:

– Харі-харі-ризма-а! Харі-харі-ризма! О, бабусю, до тебе подаюся! Харизм-а-а-а!..

Барон гідно поцінував запопадливість прочан: у безглуздості їхніх дій важко було засумніватися.

– То ви візьмете крепундію? – наполягав пульпідор.

– А чому я?!

– Я знаю, профоси Дозору свято дотримуються конспірації. Але мені ви можете довіритися з чистим серцем.

– Овал Небес! Чого б це я став вам довірятися? І хто вам сказав, що я – профос Дозору?!

– Світ не без добрих людей…

Рене потупився, не бажаючи відкривати імена добрих людей, але барон уже все зрозумів. Випадково підслухана розмова за стіною: «Він у цьому… як його… у Дозорі служить…»

Прислужився рудий, нема чого сказати!

– Вислухайте мене, пане Кугут. Вас ввели в оману. Кош помилився, він такий неуважний, а ви його неправильно зрозуміли, – барон намагався говорити виразно й повільно, наче з нерозумною дитиною. – Якби я був профосом Дозору Сімох…

– Гаразд, можете зберігати інкогніто! – гаряче перебив барона Рене. – Я не наполягаю. Але все одно візьміть крепундію собі. Ви не маєте права відмовитися! Тому що це – Омфалос! Пуп Землі! Святиня Чорно-Білого Майорату!

І горбань переможно витріщився на обер-квізитора.

* * *

У кабінеті, куди грос привів трійцю втікачів, товклося двоє міцненьких, доладно збитих чарівників-близнюків. Зовнішністю вони скоріше нагадували викидайл із шинку або підмайстрів кожум'яки, аніж некромантів і знавців Високої Науки. Ці двійко знову розбудили в пам'яті вігіли розповідь злодія Гвоздила, і вона пильно вдивлялася у братів, запам'ятовуючи на майбутнє. На перший погляд чарівники займались переставлянням лампад на стінних полицях, – безглузде заняття в приміщенні, й без того освітленому цілком достатньо – але, коли Ефраїм жестом відіслав обох і Анрі почала розглядати оздоблення кабінету, вона зрозуміла, що ніякі це не лампади.

На полицях стояло десятків зо два флаконів – фігурно витягнутих у формі надгробного обеліска заввишки як вказівний палець. Навдивовижу прозорі, ледь крижанисті, зроблені з дивного, молочно-блідого скла, флакони були закупорені пробками-світляками. Кожен світляк давав промінець синюватого, неприємно гострого світла, спрямований строго вниз, у центр денця. На місці, куди падав промінь, утворюючи мерехтливий пен-такль, сиділи, скорчившись, крихітні люди – чоловіки й жінки, тужили в крижаних казематах, затуливши руками голови та ввіткнувшись обличчям у коліна.

Синій кілочок невблаганно довбав їхні тільця.

Флакон екранував потоки еманацій, але при первинному огляді ставало зрозуміло: це не големчики, подібні до киселевого «об'єкта», і не гомункули, створені в реторті з живильною кашкою. Пропорції тіл дозволяли стверджувати, що це не макові ельфики з ампутованими крильцями, не цверги, виловлені в надрах гір, не злидні після примусового самозбагачення, не амулетні сидільці, не чури чи пенатні лярви… Анрі подумки вилаяла себе: можна довго й плідно міркувати, ким не є бранці, але це ні на крок не наближає до розуміння, хто вони є насправді.

Єдине, що вігіла знала достеменно: поруч із чоловічками вона відчувала незручність, як здорова, сильна людина поруч із каліками. Або живий – поруч із мерцем, покладеним у труну. Причина незручності залишалася загадкою, що пахла запитанням без відповіді.

– Ага… ось ти, мій красунчику! – Ефраїм узяв один із флаконів, поставив на високий мідний поставець і з видимим задоволенням заходився вивчати. – Свіжачок, бодрячок… Пані, чи не будете ви такі люб'язні передати мені комплект скіпок?

Скіпки, зв'язані шовковою ниткою в акуратний пучок, лежали на найближчій полиці. Анрі передала їх гросмейстерові, той витяг найдовшу, запалив, клацнувши пальцями, і застромив перед флаконом у пористий камінчик-підставку. Пробка-світляк, напотужившись, народила крапельку зовнішнього вогню, крапля сповзла по склу зовні, з того боку, де стояла запалена скіпка – так, щоб світло живого полум'я змішалося із синявим промінчиком. З протилежного боку виникла пляма: молочно-бліда, як скло флакона, вона викликала дивні асоціації. Немов флакон, миттю спорожнівши, вивернувся навиворіт і з мерехтінням розмазався по стіні, – а полонений чоловічок перетворився на тінь, невелику, на зріст як справжня людина, чоловік середнього віку.

Тінь забрала руки від голови та втупила погляд перед собою. Раптом засичала від люті – звук простромив Анрі голкою, змусив здригнутися – тінь кинулася вперед, залишаючись на стіні і збільшуючись, наче хотіла дотягтися до людей, і насамперед до ненависного гросмейстера Ефраїма.

– Потримайте! – Фрося скинув на руки вігілі свій халат, залишився зовсім голим, не рахуючи тюбетейки. Рух був такий природний, що Анрі не відразу подумала про пристойність. Тим часом грос запалив ще одну скіпку, кинувши її за ліве плече з замовлянням. Крихітний смолоскип завис у повітрі, тінь сахнулася назад, злякавшись, і поруч з нею утворилася друга тінь – кощавий старий у тюбетейці. Засичавши удвічі голосніше, тінь кинулася на незваного гостя, намагаючись вчепитися в горлянку. Але старець виявився спритнішим: штовхнув тінь коліном у пах, потім підсічкою перекинув і заходився топтати ногами. Найдивовижніше було те, що справжній Ефраїм під час «тіньової» екзекуції не ворушився, не робив жодного руху, лише дихав дедалі важче.

– Брешеш… Я т-тебе вгамую… Ф-ф… Я т-тебе…

Тінь пручалася, двічі підхоплювалася, кидаючись у бій. Старець на стіні демонстрував дива рукопашного бою, – вігіла відчувала, як від справжнього гроса струменить важка аура мани, що кипить у горні безгучних заклять. Було незвично бачити таке відображення метаморфоз мани – у вигляді бійки тіней, брутальної та вульгарної.

Вона поцінувала могутність гросмейстера: кумедний старий виявився із тих, хто зазвичай сміється останнім. Але двобій вочевидь виснажував главу Ради.

– П-пане… – видихнув Ефраїм, переступаючи з ноги на ногу. – П-пане… малефік… Не б-бажаєте приє… кх-х.. єднатися?.. Кол-ле… го?..

До честі Мускулюса, він не вагався ні миті, керований корпоративною солідарністю. Скинувши халат, – вігіла покірно запропонувала себе як вішак, починаючи звикати, – малефік запалив другу скіпку й кинув за ліве плече, наслідуючи гроса. Відразу ж у сутичку на стіні втрутилася третя тінь: могутня, плечиста, як і всі послідовники «Нихонової школи», що практикують «Велике неробство», виснажливе для адептів інших напрямків. Приклавши злостиву тінь з правої так, що бранець полетів до краю світлової плями, «темний» Мускулюс усіляко, стусанами, копняками й ляпасами, підтримав побратима по Високій Науці.

– Д-дякую, колего!..

– Немає за що…

– Є… Ви мені д-ду… ж-же доп-помогли…

Зосередившись, вони заходилися вдвох місити лиху тінь, котра, втрачаючи сили, вдавалася до розпачливих спроб кусатися або штрикати ворога пальцем у око. Двічі, кинувшись у ноги, тінь хапала гроса за геніталії, змушуючи малефіка глушити ворога ударом по потилиці – щоразу, після щасливого порятунку, Ефраїм дякував, охкаючи й задихаючись. Анрі помітила, що її теж охоплює збудження: суто тілесне, тваринне. Чималих зусиль коштувало не роздягтися перед чоловіками, начхавши на пристойності, й не кинутись у круговерть тіней – добре, що скіпок у в'язанці не бракувало. Збудження було солодке й соромітне: так у юрбі піддаєшся загальному настроєві, скандуючи заздоровницю переможцю-колесувальнику або кидаючись громити крамниці лихварів.

Якась частина вігіли, важлива, але потайлива, та частина, про яку замислюєшся, лише втративши її, відгукувалася на нечутний заклик: приєднатися! Вплутатися! Вчепитися нігтями!

– Охолоньте! – шепнув із-за спини Фернан Терц. Дихання профоса збилося: схоже, загальний запал не оминув і його, але лжестряпчий поки що боровся із цим. – Спершу добре було б розібратися… Овал Небес, я гублюся в здогадах: хто це?

Змучена тінь забилася в куточок плями і, скорчившись у знайомий спосіб, затулила голову руками. Так бранець сидів раніше, під вістрям синявого промінчика. Пляма загнулася по краях, згортаючись, начебто розкачане тісто під пальцями вмілої господині; скіпки водночас погасли, яскрава крапелька заповзла у пробку…

– Ф-фух! – зітхнув гросмейстер Ефраїм, коли все повернулося до первісної диспозиції: чоловічок у флаконі, люди в кабінеті, на стіні немає нікого й нічого. – Серденько, подайте мій халат… Ага, дякую! Даруйте мою безсоромність, але з ними інакше не можна… Одяг заважає…

 

– Що це за звір? – поцікавився малефік, витираючи чоло. Очі шкідника налилися кров'ю, в горлянці виразно похрипувало. – Коли ми воювали з тінню, мені здалося…

Грос акуратно промокнув обличчя тюбетейкою.

– А тінь – вона тінь і є, колего! Прошу дуже: «умбра» теслі Єндри Драмбаля, що помер від запою. Ампутована й піддана консервації по смерті носія. Доля, так би мовити, фізичного тіла – звідси невмотивована агресія. Доводиться приборкувати, інакше подальші експерименти, особливо – ступінчаста ампутація, проблематичні.

– Ви жартуєте?

– Анітрохи. Апофеоз генія Чуриха: консервація окремо взятої за горлянку тіні небіжчика.

– Але навіщо?! Вона ж у будь-якому разі згодом розпадеться!

– Не кваптеся з висновками, колего. Можливі варіанти. Власне, для цього нам і потрібні гарний малефік з умілою мантисою. Думаю, ще знадобиться досвідчений семант, але пізніше…

– Ви навчилися препарувати структуру особистості?! – втрутилася Анрі. – Де ж склянки з «іменами»? Ладанки із «сяйвом»?

– Не поспішайте, серденько. Номен і канденція поки що для нас недоступні. В імені надто багато зовнішніх коренів, а сяйво після відльоту душі не піддається тривалій консервації. Надто летке утворення. Але ми з Номочкою і не планували глобального розчленування – для початку нас цілком влаштовувала лише тінь… Колеги, пам'ятаєте, я запитував вас: хто головний ворог дрейгура? І ми з'ясували: пам'ять! Тепер я запитаю ще раз: хто головний ворог некроманта?

– Життя! – хором відгукнулися малефік з вігілою.

Ефраїм зітхнув, випромінюючи всесвітню скорботу.

– Фі, колеги… І ви теж… Нічого подібного!

– То про що ми тоді говоримо? Хто ворог?!

– Смерть!

* * *

– Ви пропонуєте мені взяти на зберігання святиню Майорату?!

Повзуча Благодать! Четвертий день підряд барон нагадував сам собі легендарного Діда Мозаїка, що заповзятливо викладає на куполі храму картину: по водах світового потопу пливе трипалубний ковчег із врятованою від загибелі звіриною! – а прокляття демона Тортураля змушує шедевр щоночі осипатися шматочками смальти, спонукаючи Діда до подальшої праці… Але зараз, хвала небесам, перекладати весь візерунок не було потреби. Підкинуті сюрпризи легко зімкнули краї, вписуючись у зображення.

Конрад відчув під ногами точку опори.

Цього, згідно з ученням Медарха П'яниці, було цілком достатньо, щоб утримати світ від перевертання.