Порт зустрів їх оглушливим лементом чайок, веселою лайкою вантажників, скрипом дерев'яних настилів і тупотом черевиків. Мимоволі роздуваючи ніздрі, вігіла із задоволенням вдихала свіжий запах моря, солі й водоростей. Душок тухлої риби трохи псував чарівно-романтичний букет. Біля пристані розвантажувався куценький барк «Улюбленець вітрів». З палуби «Улюбленця», що мав ліцензію на контрабанду, несли тюки з гаджамадськими прянощами. «Імбир, куркума, бедренець, купир, чабер, кінамум…» – визначила Анрі за ароматами, що пливли у повітрі. Біля пірсу, що далеко вигнався в море, готували до відплиття патрульний фрегат «Мантикора». Команда мурахами повзала по вантах, напинала вітрила. Унизу, на юті, про щось сперечалися капітан і заклинач погоди.
«Удачі, тезко!» – подумки побажала Анрі.
Незабаром Конрад звернув геть від берега та причалів – у лабіринт вузьких коридорів між доними стінами складів. У вігіли закралися сумніви щодо «короткого шляху», але склади раптом розбіглися, відкрили втоптаний «пентакль». Звідси в різні боки вели п'ять променів-проходів – але аж ніяк не проблема вибору змусила квіза рвучко зупинитися.
Лютий демон втрапив у пастку жалюгідного шептія – ось що нагадала Анрі ця картина. Оскільки в «пентаклі» перебували й інші дійові особи, окрім демона.
– …друге шкандибало відпанахаєм!
– Ти шо, ва-а-ащє на весь декаляж припух?! Доля де, Лупач?!
– Згинь, психот! Сам ти Лупач шконцаний!
– Ага, я фуцир Лупач! А ти, значить, галюц паранойний?
– Гвоздило я! Геть макітру скнюкало?!
Калічений гевал, притулившись до стіни, марно намагався вгамувати ватагу опонентів. Ліву ногу гевала прикрашав брудний лубок. Лупач, Гвоздило чи як там звали каліку, спирався на костур, роздумуючи: а чи не пустити його в хід не за призначенням?
Навряд чи це врятувало б кривого. Оточували бідолаху дуже конкретні добродії з дуже конкретними намірами. Такі від костура не позадкують. Одного юного покидька з розпухлим вухом Анрі впізнала. Це в нього стряпчий відібрав кулю-обсервер у тупику.
А барон, схоже, впізнав не тільки вухатого.
І геть-чисто забув про личину.
– Ти чому не у в'язниці, Місюр… тьху ти, Мішель… Моргель?! Я кого питаю?!
Запитання громом пролунало з вуст здоровила-матроса і застало всю зграю зненацька.
– Зігнали з бана, пливун, – промимрив здоровань, оторопіло розглядаючи нахабного морячка. – В стусани. Ківер задвинув: кумар, мов, братки-ятрогени, по кривій матці буцера штопанули. Шканду скльоцали, костур дали, казьонний…
Вігіла сподівалася, що барон щось розуміє в цій тарабарщині.
– Ти шо на толчку фрустриш, архетип? – отямився горбоносий красень із сережкою в вусі. – Тони в льожку зі своєю шльондрою! Не, шльондру лиши, а сам тони, із чучалом фетишним…
– Зашибісь. Сундук! Пливун у масть фрустрить. Це ж дране холеро, братва! Лупача сморчки штопанули…
– Не Лупач я!
– Здинь, корч! Штопанули, забанили і внахльост зігнали з бана ні за риб'ячий хрін? Кривий буран хурделить! Не вірю!
– Схрючився Лупач! Сморчкам підмахує!
– Та не Лупач я!
– Так ти ж сам нащас задвинув: сморчки тебе відбанили ні за раз! Валюгу на дишель, не хаврюк ти після цього?!
– А нехай пливун нам булькне: з якого церебра він про Лупатого сурмить?!
– Колись, макрель! На клапті розпанахаєм!
Анрі засумувала. Вона все-таки мантиса, а не бойовий маг; нехай і зі спецпідготовкою. На арешт-семінарах вігілів «точили» під силове захоплення чарівників, а ніяк не вуличних бандитів. Одне діло чужу волшбу спіраллю завертати, інше – своєю волшбою від дрючка відмахуватися. Буває, що дрючок куди моторніший виявляється. Двох-трьох сповиєш, а четвертий з-за рогу, навідліг, упоперек витонченого закляття вульгарним кілком…
Що скажете, ваша світлосте?
Світлість сказала:
– Зир, на худий храп собі ляпцун не відменжуй, лафер! За «пливуна» вкручу на сім румбів під кількою! Захарили, уробороси? Нараз який болт стукне в косяк, нараз і вкручу по самі фейці!
Вігіла покліпала, стулила рота і впала в захват.
– Шкандьор цей, з казнючою ломакою, – продовжив барон, смачно харкнувши під ноги опонентам, схожим зараз на діораму «Ідоли-поганці слухають МаксаШелепугу», – не хаврюк, і не Лупач. Сморчкам крюків перцанув – вєрняк, малцун назаверть! Вам, гофренам, так в сентур не перцанути! Чухом не спряли, шпуцери!
Захопившись обсцентною лексикою, барон дозволив собі зайве. Вся зграя разом, забувши про «хаврюка», потужним гуртом рушила на зайду-грубіяна.
– Це ми гофрени, щогла?
– Ми шпуцери?!
– За форзель тямиш, шо макують?
Наперед вискочив покидьок із полум'яним вухом, рвонув з-за пазухи кістеня:
– Макуй пливуна!
І розкрутивши, вдарив морячка в скроню.
Анрі забарилася втрутитись. Однак личина, накладена на барона, спрацювала краще за всякі захисні чари. Чавунна гирка на ланцюгу зі свистом пройшла крізь голову матроса-ефемера, не заподіявши ніякої шкоди реальному Конрадові, що був значно нижчий за наведений образ. Завершивши політ, гирка вшкварила молодика в багатостраждальне вухо, надовго вивівши з ладу. Вибравши час, кульгавий громило зручніше перехопив костур, і очам відкилося диво: у тіні кривого, що злісно метнулася по стіні, – три руки! Але дивуватися абераціям зору – чи фантазії?! – часу вже не залишилося.
Мантикора вступила в бій.
Сповивати шушваль за канонами чародійного арешту? Роз'яснюючи по ходу права і обов'язки затриманого? Іншим разом! «Serpentuum mobile», сплетений на кшталт гнучкого кадуцея і доважений на кінцях парою шпичастих тетраграматончиків, полетів під ноги зграї. Двоє заплуталися й упали, люто лаючись. Серпенти сичали, скручуючи здобичі зап'ястя й щиколотки «кільцями влади». Ще двох підвело цілком зрозуміле бажання розквасити пику гадові-матросу. Сумний досвід молодика з кістенем, на щастя, нічого їх не навчив. Зате барон виявився на висоті. Гребуючи оголювати шпагу, фон Шмуц рубонув одного хама кулаком у перенісся, другого почастував елегантним копняком у коліно, на красеня з сережкою накивав пальцем: мовляв, ножика краще сховай!
Аби чого не сталося.
Красень не послухався, перекидаючи ножа з руки в руку. А його останній боєздатний дружок втиснув покручені пальці в отвори кастета – й обидва негідники рушили до барона, обходячи вреднючого матросика з флангів. Не бажаючи ризикувати, Анрі взялася творити «glutinosus captura», інакше «ловчу залипуху», однак на театрі воєнних дій з'явилася нова дійова особа.
Якщо бути точним – дійова морда.
Божевільну мавпочку, що кинулася захищати хазяїна, красень з ножем проігнорував. І даремно! Дістати в живіт мавпячим кулачком, а насправді віслючим копитом – радість сумнівна.
Летів красень сизим соколом, кроків на десять.
А ось чого заорав носом землю власник кастета, і зовсім загадка сфінкса. Від кинутої Анрі «залипухи»? Від спритної підсічки квіза? Від брикливого Гіббуса? Вігіла подумала й вирішила розділити тріумф на трьох. По справедливості.
– Н-на!
– Н-на!
Здавалося б, той самий крик, а яка відчутна різниця… Перший, підступно замахуючись каменюкою, кричав покидьок, якому барон зацідив у коліно. Другий кричав його колега по кульгавості, чесно замахуючись костуром. Чесність виявилася моторнішою, поціливши в самісіньке яблучко.
Є в чоловіків таке хитре яблучко, коли б'єш упоперек горлянки.
Четвірка переможців – враховуючи Гіббуса, який голосно іржав – із задоволенням оглянула поле бою та розсипалася в завіряннях дружби. З боку громила меморандум про наміри виглядав розкішно:
– Файно гофренів відгамселили. Сукцес, кузар! Ну ти ґештальт! Фуц буду, ґештальт! Не впар ти їм, замакували б мене. Я гнилим мазохам супоню: не Лупар я! Не харять! Долю тербанять, делірії… Боргуй я твій заким. Шо задвинеш, все для тебе стиндрю! Штрик даю!
І вдячний костуроносець схрестив пальці, підтверджуючи клятву.
Поки він говорив, Анрі з Конрадом уважно розглядали тінь врятованого. Тінь вихилялася, зухвало ворушила трьома руками, але костур тут був ні до чого. Дуже цікаво. Коли б не поспіхом…
Баронові, либонь, спало на думку те саме.
– Відскочмо, кузар. Хавер є, між так.
Кульгавий кивнув і зашкандибав з «кузарем» до найближчого проходу. Вігіла залишилася в «пентаклі»: почухавши за вухами Гіббуса, який вимагав похвали, вона про всяк випадок «присипала сіллю» лежачих забіяк – щоб не рипались. Оп-ля! А червоновухий покидьок, виявляється, зурочений у три шари. Свіжесенька «Дуля з кмином», віртуозна, з пласким нігтем. Ясно, чого кістеньок хазяїна приголубив. Мерзотник зараз яку капость не вчинить – все йому тричі повернеться.
Мана-фактура закляття, подруго, нам знайома.
Добротна фактура, плечиста, з характером.
«…крисюк місцевий підкочувався. Його пан один віднадив. Здоровий такий…» Добра все-таки людина лейб-малефік Андреа Мускулюс. Міг же й «Хвацький вольт» навісити. Або з голочкою побавитися: вишити паршивцеві долю хрестиком.
– Ходімо, колего. Ми домовилися про зустріч. Звернули увагу на його тінь?
– Авжеж.
Вігіла прискорила крок, ледь встигаючи за збудженим бароном.
– Щиро дякую за допомогу в баталії, – на ходу фон Шмуц церемонно розкланявся, що в його теперішньому образі виглядало комічно. – Знаєте, колего… Ніколи на пам’ять не скаржився, а тут просто лихо! Не можу згадати ім’я цього злодюжки. Крутиться, як в’юн… Гвоздун? Гвіздяр?.. О, Гвоздило! Але це прізвисько… А ім’я, ім’я! Трюфель Стучек… Стофиль Тлумачек… Виходить, не брехав стряпчий! От же ж пройдисвіт… Ага, ми прийшли! Вулиця Виникнення, третій будинок від рогу!
З парадного входу ломитися не стали, дотримуючись припису таємності. Матрос із повією і мавпочкою з’явилися до капітана лейб-варти – привід для пліток на місяць наперед. Барон звернув у провулок, обходячи будинок з північного заходу, пройшов уздовж паркана, за яким розкинувся доглянутий сад, і постукав умовно у непримітну хвіртку.
Судячи зі звуку, під старим деревом хвіртки крилася броня.
Відчинив їм похмурий пан, запитально витріщившись на гостей. В Анрі закралася підозра, що пройти повз цього пана, якщо він не захоче пускати, буде куди сутужніше, аніж «панахати гофренів» у порту. Тому, не вдаючись у пояснення, вона скинула личини з усієї компанії.
– Не чекав, Мартіне? – усміхнувся барон, задоволений справленим ефектом. – Пані, дозвольте вам представити: Мартін Гоффер. Найкращий учень, довірена особа і нянька пана Штернблада.
– Ласкаво просимо, ваша світлосте! – просяяв грізний Мартін.
* * *
– Панове, з нами дама! – сказав Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти.
– Це не дама, – сказав Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу. – Це моя вігіла. При виконанні.
– Як накажеш це розуміти, Занудо? – запитав Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.
На щастя, «розуміти» було потрібно не вігілу, а таємничий лист, один із трьох у руках Цимбала. З тону прокуратора відчувалося: якби не було «з нами» дами, питання пролунало б різкіше, а якби дама не виявися вігілою при виконанні, гнали б її стусанами втришия.
Місце для прочухана вибрали ідеально: зброярський будиночок у саду.
Могутні стовпи в зарубках і вм'ятинах, згори – дощаний настил, а всередині, на стелажах і підставках, у сяйві та блиску… О, насолода бурхливого серця! Зокрема, худорлявий капітан стояв – руки в боки – біля цілої виставки алебард. Анрі задумалася, чому маленькі чоловіки віддають перевагу великій зброї, дійшла висновку, зніяковіла й від ніяковості почала читати підписи під експонатами: бердиш, ґвізарма, протизана, лохабер, еспонтон, розкольник, семнаш…
Звучало як вірші незнайомою мовою.
Прибираємо зайвий семнаш, і маємо чотиристопний ямб зі спондеем, якщо не підводить почуття ритму. Як у Адальберта Меморандума у «Вернській цитаделі». Опис знаряддя вбивства найбільше схожий на робочі записи модистки: наконечник, що складається з довгого вузького пера й гака, сокира прорізна з ввігнутим півкруглим вістрям, вкрита гравіруванням – і буф з бічною проймою, рукав розрізний висячий, спідниці на фижмах, ледь накрохмалених…
– Це запит зі столичної канцелярії Ордена Зорі, – безпристрасно відповів барон. – І нема чого тицяти ним мені до носа. Пані, даруйте: я збирався вам розповісти, але захопився версією.
– Він захопився версією! Тату, ти бачив квізитора, що вболіває за справу?
– Облиш, Шиммі, – поморщився Тато Сатирос, він же капітан Штернблад. – Зануда не в курсі останніх новин. І досить вдавати із себе Вічного Мандрівця у гніві. Непереконливо.
Анрі відчула гострий приступ заздрощів. Ну чому, чому вона не служила в полку кавалергардів, не мала спільних секретів з хитруном Цимбалом, і навіть із Месропом не розверзала могил ночами? – службові таємниці не враховуються… Зараз би безкарно обзивала барона Занудою, капітана – Татом, Месропа – Кликушею або, приміром, Упирчиком; прокуратор відгукувався б на мавпячу кличку Шиммі, і весь квартет звав би вігілу Мантикорою, приймаючи в суворе чоловіче братство.
– Не в курсі?! – прокуратор Цимбал змахнув другим листом, збивши в польоті мляву осінню муху. – І про цю перлину епістоляції він теж не в курсі?!
– Він у курсі, – заперечив залізний барон. – Це наша відповідь на їхній запит.
– Овал Небес! Мій найкращий співробітник – авантюрист! Куди котиться країна? Може, перейдемо до заключного послання?
Він вказав на третій лист.
– Судячи з печатки, ще одна депеша орденської канцелярії, – знизав плечима барон. – Думаю, квест оголошено зірваним через форс-мажорні обставини. І скасовано до кращих часів. Іншого варіанту не бачу.
Прокуратор зрадів:
– Він думає! Друзі, Зануда думає! Чудо із чудес!
– Конні, справи кепські, – втрутився капітан, беручи зі стелажа важенний семнаш. Вертячись навколо крихітки-Штернблада, семнаш по-дружньому скавулів і крутив вістрям. – Канцелярія розповсюдила офіційне повідомлення, що квест вважається відкритим. Із завтрашнього дня. Відповідно до Заповіту, з усіма наслідками для ідеалів і цивілізації. Орден задовольнився вашою відповіддю.
Анрі дивилася, як блідне незламний барон.
І нічогісінько не розуміла.
– Добродії! – змилостивився прокуратор, плекаючи в душі привид диби, кліщів і вушної воронки. – Дозвольмо нашій ризикованій світлості пояснити!
Збита муха вертілася біля черевика прокуратора. Хилячись до заходу, сонце гладило променями дошки навісу із заходу на схід. Каркав ворон на гілці граба. Свербіла мочка правого вуха. Комплекс прикмет виразно свідчив: вистава, яку розігрує Цимбал, – ширма, а за нею, як за будь-якою ширмою, криється зміст, видимий лише втаємниченим.
– Отже, запит, – зітхнув Конрад фон Шмуц.