Очі відмовлялися таке бачити.
Барон не знав, яким зусиллям змушує себе дивитися.
На бігу в руках графа виникли два клинки: коротка, дуже широка шпага й дага з вибагливою гардою. Мить – і клинки перетворилися на розмиті кола, з мерехтінням обертаючись у всіх можливих і неможливих площинах. Так оберталися на льоту метальні «айстри» Рудольфа Штернблада, але тут ще й руки старого виверталися під немислимими кутами, всупереч можливостям суглобів.
Здавалося, в особі графа прокляття перехрестя Чума знайшло матеріальне втілення.
Від такого видовища Конрада занудило ще більше. Він злякався, що зараз ганебно обблюється просто перед супутниками, але, на щастя, у цей момент чудовисько, закусивши дагу зубами, врізалося в гущавину бійки на перехресті.
* * *
Когось іншого цей факт залишив би байдужим – зрештою, чому б служниці не виявитися брюнеткою, або шатенкою, або зовсім бритоголовою?! Але досвідченій мантисі колір волосся дрейгуриці говорив багато про що. У пам'яті сплив «Заупокійний корпус» – найнебезпечніший, найризикованіший звід мантуалій, що регламентує зв'язок між поводженням мерця, посланого до об'єкта чужою волею, і найближчими подіями життя об'єкта! Це вам не боби по трояндових пелюстках розкидати, і не священну грязюку п'ятами місити, вбачаючи в безформних ляпках прообраз майбутнього чиряка на сідниці… Мало хто з мантиків насмілювався вдатися до «Заупокійного корпусу», бо спостерігати спонукуваного чужою волею небіжчика, перебуваючи в безпосередній близькості від неприємного гостя, і холоднокровно робити висновки з його дій міг лише кваліфікований, а головне, негидливий майстер. Прокляття, в цьому Чуриху забуваєш, з ким маєш справу…
Посланий мрець наявний.
Чужа воля наявна.
Об'єкт наявний.
І фінал: якщо мрець-мантуал – брюнет, значимість прикмет посилюється втричі!
Отже, що ми маємо з дрейгуриці? Мрець стоїть за дверима – чекай дорогих гостей. Мрець входить у будинок – гості квапляться, бояться спізнитися. Мрець дарує стоячу воду – кого чекаєш, можеш не дочекатися. Мрець іде за наказом і бере з дозволу – складний комплекс опосередкованих натяків: настав час встати сонцю зі сходу, час не чекає, той, кому вночі снився балкон, повинен визирнути у вікно…
Овал Небес!
Балкон уві сні.
– Відсунь штори! Негайно!
Рухаючись, як героїня опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула», дрейгуриця з нелюдською ретельністю відсунула спершу ліву штору, потім – праву, домоглася гарного розташування складок і заходилася підв'язувати штори крученим шнуром. Анрі ладна була вбити служницю вже вдруге. А заодно й естетів-чурихців. З вікна відкривався знайомий до оскоми краєвид: берег моря, скелі, вітрило серед хвиль і буревісники в хмарах. Вітрило глузливо то зникло, то з'являвся, немов вікно вагалося, вибираючи: парне воно, чи непарне?
– Відчини вікно!
Нестерпно довго прововтузившись із клямкою, дрейгуриця нарешті розчахнула стулки. У спальні помітно посвіжішало, по шкірі Анрі пробіг мороз. На жаль, пейзаж не змінився: скелі, море, вітрило. У гросмейстера Ефраїма було своє уявлення про красу. Зосередившись, вігіла швидко з'ясувала, що не в змозі зняти аплікативний морок. Для цього був потрібен допуск; інакше чури-хранителі, яких у Чуриху розплодилося над усяку міру, розтягали стираючі чари по кутках.
Про всяк випадок Анрі напружилася, вчепившись у борти балії.
Ні, в двобої між чарами і чурами перемога залишилася за останніми.
– Балкон! Тут є балкон?
– Малий неживий товариш радий заявити…
– Коротше!
– Малий неживий…
Квапитися в Чуриху не вміли. Довелося дочекатися, поки дрейгуриця виголосить заготований пасаж до кінця, і з'ясувати причину задоволення малої неживої. Балкон у гостьовій спальні був. Вискочивши з балії, накинувши халат на голе тіло, забувши підперезатися й вихором вилітаючи на балкон, вігіла молила Вічного Мандрівця про єдине: щоб з балкона відкривався реальний, справжній краєвид, а не триклята маринела з парусом!
її молитву було почуто.
Вчепившись у поруччя та почуваючись ожилим персонажем сну, Генрієтта Кукіль дивилася й не знала: радіти їй чи бити тривогу?
* * *
Ослухатися барон і не подумав. Сказано Рівердейлом: «Усім залишатися на місцях!» – отже, залишаємося й дивимося здалеку. Справа не в тому, що знатністю роду граф випереджає барона; і старший теж ні до чого. Якби на пагорбі з'явився хоча б і повсталий з могили Губерт Раптовий, герцог д'Естрем'єр – дворянин і обер-квізитор Всевидющого Приказу, барон навряд чи обрав би шлях сліпої покори його навіженій високості!
Просто Конрад глибинною розшуковою жилкою чув: кого слухати, а кого слухатися. Більшості дворян було б корисно прослужити в Приказі рік чи два: уміння вести за собою, у потрібний момент без вагань віддаючи лідерство, – надзвичайно корисна якість. Неймовірний ривок графа з вершини в гущу битви лише підтвердив правильність рішення.
Однак супутники барона мали щодо цього власну думку.
– Діточки! Убивають!
– Рудий! Гнати хн'ах мурда-мурда! Ми допомагай!
З-за спини Малого, судомно вчепившись у борт фургона, визирав Ікер Тирулега. Він намагався видобутися назовні, але наче незрима сила раз по раз відкидала його назад, у безпечне нутро карети. Упертюх Тирулега не припиняв спроб. Міцне дерево кришилося під побілілими пальцями енітимура, по обличчю старого котилися великі краплі поту: неймовірним напруженням усіх душевних сил ловець снулів боровся з проклятою агорафобією, що загострилася в мить небезпеки. Там, унизу, гинув його внук, а дідусь Ікер не міг прийти на допомогу маленькому Санчесу! Конрад майже фізично відчував, як фобія раґнарита відступає під тиском сталевої волі старого, але повільно, надто повільно…
– Уб'ють же…
– Граф сказав: чекати…
– Уб'ють!
– Барон сказав: перекинемося…
– Граф сказав! Барон сказав! Вічний Мандрівець йому сказав! Зараз, діточки, зараз, тримайтеся, ми швиденько… – бурмотіла, вовтузячись у глибині фургона, Аглая Вертенна.
«Що вона там робить?» – дивувався барон.
Раптом, ще більше розширивши діру в полотні, назовні вивалився один із бабиних клумаків і бухнувся в пилюку. За клумаком пішов саквояж графа, невідомо чий клунок, торбина Коша, плетений кіш, що належав, очевидно, Марії Форзац, похідна скринька самого барона, друга скринька, третя…
Якби це бачив Любек Люпузано, камердинера б шляк трафив.
«Що ж ти дієш, ти ж поважна жінка?!» – мало не крикнув обер-квізитор, поспіхом розвертаючи кобилу та відводячи її вбік, щоб не забило ноги поклажею. Полотно відірвалося з двох країв, оголивши ребра й черево фургона. Карга шаруділа всередині й була схожа на Лихо Однооке, що навісніє від бажання обдарувати слухняних діток у Мамчин День.
Голосно гавкав Лю – собаці дісталося саквояжем.
– Жени, рудий!
Баба полегшувала віз, щоб той не перекинувся, коли помчить із пагорба.
Конрад глянув униз, на перехрестя, що втопало в поросі. Нічого не можна було розібрати: окремі відблиски сталі, метушливий рух, як у розворушеному мурашнику, лемент, приглушені ватою відстані. Ось із хмари вилетів темний лицар і тарганом помчав геть, скособочений у сідлі, притискаючи до грудей поранену руку.
Його ніхто не переслідував.
Барона обвіяло вітром. Містрис Форзац, яка за своєю звичкою мовчала і про яку всі забули, щойно Конрад відсторонився, кинула коня вперед, змусила перескочити через купу речей. Лю, басовито гавкнув і рвонув слідом за хазяйкою.
– Куди ви?! Стривайте!
Ну що ти вдієш із цими цивільними?! Секунду барон вагався: мчати за самовільною містрис, чи лишатися? І тут побачив ще двох вершників. Двоє спостерігачів, що стежили за лжеквесторами від клієнтели, поспішала приєднатися до битви. До людей на пагорбі їм тепер не було ніякого діла.
Обходячи загін ліворуч, бездоріжжям, чорні ідеалісти мчали на підмогу.
Тієї миті, коли барон вирішив скакати навперейми, зміїне сичання розірвало повітря біля самого вуха Конрада. Ближній вершник сіпнувся й почав завалюватися набік, чіпляючись за повід пальцями, що дедалі слабшали.
– Діточки!
Рука Аглаї Вертенни, занесена для кидка, стискала друге веретено, але вцілілий лицар Вечірньої Зорі був уже надто далеко.
– Я його візьму! Давайте вниз… Тільки обережно!
Останні слова барон кричав через плече, женучи кобилу вслід лицареві, що віддалявся. Тішила дотепна реприза: знову обер-квізитор переслідував чоловіка в чорному. Але цього разу Конрад збирався дістати втікача за всяку ціну. Під копитами – суха трава, вибоїни, ями. Кущі дружинника кидаються назустріч, намагаючись затримати. Кобила спотикається, у грудях паскудно тьохкає – ні, нічого, вирівнялася. Чорна глянсова спина попереду: хітин жука-трупоїда. Шкода, арбалета немає. Добро, Зло – химері під хвіст!
– Стій!
Чорний озирається, притримавши коня, розвертається назустріч. Довгий палаш залишає піхви, верескнувши розлюченою єхидною. Обличчя вершника зовсім молоде, безвусе. На кінчику носа кумедно висить крапля поту. Він дуже схожий на корнета Лефевра: не розгубленого юнака, яким був корнет у холі «Обителі героїв», а самовпевненого, зухвалого насмішника, що бажає зажити слави дотепника перед офіцерськими зборами. Обидва – хлопчиська; обидва повні вщерть самовпевненості.
Що це змінює?
Нічого.
* * *
Відстань була надзвичайно велика.
Втім, для тих, хто вміє ловити елементалів повітря й лоскотати їх під пахвою кінчиком нігтя, такі дрібниці не відіграють особливої ролі. Як відомо, від лоскоту елементалі – мова про «протяги», що не досягли повної фази дорослішання – вигинають спинку дугою, як коти, і сягають найвищого просвітлення. Якщо, підсилюючи або послаблюючи вплив, правильно підібрати кривизну опуклості, можна перетворити слабкий людський зір на орлиний.
Для людей, що чекали на крейдяному пагорбі й серед яких вігіла з радістю впізнала барона Конрада, огляд затуляла хмара пилу. Але для глядача, що стоять на балконі однієї з веж Чуриха, краєвид відкривався чудовий і повчальний. Як казав товстун Месроп у хвилини хандри:
«Щоб ви так жили, як вони виживуть!»
З власної ініціативи, понад обов'язковий для вігілів курс «сизача» – силового затримання чарівників, – Анрі час від часу відвідувала факультатив з дотичного рукоприкладства. Інтерес її був академічним, стосувався теорії та історії ратних практик; лише таких горлохватів, як, скажімо, Інгвальд Холєра чи Грегор Прочанин, тренували для військових справ «сухо», без застосування Високої Науки. Минулого літа заняття на факультативі проводив Крістобальд Скуна, уславлений гіпнот-конверер, батько-засновник храму Шестирукого Крі. Виклавши методики засвоєння бойових навичок гомобестій, у фіналі семінару гіпнот поділився таємним: невдачами на початку творчого шляху.
«Був молодий, – відверо сказав маг. – Хотів тут і зараз, усе й відразу».
Він розповів, що до гомобестій, частковий гуманізм яких полегшує поєднання психо-лекалів, прийшов через роки, а спершу замахнувся на неможливе. Піднявши руку, Анрі запитала:
«Кого саме, шановний колего, ви взяли за типологічну основу? Великих бійців минулого? Хижих тварин? Демонів?»
Відповідь змусила її прикусити язика.
Як вихідний зразок Крістобальд Скуна взяв геральдичних монстрів!
Йейл (герб д'Естрем'єрів) – рудувато-чорний антилопоїд з іклами вепра-сікача і вбивчими рогами козлотура, закріпленими в шарнірних гніздах черепа, через що роги оберталися на всі боки без руху голови. Жахливий енфілд (герб Пепінідів) – паща лисиці, груди хортиці, тіло лева, передні лапи орла, задні лапи та хвіст вовка. Симпліциссимус (герб династії Реттінгів) – далекий родич дракона з лапами сокола і хвостом, закрученим у смертельну петлю з наконечником піки. Опінікус (герб дому Малабрюйєрів) – грифон-мутант, в якому лев'яча частина взяла гору над пташиною. Щуральд (герб древнього роду Куролесингів) – кровожерний лебідь із дзьобом у вигляді зубатої щуки й клешнями рака замість крил. Альфін (герб Баданденської тиранії) – гриватий тигр із вухами віслюка, жалом змії та двома пазурястими лапами сови. Лютий анталоп, вогняноокий пес-рогач баргест, кочет-змієног абраксас…
Гербів вистачало для найзбоченіших комбінацій.
Перші два десятки добровольців, намагаючись у хвилину бойової люті ототожнювати себе з кошмаром геральдики, набули воістину дивовижних властивостей. Але на жаль, вади взяли гору над досягненнями! У мирному житті нещасних переслідували страшенні розлади тіла й розуму, Шестирукому Крі довелося розробити складнющий курс відновлення, рятуючи друзів, що дали згоду на експеримент. Найвищі покровителі гіпнота насилу владнали ряд справ, списавши криваві бійки, вчинені бідолахами, на епідемію амокоїдальної берсеркії, що панувала тоді в Реттіі, Мірондалі та гірській частині Південного Анхуесу.
«Розум людини неспроможний тримати під контролем таку трансформацію, – сумовито зітхнувши, підбив підсумок Крістобальд. – Тут можливий лише найпростіший домінант: захищати цих, губити тих… Об'єктів захисту не повинно бути надто багато, інакше домінант пливе. Якщо ситуація різко змінюється, геральдильєрос – „одержимі геральдикою“ – не здатні змінити поведінку, пристосовуючись до обставин. Кому потрібен боєць-психопат, якого навіть сигнал сурми не змусить відступити або вдарити на інший фланг? Чудовиськам місце на гербах: там вони безпечні й навіть привабливі…»
Вивчаючи біографії квесторів, Анрі з'ясувала, що Джеймс Рівердейл пройшов навчання в гомобестіарії храму Шестирукого Крі. В архівних даних промайнули уривчасті відомості про те, що дід квестора, граф ле Бреттен, значився серед близьких друзів Крістобальда Скуни. Зараз він багато років не полишає родового маєтку, його вважають відлюдьком…
Дивись, подруго.
Дивись і не відвертайся.
Граф-відлюдько, привид юнацької гордині гіпнота Скуни, на перехресті Чума дотримується найпростішої домінанти: захищає цих і губить тих.
Чи не час викликати Просперо Кольрауна?
З молодих квесторів після раптової атаки із засідки відносну боєздатність зберегли лише двоє: молоденька вовчиця, вся в крові, та командор загону, дуже схожий на Конрада замолоду. «Герман, стратег-універсал», – зметикувала вігіла, підтягуючи за хвостик додаткового елементаля, лоскочучи його нігтем і збільшуючи чіткість зображення. Зараз вовчиця, підібгавши хвоста, задкувала, скиглила від жаху перед ожилим кошмаром вовчих снів, а командор мотав головою, намагаючись списати побачене на результат контузії. Решта квесторів, поранених, вибитих із сідла, була скинута в мальовничу купу: хто зовсім нерухомий, хто ледь ворушився.
Затуляючи безпорадних молодиків, гриз дагу й злобно клекотів чарівний дідок, один погляд на якого міг довести випадкового глядача до божевілля.
На цей момент барон з товариством устигли покинути вершину пагорба, атому не бачили головного, що відкривалося для Анрі з балкона. Рибальські човни на озері Тітікурамба причалювали до західного берега, і рибалки в чорному, з піками напереваги, готувалися взяти участь у забаві.
Вігіла закинула голову до неба й оглушливо заіржала.
Де б не ховався зараз розумник-Гіббус, віслюк повинен був почути.
SPATIUM XVIII
Показання Андреа Мускулюса, лейб-малефіка або Двадцять днів по тому
– Де перебували ви, добродію?
– Коли вігіла Кукіль заіржала на весь Чурих, я перебував у Вежі Досліджень, у лабораторії для мирної праці за номером 36-фіс.
– Ви були сам?
– Ні. Зі мною були Наама Шавазі, близнюки Крученики, Растіньйоль і Растіньяк, а також магістр Нанус Пумпільйо, більш відомий як Фалып-Дудар.
– Чим ви займалися?
– Я перевіряв усіх присутніх на наявність прихованого поганого прикусу, здатного поза їхнім бажанням впливати на хід експериментів з оперативної умбрології.
– Продовжуйте.
